Павло Лисянський про життя в сірій зоні та смотрящих Донбасу

Про життя під час війни, проблеми, які не цікаві владі, олігархат та «чорні списки» роботодавців на Донбасі, в інтерв’ю Politeka розповів правозахисник, директор громадської організації «Східна правозахисна група» Пало Лисянський.

– Які ключові проблеми на сьогодні є в прифронтовій зоні?

– Вочевидь, не всюди ситуація однакова.

– У всіх населених пунктах, що на лінії розмежування (Станиця Луганська, Новотроїцьке, Світлодарськ, Волноваха, Широкіно, Зайцеве та ін.), ситуація однакова. Якщо взяти Лисичанськ, Сєвєродонецьк – там стабільніше, бо дальше від фронту. Але є інша, не менш важлива проблема, про яку варто говорити.

За словами координаторки адвокаційного напрямку організації «Право на захист» Дарини Толкач, список підконтрольних і непідконтрольних територій не відповідає реальності. Все це створює проблеми доступу людей до соціальних послуг. Це не просто слова. Вони промоніторили ситуацію в більше як 70 населених пунктах Донбасу.

Нагадаю, що постанова 1085, яку ухвалили два роки тому. Вона визначає список населених пунктів, які не входять до складу України. Відповідно, люди з непідконтрольних територій не можуть отримувати пенсії, соціальні виплати тощо.

Але за два роки лінія розмежування змінилась. Ті ж Майорске і Зайцеве за Мінськими домовленостями стали підконтрольними України. При цьому вони досі входять у цю постанову. За 2 роки уряд не зміг внести зміни в закон. Халатність влади вражає. Людей просто відфутболюють.

– Це непрофесіоналізм тих, хто в Києві ухвалює рішення, чи все ж таки тут є й інші причини?

– Це може бути системна халатність, яка зроблена спеціально, аби економити гроші, не виплачувати людям їхні ж пенсії, зарплати, соціалку. На жаль, у нас чиновники безпринципні. Крім того, не повернули право голосу переселенцям на місцевих виборах. Пенсійне питання не вирішили.

– Як можна змінити такий стан справ?

– Дуже просто. Не треба далеко ходити. Нещодавно був суд над Саакашвілі. Його відпустили під домашній арешт. Чого всі злякались? Підтримки народу. Тут один вихід: їхати в кожний населений пункт, збирати людей – раз, другий. Робити це системно. А потім вирушити у Краматорськ – тисяч на 10. Не помогло – курс на Київ. Нехай політики в очі скажуть людям, чому їм так складно змінити свою постанову. Ось тоді буде результат. Але має консолідуватись усе громадянське суспільство. Воно ж, на жаль, розділене, конкурує між собою. Всі борються за фінансові потоки, за гранти, а не за права людей.

– Якщо в так званій «сірій зоні» немає умов для життя, то які це стимулює тенденції в суспільстві?

– Очевидні. Спостерігається ріст кількості затриманих у слідчих ізоляторах на Сході та й загалом по Україні. Наприклад, у слідчому ізоляторі в Одесі літом було 800 людей, нині – уже 1200. У Старобільському слідчому ізоляторі було 600 осіб, нині уже – 800. 

Друге – трудова міграція. В Лисичанську лише за один місяць 100 шахтарів поїхали працювати на польські шахти. Маємо також офіційну статистику.

Починаючи з 2014 року, щодня на підприємствах України помирає одна людина, десятки отримують травми на виробництві. Також кожен день у місцях позбавлення волі помирає одна особа. Про втрати на фронті уже й не говоримо.

Націоналісти полюбляють кричати «Слава Україні», але якщо так іще років 30-40 триватиме, то кричати нікому буде. І це лише дані, за якими ми запити робили. А скільки у нас від раку помирають, на дорогах? Це космічні цифри. А що політикам із того? Для них це навіть краще: менше людей голосуватиме – менше витрат на виборців буде.

Уряд мав би замислитися, чому в країні люди вмирають на кожному кроці, що взагалі відбувається. У нас кількість жертв серед цивільних така сама, як на війні. Я уже не говорю про рівень насильства, експлуатацію дітей.

Наприклад, у Торецьку працювало чотири шахти, дві з них закрили. Нового нічого не відкрилось. Дві тисячі людей залишились без роботи. Населення міста – 20 тис. Це передова лінія – 10 км від лінії фронту. Виявляється, там існують «чорні списки» роботодавців. Туди вносять людей, які через невиплату зарплати протестують. Якщо потрапив у такий писок, то роботу собі не знайдеш.

– А хто ці списки формує?

– Роботодавці, власники шахт. Між собою домовляються. Людина не лише у своєму місті, а й в інших нездатна працевлаштуватись. При цьому жодних правозахисних інструментів у регіонах немає.

У тому ж Торецьку зайшов на ринок. Бачу, працює хлопчик – років 9. Запитав, чого він тут працює. Дитина пояснила, що роботи немає, матір – інвалід. По суті, його експлуатують – за день роботи платять 30 грн. До школи не ходить. І таких випадків чимало.

– А що робить влада?

– Розставляє своїх «смотрящих». Наприклад, виділили на якесь підприємство бюджетні гроші. З цього фінансування 20-50% має «повернутись». Тому на місце їде «смотрящий» і дивиться, аби 20% відкату повернулось.

– І всі на це закривають очі?

– Для того, аби люди об’єднались проти «смотрящих», треба виступити єдиним фронтом із доказами. Але будь-яку масу людей треба направляти та керувати ним. Стихійна хода – страшна. Я виступаю за радикальні методи – протести. Вони всі бояться насправді, тільки вийти треба.

– Наскільки безпечно займатись правозахисною діяльністю на Донбасі?

– Мені щодня надходять погрози. Пережив чотири напади на себе. Було сім вогнепальних поранень та чотири ножових.

– Чому не кинули цю справу?

– Це ж саме нещодавно запитали під час вручення Німецько-Французької премії з прав людини та верховенства права (став одним із п’ятнадцяти лауреатів по всьому світу і першим українцем, який отримав її – ред.). Я виріс у  шахтарській сім’ї на Донбасі. В першому класі мене дуже побили однокласники – на очах у дівчат. Плакав, було соромно. Після цього прийшов до батька і сказав, що хочу займатись спортом. Наступного дня відвів мене на секцію боротьби. Це був перший момент, коли образа спонукала до захисту слабких.

Батько був керівником. За життя ніхто не смів і слова сказати. Як тільки його не стало – «били» всі, кому не ліньки. Підставляли, принижували, всім платили шахтарям 10 тис грн., я ж отримував 3 тис грн. Тоді побачив, що таке соціальна несправедливість. Але ж так не можна.

Потім навчався в Алчевському гірничому університеті. У нас було студмістечко. Туди часто приїздили місцеві хлопці і змушували дівчат насильно з ними гуляти. Просто заштовхували машини. Не могли нічого з цим зробити. У них же батьки олігархами не були, прості робітники. Був тоді уже двічі чемпіоном України з боротьби. Разом з іншими хлопцями вирішили все це зупинити. Зібрались в один момент – і коли приїхала машина, просто не дозволили нікого забрати. Тож завжди когось захищав. І продовжую зараз це робити. На Донбасі завжди панував криміналітет. Використовували простих людей як рабів.

– Але ці люди все одно за тих же олігархів голосували і вручали їм свій кредит довіри?

– Ніхто із «демократів» на Донбас ніколи не їздив. Єдине, що селфі робили, на тому все знайомство з регіоном закінчувалось. Ніхто з депутатів у Світлодарську на тиждень-другий в обшарпаному готелі не зупиниться, не обійде все місто, не поспілкується з людьми. А це треба робити – без пафосу, робота на місцях. Окрім того, є ще мешканці непідконтрольної території. Їх ми фактично кинули напризволяще.

– Чи вірите в Україну без Донбасу?

– Ні. Лише з Донбасом та Кримом. Як можу говорити про Україну без Донбасу, якщо виріс у місті Антрацит? Якщо виступав за збірну цього міста? Представляв Україну в жовто-блакитному костюмі на міжнародних змагання в РФ? У школу носив цей костюм. Пишався цими кольорами. Завжди знав, що українець.

Хтось каже, що треба відрізати цю територію. Що ж, нині відріжемо Донбас, завтра – щось інше, а потім і України не буде. Не повернемо втрачені території – справжньої незалежності не матимемо ніколи.

Романія Горбач