Геннадій Рябцев: Україна енергетично досі залежить від Росії

За словами президента України Петро Порошенко, частину коштів, які держава витрачає на субсидії, варто спрямувати напряму людям – як стимул до заощадження. Про це він заявив під час нещодавнього підписання Закону про фонд енергоефективності.

Що таке енергоефективність, чи запрацює в країні механізм монетизації субсидій та наскільки досі ми залежні від Росії, в інтерв’ю Politeka розповів експерт з енергетичних питань Геннадій Рябцев.

– Як Україні стати більш енергоефективною?

Існує декілька шляхів, аби змінити цей показник. Перший – економити, споживаючи менше енергії. Другий шлях – збільшувати ВВП завдяки запровадженню технології з вищими коефіцієнтами перетворення енергії. Йдеться про використання технологій, які дозволяють менше використовувати енергії, при цьому не втрачаючи рівень добробуту (в домогосподарствах) та якість продукту (на виробництві).

Наприклад, люди можуть купувати нові холодильники, які маркуються літерою А з плюсами. Або ж використовувати у виробництві матеріали, які зберігають тепло. Як варіант – відмовитись від важкої промисловості, якщо йдеться про національний продукт, і стимулювати розвиток економіки послуг.

Є ще один спосіб підвищення енергоефективності, який, однак, не є дуже добрим – зменшити кількість населення.

– Звучить, як геноцид.

– Тому у нас вибрали перший шлях. Насправді, мало хто з високопосадовців розуміє, що таке енергоефективність. Ототожнюють з енергозбереженням, або ж переходом на альтернативні джерела енергії. Мовляв, давайте відмовимось від газу, перейдемо на вітер.

– Або ж давайте монетизуємо субсидії, про що президент уже заявив.

– Це жодного стосунку до підвищення енергоефективності немає. Навіть в законі про Фонд енергоефективності не розписують, що таке ця енергоефективність. І в цьому проблема.

Декілька років тому дуже популярними були нанотехнології – змінення властивостей матеріалів на молекулярному рівні. Якщо на Заході йшлось про рекомбінацію атомів, то у нас в мить з’явився «нанобитон», «наношкарпетки». Нонсенс. Так само з енергоефективністю.

В країнах Західної Європи підвищення енергоефективності відбувається одночасно зі збільшенням кількості спожитої енергії.  Тому перед тим, як казати, що ми маємо робити, варто хоч з термінами чітко визначитись. Поки що цього не зроблено.

– Як Закон про фонд енергоефективності змінить життя українців?

– Цей, та інші ухвалені закони, спрямований на зобов’язання забудовників сертифікувати кожну будівлю, яку вони зводитимуть після початку дії закону. Це дозволить споживачам обирати той вид будівлі, який буде достатньо ефективним з точки зору використання енергії – добре утеплений, з лічильниками, ізоляцією тощо.

Також виділятимуться гроші на термомодернізацію усіх державних і комунальних будівель. Однак, чітких механізмів використання цих коштів поки що немає. І це великий недолік. Зазвичай такі закони необхідно приймати в комплексі із супроводжуючими підзаконними актами, де розписуються всі механізми та інструменти.

– Як було озвучено на офіційному рівні, відкриття ринку енергоефективних послуг «дозволить створити 75 тисяч нових робочих місць і отримувати до 5 млрд грн податкових надходжень щорічно». Це так?

– Це як із запровадженнями системи ProZorro. Там також називали «конкретні цифри». Проте всі суми були оціночні – скільки збирались вкрасти. Так і з очікуваними прибутками в 5 млрд грн. Це не розрахунки, а оцінки. В цьому і різниця.

Непокоїть також той факт, що держава дезертирувала зі сфери відповідальності перед громадянами, які приватизували квартири в багатоповерхівках.

Гроші, які акумулюватимуться у Фонді енергоефективності, не виділятимуться на будинки, які вже збудовані. Тобто капітальний ремонт, термомодернізацію, чи будь-які інші роботи щодо дому, здійснюватиме не держава, а власники квартир – за свій кошт.

–  Україна за останні кілька років суттєво зменшила споживання газу. Це можна розцінювати як суттєвий крок вперед?

– У нас, дійсно, є велика кількість енергії, яку ми нераціонально використовуємо. За газомісткістю української економіки не так давно на порядок поступались навіть Польщі, коли споживали 70 млрд куб. м газу. Зараз Україна споживає вдвічі менше – 33 млрд куб. м газу. Хоч у Польщі показник – 14 млрд куб. м газу, при цьому, має ВВП набагато вищий, ніж в Україні.

– Чому не можемо досягнути такої ж ефективності, як наші сусіди? Що заважає?

– Коренем проблеми нераціонального використання енергетичних ресурсів є хибна ідеологія торфоутворення, які існує в Україні. Вона сформувалась ще за радянських часів. Тоді держава субсидіювала населення, тому що мала таку можливість. Нині так уже не виходить. Учасникам ринку запропонували тарифи, які формуються за схемою «затрати компаній, які надають відповідні послуги, плюс маржа цих компаній».

Інакше кажучи, чим вищі затрати компаній, які надають енергетичні ресурси та послуги, тим вищими затверджуються тарифи.

В Україні, попри існування НКРЕКП, немає незалежного арбітру, який би слідкував за дотриманням інтересів кінцевих споживачів.

Тарифну ідеологію необхідно змінити на стимулюючу формулу – скорочення затрат у виробників, постачальників послуг та зменшення споживання енергії в кінцевих споживачів.

Адже система «затрати плюс» підтримується ідеологією субсидій. Вони руйнують будь-які бажання постачальників скорочувати затрати. Попри все держава дасть їм кошти (адже субсидії перераховують виробникам та постачальникам енергетичних послуг, а не споживачам). Чим вищими будуть їхні затрати, тим вищими будуть тарифи і відповідно – більше отримають субсидій від держави.

З іншого боку, ці субсидії жодним чином не стимулюють до заощадження з боку громадян. 44% домогосподарств в Україні отримують субсидії. Зрозуміло, що ніхто не буде економити, бо більшу частину, хоч і не напряму, компенсує держава.

– Кого влаштовує така ситуація?

– Енергетичних монополістів. Скільки б вони затрат не закладали в тариф, все одно затрати їм компенсують – або з бюджету, або ж з кишені споживачів, які будуть змушені платити більше, бо альтернативи у них немає.

В Україні відсутній роздрібний ринок електричної енергії, газу, теплової енергії. Для того, щоб ці ринки запрацювали потрібно прийняти відповідні закони. Їх не ухвалюють. Отож поки що споживач не може вибрати між постачальниками, які надають кращі послуги.

– Монетизація субсидій, за словами керівників держави, полягатиме у тому, що люди отримуватимуть напряму частину коштів, які сьогодні держава виділяє на субсидії. Це так?

– Ні. Такого не буде. Це все передбачено лише на словах. Плани видаються за досягнення, що, власне, і непокоїть. Адже не розроблено механізмів реалізації цієї ідеї. Йдеться, скоріше, про перспективу 2-4 років. І це при умові, якщо уже нині розпочнеться реалізація потрібних законів, які в першу чергу запровадять ринки по всім напрямкам.

На сьогоднішній день субсидії видаються не в монетарній формі. Це мінус. Гроші мають йти за споживачем, а у нас вони йдуть за виробником. При цьому, ніхто не питає в людей, чи хочуть вони фінансувати олігархів, які зараз намагаються вкласти в тарифи все, що завгодно, посилаючись на європейський досвід.

– Про який саме досвід йдеться?

– На газовому ринку, електроенергетичному, теплової генерації хочуть запровадити «плату за потужність». Дійсно, в Європі компанії за свій кошт будуть нові газопроводи, лінії електропередачі,  трубопроводи тощо.  Після звершення робіт цілком зрозуміло, що вимагають від споживачів компенсувати частину затрат. В результаті кожен споживач платить дві частини – за спожиті послуги плюс компенсує фіксовану частину перерахованих вище затрат.

У нас же інша ситуація. Всі інфраструктурні об’єкти в енергетичній галузі були побудовані за радянських часів. Наші батьки і ми з вами уже давно все це оплатили. І коли хтось з керівництва якогось облгазу починає розповідати, що потрібно платити за потужність, яку було створено не ними, то це абсурд. Чому якомусь дядечку, який отримує щомісяця зарплату в 1 млн грн ми маємо ще й віддавати наші гроші?

– Україна планує збільшити частку поставок американського ядерного палива – до 55%. Чи є це запорукою зміцнення енергетичної безпеки?

– Ніхто не може чітко сформулювати, що таке «забезпечення енергетичної безпеки». Це проблема. Звучить гарно, але хто не в курсі, то йому починають говорити про американське вугілля і далі у такому стилі.

Насправді можна і варто говорити про енергетичну самодостатність. Це означає, що у нас має вироблятись достатньо велика кількість енергоносіїв, аби ми могли за власний рахунок забезпечити всі свої енергетичні потреби.

Або ж можемо виробляти надлишок ресурсів одного виду, для того, аби його продавати. На вилучені кошти купуватимемо те, чого нам бракує. Ось це і є самодостатність.

Існують певні принципи енергетичної безпеки. Один із них полягає у тому, що кожна країна має отримувати не більше 30% енергоносія одного виду за одним маршрутом від одного постачальника. Мета – аби не було надмірної залежності.

Коли Німеччина чи Австрія підтримують будівництво газопроводу «Північний потік-2», вони тим самим диверсифікують маршрути постачання газу на свою територію. Забезпечують принцип енергетичної безпеки для себе.

Україна також має реалізувати ці принципи для себе – по кожному з напрямків, в комплексі.

Отримуючи щорічно 25 тепловиділяючих збірок, вироблених американською компанією Westinghouse, не означатиме, що забезпечимо енергетичну безпеку Україні. Адже будемо залежні просто від іншого постачальника.

Якщо йдеться про ядерне паливо, то нам потрібен хоча б ще один постачальник. Поки що такої можливості немає.

– Чи існує все-таки на сьогодні залежність від російських енергоресурсів?

– Існує поняття політичної доцільності. Сьогодні доцільно не мати жодних справ з російськими компаніями. І це трактується, як підвищення енергетичної незалежності. Це не так.

Зараз на 15 українських реакторах працює 95% тепловиділяючих збірок російської компанії ТВЕЛ (виробник ядерного палива, виробничий холдинг, що входить до складу паливного дивізіону Державної Корпорації «Росатом» – ред.). Лише 5% збірок – швецької філії Westinghouse.

Тому, коли кажуть, що ми відмовились від російського палива, то це неправда.

Загалом цих збірок в Україні працює декілька тисяч. Щорічно потрібно замінювати близько 25 штук. Із них половину ми беремо у Westinghouse, решту продовжуємо закуповувати в РФ. Тільки це не озвучується.

Крім того, у нас не всі реактори адаптовані під американські збірки. Так що доведеться вкладати величезні кошти, аби кожного наступного року переобладнувати черговий енергетичний блок хоча б під спільне використання американських та російських збірок.

– Енергетика – це не лише питання економіки, а й один з вагомих політичних методів тиску в протистоянні України з Росією. Наскільки тут великі ризики?

– В енергетичній стратегії РФ до 2030 року зазначено, що нафта і газ є засобами політичного впливу. Тому немає жодних підстав вважати, що РФ відмовиться від реалізації цього принципу.

Україна досі отримує половину збірок від РФ, понад 30% нафтопродуктів – також з Росії.  70% споживаного газу отримуємо в режимі реекспорту. Тобто це газ, який європейські компанії купують в «Газпрома» і перепродують нам.

Є ще питання вугілля. Невідомо, скільки саме вугілля постачається з РФ. Ця інформація не оприлюднюється. Тут усім керує ДТЕК (енергетичний підрозділ System Capital Management, найбільшої бізнес-групи України, який є вертикальною інтеграцією підприємств, що створюють виробничий ланцюжок від видобутку та збагачення вугілля до генерації та дистрибуції електроенергії – ред.). Постачають вугілля з власних шахт в Ростовській області чи десь на Донбасі. Прямо або опосередковано ми все рівно енергетично залежимо від РФ.

– Чи реально змінити такий стан речей?

– Потрібно просто послідовно реалізовувати політику диверсифікації. Тобто забезпечувати власну енергетичну самодостатність. Йдеться про нарощування власних енергоносіїв – видобуток газу, нафти, вугілля, розвивати новітні технології перетворення енергії.

Плюс – більш раціонально використовувати енергію. Основне – не впадати крайність, а поступово виконувати ключові пункти, які записані в проекті Енергетичної стратегії до 2025 року. Цей документ ніяк не можуть ухвалити. Хоч у ньому всі принципи чітко визначені.

Романія Горбач