Запорізький Оксфорд: як відроджуються козацькі традиції

– Що таке «Спас»?

– Це міжнародний рух, що об’єднує національні види фізичної культури. Ми розглядаємо «Спас» як бойовий звичай українського народу, який за 300 років був майже знищений.

Із 2008 року «Спас» тимчасово, а з 2010 року як вид спорту офіційно визнало Міністерство молоді та спорту України. Маємо можливість присвоювати спортивні звання з українського рукопашу – до майстра спорту включно. В Запоріжжі навіть Козацьку Олімпіаду проводимо.

Відродили декілька видів боротьби: бої лава на лаву, боротьба навхрест на поясах, метання списа в ціль, метання ножа, фланкування шаблею, фехтування на козацьких шаблях, кінна джигітовка або козацьке гарцювання.

Другий напрямок роботи Федерації – козацька культура. Козацький танок «гопак» не розглядаємо як танцювальну культуру, а як бойову. А ще є ціла серія козацьких  танців – «пластунець», «метелиця», «вихиляс».

Також відроджуємо козацькі пісні, навіть казки. Той же «Котигорошко» – це ж методика виховання воїна.

– Невже казки можна застосовувати на практиці?

– Духовна спадщина досконально вивчається тренерами-інструкторами. А вже вони розтлумачують вихованцям і їхнім батькам. «Спас» – це ж уже родинна тяглість. Займалися батьки, тепер діти. Є, що й онуки вже ходять. Ми офіційно працюємо з 1992 го року.

Ще один напрямок роботи – здоров’я. Сюди входить і козацька медицина, і здоровий спосіб життя.

Нам нав’язували образ козака-пияка. Мовляв, випив жбан горілки і пішов рубати ворогів. Насправді, це не так. Існувала ціла оздоровча система. Недарма споконвіку побутував вислів – козацьке здоров’я. Це система, як швидко оздоровитися, а головне – як не хворіти. Наші діти не хворіють.

– Звідки така тяга до всього козацького?

– Я родом із козацького запорізького села Царкута. Батько вже в рік посадив на коня. Кінь, пам’ятаю, білої масті був. Бабуся з дитинства співала мені пісень козацьких. Дід у три роки садив на коліна, гуцикав. Прибирав коліна – я падав і вставав, бабця сварилася, а дід посміювався: “Це його потім колись врятує”.

– Дідова наука пішла на користь?

– Так. Коли почав займатися спортом, то якраз добре падав і стрибав. Займався спочатку східними одноборствами. У 20 років пішов учитися танцювати гопак у ДК імені Шевченка при заводі «Мотор-Січ». Там дітки танцюють, і я з ними. Мав мету – на основі козацького танцю дослідити бойові елементи. Мені це вчитель підказав.

– А далі?

– У 89-му у журналі «Техника – молодежи» вийшла стаття про «Спас» Леоніда Безклубого. Я його почав шукати, але марно. У 93-у році поїхав у Санкт-Петербург, на фестиваль «Русского боевого искусства». Пітер тоді був епіцентром бойових одноборств. У вільному бою я тоді переміг їхнього бійця. Там же дали мені й адресу Безклубого.

Він жив в Одесі, на вулиці Канатній, нікого не приймав. Мені сказав: «У вас 20 хвилин». Говорили ми годин 8. Він сам юрист, по роду – козак. Деякі секрети рукопашу йому передавав дід. Далі сам усе життя збирав елементи вправ, прийоми, прилаштовував до сучасних умов. Розпрацював непоганий військово-прикладний напрямок бою на знищення.

– Скерував вас на подальші пошуки?

– Він натякнув на деякі місця, де шукати. Так утворився гурт однодумців. Той же Безклубий вивів нас на Анатолія Бондаренка – «Бульбу» з Донеччини, який займався більше психо-енергетичними, духовними практиками. Ми з ним познайомилися в 94-му році на Хортиці. Дещо він нам показав. До речі, порадив переночувати на могилі отамана Сірка в Капулівці. Для енергетичного заряду.

Я три роки підряд їздив, ночував. Хочеш вір, хочеш ні, мені там приходили видіння. Сірко таки незвичайна особа. Колись мені показували фото його скам’янілого мозку. У людини мозок на 90% складається із води, а тут таке… Можливо, це ефект нетлінних мощів, як кажуть деякі священники. Значить, Сірко – святий?

– Це трішки містично звучить.

– Так, головне тут – практична робота. Тому в 1998-у році в Запоріжжі постала перша в Україні державна школа козацького традиційного бойового мистецтва «Спас».

Спочатку у нас було 5 тренерів, а хлопців, мабуть, душ 200. Зараз тільки по області займаються 1200 дітей. А по Україні – від 3 до 5 тисяч. У Запоріжжі вже існує дві державні бюджетні школи «Спасу» – міська і обласна. Такого ніде в Україні нема.

До нас багато хто намагається примазатися  – від політиків до чиновників. Але нам своє робить. У мене мрія – зробити щось на кшталт запорізького Оксворда.

1-го вересня цього року, на базі школи-інтернату №4 ми створили організаційний плацдарм. Відтепер це – школа-інтернат для обдарованих дітей «Козацький ліцей». Ми вже набрали 5-ті класи для спецпідготовки – включатиме рукопаш «Спас», кінну виїздку. Хочемо, щоб дитина знала 3-4 мови. В перспективі готуватимемо дітей до вступу в Академію управління при Президентові України. Такий ось експеримент. Але реальний.

Вже відкрили свій кінний центр на Хортиці, де діти зі школи «Запорозька Січ» раз на тиждень проходять кінну виїздку. Наш Театр козацького бою «Запорозький Спас» уже знають по світу.

– «Спасівець» здатен успішно протистояти професійному каратисту?

– Сьогодні федерація «Спас» налічує більше 50 чемпіонів світу та Європи з різних видів одноборств. Хто сильніший? Тут важить персональний фактор. В мене є учень Олександр Захожий – чемпіон України по «Спасу». Сьогодні він живе у Києві і є в команді чемпіона світу з боксу Володимира Кличка. Підійшов і за фізичними даними, і за технічним рівнем, аби бути спаринґ-партнером чемпіона-супертяжа.

– Вже стало традицією, що бійці різних видів одноборств приїжджають до Запоріжжя на Міжнародний фестиваль національних воїнських та традиційних культур «Запорозький Спас» ім. Анатолія Єрмака.

– Так. Цього року ювілей фесту – 20 років. 12 років підряд перемагали запорожці, а на 13-й нас розбили в пух і прах. Інші реґіони об’єдналися, виставили серйозних бійців. Таких, як от Віталій Григор’єв із Дніпра – десь під 150 кг, майстер спорту міжнародного класу з боксу, чемпіон Європи. Свого часу стояли в лавах і народні депутати.

– Такий боєць може і вбити народного обранця.

– Ну, не добили, значить (сміється, – ред.). Раніше були бійці і з Росії, тепер ми категорично відмовилися від стосунків із державою-агресором. Їдуть із Польщі, з Білорусі, з Грузії.

Три роки тому звернувся до мене Реваз Шишинашвілі, грузинський майстер спорту, дворазовий чемпіон СРСР із вільної боротьби. Він вихований на традиціях чідаоби, їхнього національного одноборства. Разом створили Всеукраїнську федерацію боротьби чідаоба – єдину поза межами Грузії.

Людина, вихована на принципах боротьби, та ще й національної, поганою не буде.

– Є «спасівці», що воювали або воюють в АТО?

– Кілька десятків точно є. Не робили спеціально добровольчого підрозділу, впроваджували хлопців у різні частини. Наприклад, мій учень Іван Дарій, майстер спорту, чемпіон Європи з бойового багатоборства. Він пішов лікарем у полк «Азов». Олександр Сєрков, наш козак-спасівець із Кам’янки-Дніпровської – у 79-й десантній бригаді. Позивний Старшина – один заход зробив, відвоював.

Приїхав, подивився вдома – а Кам’янко-Дніпровський район, якщо чесно, «сєпарський» район. І пішов знову воювати.

– Бійцям в АТО допомагають козацькі навички?

–  Як тільки почалися військові дії, ми на проханння військкоматів проводили зайняття з певними підрозділами. Буквально на наступний день – це до питання присутності в Україні російської агентури – нас сфотографували. Реально, дальнім фотоапаратом, безпілотник уже над частиною літав. Ми не показували бозна якихось таємниць, але ось така реакція.

Через півтора року, зустрів у поїзді декого з тих бійців, з якими працювали. А ми з полігона не вилазили, це ціла програма була. Отож результат – за півтора року на самому «передку» ця частина мала лише 8 втрат.

– А загиблі «спасівці» є?

– На жаль є – Михайло Волощук із Вільнянська, чемпіон України, вихованець Яни і Геннадія Вовків, капітан спецназа. Тарас Якимчук із Мізоча (Рівненщина), Сергій Козенко з Олександрії на Кропивниччині. Киянин Олексанр Гуменюк – загинув знаменитий комбат (український військовик, полковник посмертно, засновник та командир 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», – ред.).  Він учився у Леоніда Безклубого. А сам – десантник. Ми дружимо з його вдовою Оленою, з родиною.

”Україні потрібна диктатура. Часом це призводить до дуже позитивних наслідків”

– Навчання з бійцями АТО й далі проводите?

– Ну, давай скажемо – «так», і на тому крапка. Ще в 2013 році я був у Санкт-Петербурзі, підписував деякі спортивні угоди. Потім, ще до всіх цих подій у Криму й на Донбасі, приїжджають хлопці звідти й кажуть: «Саша, ти поїхав – через два дні два феесбешники прийшли – шо робив Притула у вас?» Згодом фільм пройшов у Санкт-Петербурзі, де й мене згадували – мовляв, «фашист Притула».

– Також ви засвітились й під час конфлікту на Тузлі у 2003-му.

– Оце розхитування українства велося не зучора. Коли почалася проблема Тузли, ми поїхали на Кубань цілою групою «спасівці», на чолі із Степовим Батьком, отаманом Миколою Гріном і Гетьманом звичаєвого козацтва Євгеном Петренком. Він з Кубані родом. Каже – буде точно бійня. Якщо кубанці-придурки полізуть на Тузлу, ми їх не викуримо потім. Треба буде вогнем виковирювати.

Він знає специфіку тамтешніх людей. Там же наші українці, але уже з іншим чипом у голові. Ми провели зустрічі з віце-губернатором Краснодарського краю Володимиром Громовим. На зустрічах по шести станицях десь декілька тисяч козаків були. Вони вже тоді покрикували – «ви, хахли, отдєлілісь!». Питаю одного: як твоє прізвище? «Кравченко». А звідки твоє коріння? «З Оріхова, на Запорожжі». Ох ти, кажу, кацап знайшовся!

З тої поїздки привезли угоду про ненапад. З нашого боку підписалась низка громадських організацій. Ми ту угоду відіслали в адміністрації Путіна і Кучми.

– Кубанці приїздили й на Запоріжжя, на Хортицю. Зокрема й на «спасівські» акції.  

– Ну, вони вже більше у нас вчилися. Кацапи своїм шовінізмом (а на Кубані він процвітає, зараз це чи не основний «червоний пояс» Росії, разом із Доном) все там придавили.

Що таке козацтво в Росії? Понад два мільйони козаків знищили в громадянську й після. Хто прийшов на їхнє місце? «25-ти тисячники» і орда оця, жмудь і чудь. Хто потім народився? Це вже не козак. Сам козацький звичай там вже зник на генетичному рівні. Повиселяли в 30-х цілі станиці, як ту ж Полтавську.

У мене займався Сергій Дмитрієнко, «афганець», козак родом із Полтавської. Він ще до війни казав – на Кубані москальське не треба, нам треба ісконне, запорізьке.

– Чим ще займаєтеся зараз?

– Один з останніх проектів – 10-ти денні курси із ветеранами АТО. Потім через центр патріотичного виховання по районах їх розсилаємо і там вони набирають групи хлопців і займаються патріотичним вихованням. А краще, ніж воїн АТО, ніхто патріотизму не навчить.

Сьогодні маєму проблему соціальної і фізичної реабілітації ветеранів. Помітив, що у всіх хребти “ні к чорту”. Якщо в бронежилеті робити невірні рухи (а цим рухам вчити солдатів ніколи), хребет ушкоджується.

Я сам учень Івана Дудки, цілителя-характерника. 23 роки вчусь у нього. Запросили Івана Васильовича з Києва. За два тижні Дудка декілька десятків бійців оздоровив. Майже 100% одужання.

Ось, Рома Пастернак із Малої Білозерки. Був прикордонником, його там хорошенько обстріляли. Каже – бухаю, не можу зупинитися. Я з ним провів три заняття і хлопець кинув пити. Зараз збирається тренувати спасівців.

– Про політичну кар’єру не думали?

– Балотувався до міської ради від Партії «Солідарність». Не пройшов. Цьому є свої причини. В жодній партії не перебував. Немає такої, де хотів би бути. Був у мене єдиний батько-отаман, за якого я і в огонь, і в воду – це Анатолій Васильович Єрмак (підполковник СБУ, народний депутат України, член депутатського об’єднання «Антимафія», загинув 2003-го року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі, -ред.). Сьогодні я не бачу такого політика в Україні.

До речі, син Єрмака, Віталік – теж «спасівець».

– З новою владою вдалось порозумітись?

– Часто-густо на манєже всьо тє же. Втім, ми  не сильно залежимо від ставлення влади. Сконцентровані більше на роботі. Крім «Козацького волонтера», існує ще операція «Дозор», «Перехват». Козаки вже декілька крупних партій зброї, яку везли сєпари, перехопили на території області.

Маємо шанс побудувати Україну в Україні, але ще нам пахати й пахати. Мусить бути розуміння необхідності побудови простору українського. Якби ми готували в проукраїнському дусі дітей за підтримки держави ще із 92-го року, «спасівці», наприклад, чи тих же «гопаківців», то, можливо, і не було б агресії.

Вибухи, аварії, самогубства: хто і за що воює з «Торнадо»

– Які сьогодні в Запоріжжі настрої?

– Перевага сьогодні в український бік. Головне – що політична влада проукраїнська. Але можуть змінити ситуацію економічні чинники. Основна маса обивателів таки думає шлунком. Це велика небезпека. Але, гадаю, Запоріжжя як стояло, так і вистоїть.

– Була інформація, що повернули в Запоріжжя останки Калнишевського – останнього кошового отамана Запорозької Січі.

– Не чув такого. Земля з могили Калнишевського на Соловках є в нашому Кургані. Коли почалася війна, ми зібралися громадою і започаткували Курган перемоги. Заложили туди землю з вищої точки Хортиці, хрестом. Кілька конфесій освятили це місце. Із кожної української області нам привезли землю, від Закарпаття до Криму. Більше того – навіть із Тибету, із Південної Кореї, із Стоунхенджа.

За 3 роки вже є із 12 країн. Курган буде сипатися 7 років. Також приїжджають українські воїни, привозять землю із місць боїв. До речі, росте курган неподалік легендарного 700-літнього Запорозького дуба.

– А як справи із самим дубом?

– На жаль усихає. Починаючи з 90-х років, дуб гине. Власне, жива одна гілка. Федерація «Спас» десять років тому взяла дуб під опіку. Зробили зі смітника культурний центр цілий. Проводимо там посвяти в козаки.

Бійці з полку «Азов» заклали землю в Курган біля дуба і навзаєм отримали дубочок. Ми збираємо жолуді з живої гілки і вирощуємо ці дубочки. Потім, разом із земелькою, передаємо їх адресно в руки гідним людям. Уже майже у всіх обласних центрах – по моєму, крім Донецька і Луганська – ростуть.

У 25-ти країнах ростуть запорозькі дуби. У Оттаві в Канаді, біля українського посольства – уже, мабуть, десятирічні. У Шанхаї особисто ректор тамтешнього університету саджав. Китайці кожні півроку шлють фотозвіти, як росте дуб. В Єрусалимі є, в Іорданії, біля річки Іордан, де хрестився Ісус Христос, у Франції.

Хочу, щоб були в 54-х країнах. Чомусь прийшла така цифра. Ви садіть – жартую, а ми будемо претендувати на 2 гектари у вашій країні.

Павло Вольвач