Про досягнення та провали, а також реалізовані та порожні обіцянки президента Politeka розповів політолог директор інституту «Нова Україна» Андрій Єрмолаєв.
– Андріє Васильовичу, окресліть ключові успіхи й невдачі Петра Порошенка за період його перебування на найвищій державній посаді.
– На мій погляд, досі Порошенко залишається лише успішним політиком, а ось президентом країни він поки що не став.Мені здається, що феномен його перемоги пов’язаний не стільки з його особистістю, скільки з суспільними очікуваннями чогось іншого. Чому? Бо після лютневих подій (Революції гідності, – ред.) більшість виборців боялися приходу до влади якоїсь крайності – неважливо, з якого регіону чи партії. Порошенко став уособленням такої собі золотої середини. Він говорив про мир, ефективних рішень, необхідність загальнодержавного діалогу. Його меседжі та манера поведінки збігалися з очікуваннями людей.
Невипадково в нього повірили також політики і бізнесмени. У підсумку він став компромісною фігурою. До речі, згадаймо, що незадовго до старту президентських виборів учасники Майдану вели серйозні переговори про єдиного кандидата, але саме постать Петра Порошенка стала компромісною, і йому багато хто поступився дорогою.
– Чому ви вважаєте, що Петро Порошенко досі не став президентом?
– Річ у тому, що Порошенко не впорався із завданням стати фігурою компромісу, незважаючи на свої заяви.
– А шанс стати такою фігурою зберігається чи…?
– Поки людина активна і здатна мати мету в житті, шанс є завжди. Питання полягає трошки в іншому: чи є у неї сила волі, а головне, розуміння цього? Загалом, як мені здається, за період, що минув, проявилися ключові проблеми президентства Порошенка.
Перша. Дуже часто правильні обіцянки (припинення війни, проведення реформ тощо.) залишаються лише політичними меседжами, за якими не стоять реальні дії.
Друга. Президент Порошенко залишається одинаком. Він так і не зміг сформувати сильну й боєздатну політичну команду. Той факт, що після виборів у ВР він зробив ставку на варягів, а не на команду, яка йшла з ним на парламентські вибори, теж вельми красномовний.
Третя. Він не впорався із завданням національного діалогу. А національний діалог – це не одноразовий захід. Це, якщо хочете, як бджолині стільники. Тобто це величезна кількість дій у різних сферах суспільного життя на політичному, громадянському, експертному, професійному рівнях. На мій погляд, Порошенко або недооцінює це завдання, або не знає, як із ним упоратися. Це підтверджує відсутність будь-яких кроків у сфері політики. Зауважте, у нас не було жодного серйозного «круглого столу» між різними політичними силами. Те саме стосується і конституційної реформи – не було жодного серйозного заходу з участю регіональних еліт. Я не кажу вже про проблему відсутності діалогу навколо гострих тем – Криму і Донбасу.
– Чи зможе Порошенко «перезавантажити» свою президентську лінію поведінки: перестати думати про рейтинги, розстановку особистих кадрів, а все ж таки реалізувати місію глави держави?
– Час покаже. А взагалі, особливість президентської влади – це завжди особистий приклад, персональна поведінка і вчинки. Президент не може жити символами, меседжами та виступами. Його попередник зазнав поразки не лише тому, що був жадібний до влади, некомпетентний в економіці та погано розумів, у чому полягає суть національних інтересів, а ще й тому, що не впорався з роллю національного модератора. Результат? Майдан. Важливо, щоб президент Порошенко не повторював ці грубі помилки. Президент не може бути президентом країни. Від моменту перемоги він стає президентом кожного громадянина.
– Що є ключовою причиною негласної (а часом і публічної) війни між президентом, екс-прем’єром Яценюком та їхніми командами? Коли слухаєш їх гучні обопільні звинувачення, доходиш висновку, що представники «Опозиційного блоку» можуть сидіти склавши руки і чекати, коли, як то кажуть, повз пропливе труп політичного ворога.
– Опозиція не має розслаблятися, оскільки це той самий випадок, коли труп ворога вміє плавати. А щодо війни… Знаєте, я не вважаю, що це війна. На мій погляд – це конкуренція.
Річ у тім, що і Порошенко, і Яценюк відчувають запит на авторитарне лідерство в країні. Однак, повторюся, у президента немає гідної команди, яку він міг би презентувати країні. Крім того, у нього великі проблеми з формуванням оновленої політичної партії. А партія ж має ім’я президента, що, на мій погляд, видається просто абсурдним. Також на ньому зав’язана програма реформ, реалізація яких, як мені здається, сьогодні ще є питанням.
– Ви неодноразово наголосили, що у Петра Порошенка немає команди. А як ви вважаєте, в Арсенія Яценюка вона є?
– У Яценюка немає команди, у нього радше корпорація. Однак я вважаю, що на сьогодні корпорація Яценюка ефективніша за систему влади Порошенка.
– За нормальної політичної погоди це питання могло б видатися дивним, але не за нинішніх умов. Так-от: хто, на ваш погляд, сьогодні виконує функції реальної, а не декоративної опозиції?
– Складне питання… Я думаю, що, з погляду ландшафту, що скався в парламенті, та сприйняття людьми, мабуть, єдиною політичною опозицією є «Опозиційний блок». Інше питання, що потрібно пройти ще дуже серйозний шлях становлення як ідеологічно вибудованої політичної партії.
Особливістю сучасності є те, що всі дискусії та спори стали амбівалентними, тобто ідеологічно не вираженими. У нас зараз влада й опозиція говорять однією мовою. А ось тренд, на мій погляд, буде все ж таки в бік ідеологізації. І лише тоді, коли ми побачимо чітко окреслене обличчя влади й опозиції, легше буде виборцю та нам із вами.
– Як ви вважаєте, у нас сьогодні проходить реалізація реформ чи лише імітація їхнього проведення?
– Реформи – це не політика, а інструмент. Що ж до політики, то у неї є мета, завдання та характеристика. Зараз реформи виставлені як суть, але я вважаю, що політика, яку провадять стихійно, має популістський ліберальний характер. У країні, яка переживає глибоку економічну кризу і перебуває в стані замороженої війни, необхідно проводити політику з чіткими державними програмами.
– Наприклад?
– Наприклад, підтримка реального сектору, зміцнення позицій індустріального капіталу і таке інше. Ліберальні заходи і розрахунок на слабкий, зубожілий підприємницький клас – це шлях до загострення соціальних конфліктів. Неадекватність, метушня політики і підміна розмовами про реформи виконання реальних завдань соціально-економічної політики – це ключова проблема.
– До речі, про підміни. Декларована боротьба з корупцією реально відбувається, на ваш погляд? Питаю, оскільки часто ми спостерігаємо, на жаль, лише гру на публіку…
– У нас зараз усе зводиться до боротьби з корупцією як з окремими зловживаннями. Корупція в таких країнах, як Україна, має системний характер і є складовою частиною економіки та системи управління.
Безумовно, правильно, що влада вживає заходів для інституційного забезпечення боротьби з цим явищем. Сьогодні, наприклад, з’являються нові структури, такі як Антикорупційне бюро. Але, на жаль, у цьому напрямку дуже багато показухи. І, до речі, показухи політичної, бо дуже часто все зводиться до боротьби з конкурентами. А конкуренти відповідають тим самим, оскільки нинішній режим порушує закон і краде так само, як і попередній.
Я радив би новим антикорупційним структурам, щоб довести свою ефективність, почати боротьбу з корупцією «тут і зараз» — з нинішнього складу влади. Це, повірте, було б дуже корисно і для суспільства, і для влади.
