Життя після АТО: Чому демобілізованих знову тягне в окопи?

– Чому багато демобілізованих знову рвуться на війну?

– Кажуть, що в АТО легше, ніж вдома. І це правда. Там є побратими, які не ставлять дурних питань, та накази, які просто треба виконувати. На війні їх вчили виживати, а вдома треба жити. Проблеми сипляться на голову одна за одною. По-перше, треба оформляти інвалідність чи посвідчення учасника бойових дій. А це означає вести боротьбу зі соцслужбами. По-друге, треба шукати нову роботу або повертатися на стару. По-третє, у багатьох ще до війни були проблеми у сім’ї. Не кожного дочекалася дружина і не кожного родичі готові прийняти після змін, які з ними відбулися. Багатьом важко спати. Вони зриваються і кричать уночі.

– Чого хлопці бояться їхати додому, навіть коли знають, що рідні їх чекають і люблять?

– Повернення додому багатьом часто нагадує дорогу на війну. Це повна невідомість того, що буде. Ніби стрибок із парашутом. Летиш і не знаєш, чи відкриється він.
Кожен переживає, як його зустрінуть. Чи приймуть без руки-ноги? Чи не засміють його через вразливість до шуму і натовпу? Багато хто після війни боїться феєрверків та грому. Родичів прошу у перший тиждень після повернення не звати додому гостей. Влаштуйте теплий прийом. Зваріть сину, брату чи чоловіку його улюблені вареники та зробіть гарячу ванну. Дайте час втягнутися. Кожного попускає. Але комусь треба кілька тижнів, а комусь півроку.

– Що найчастіше викликає у бійця агресію?

– Несправедливість, з якою стикається у тилу. Вони повертаються та бачать, що нікому не потрібні. З’являються питання: «Чого так? За кого я там воював?» Шукають винних. Знаю хлопця, який має орден від президента, а посвідчення учасника бойових дій не зміг отримати. Кажуть: «Доведи, що ти воював». Як це чути воїну, який на фронті провів 14 місяців.
Ніхто звідти здоровим не повертається. Ми у новинах часто чуємо про тих, хто приїхав без рук і ніг, досі має осколки, які хірурги не можуть дістати. А у скількох проблеми з серцем та печінкою? Скільки повернулося з гепатитами і запаленням легень? Добитися безкоштовного лікування важко.
Інваліди страждають на фантомні болі, від яких немає ліків. Вони чекають на разову допомогу з інвалідності, щоб продовжити лікування за межами госпіталю. Але компенсації багатьом доводиться вигризати. Держава на них намагається зекономити. Як це може не бісити?

– Почастішали самогубства серед демобілізованих. У чому причина?

– Статистики офіційної нема. Але тільки за моїми підрахунками, понад 100 військовослужбовців наклали на себе руки за два роки АТО. Проблему суїцидів у війську ніхто не обговорює.
У багатьох випадках так дає про себе знати посттравматичний стресовий розлад. Часто проявляється в людей, які, на перший погляд, самі можуть дати собі раду. Тих, які не скаржаться і не плачуть. У вересні в Києві наклав на себе руки Юрій Мосін, волонтер і євромайданівець з Донецька, який їздив на фронт. У столиці не міг знайти ані житло, ані роботу. На Вінничині повісився Віталій Яцюк. Два місяці тому повернувся із зони АТО. Вдома його чекав батько. Хлопець став замикатися в собі. Хотів повернутися до хлопців. Лежав на ліжку та дивився в стелю. Вночі включав фільми про війну. Їсти не хотів. Весь час переглядав фотографії хлопців, з якими служив. Це біда, що солдати, які прийшли з фронту, лякаються подальшого життя. Самогубства в нас стали епідемією.

– Що являє собою посттравматичний розлад? Як його здолати?

– Це дезорієнтація та страх перед невідомим. Його ще називають «синдромом АТО» або «донбаським». Він притаманний кожному другому бійцю. Виникає після довготривалого перебування в зоні бойових дій, втрати побратимів, потрапляння під обстріли, після котлів та полону. Може проявитися одразу після повернення або через кілька місяців після дембеля.
Багато демобілізованих шкодують, що втратили на війні друга, а самі залишилися живими. Намагаються це заливати коньяком, горілкою, пивом. Хтось зловживає фармпрепаратами. Але тут не допоможуть ні заспокійливе, ні антидепресанти.

– Як рідні можуть допомогти бійцеві побороти алко- і наркозалежність?

– Не тримайте вдома алкоголь. Не треба ставити пляшку на стіл. Від цього вашому сину, зятю чи чоловіку не буде легше та апетит не повернеться. Коли сп’яніє, йому важко буде контролювати свою поведінку. Агресія та перепади настрою стають нормальним явищем у людей, залежних від зеленого змія.
З наркотиками все ще гірше. Знаю Юрка, який у бою за Іловайськ втратив ногу. Біль був нестерпним. Йому кололи знеболююче. Непомітно для себе став наркоманом, бо вдома без уколу не міг заснути. Часто бійці після госпіталю зі знеболювального переходять на наркотики. Кожен препарат, який знімає біль, може призвести до наркотичної залежності. Раджу приймати його не довше дозволеного терміну та комбінувати з іншими, аби уникнути звикання. Відвідуйте тренінги психологів та зустрічі демобілізованих бійців.

– Чому розпадаються сім’ї демобілізованих?

– По-перше, дружини не готові сприймати чоловіків новими. Бо повертаються вони іншими людьми. Не всі здатні пройти випробування війною. Після року розлуки багато чого могло змінитися і в житті самої жінки. Дружини не намагаються знайти спільну мову з коханими. Збирають речі та їдуть до мами. Теща каже: «Кидай його. Бачиш, що з ним війна зробила. Нащо тобі такий?». Адаптацію після війни повинні пройти не тільки чоловіки, але і їхні половинки. Часто дружині треба прийняти та полюбити іншого чоловіка. Не розпитувати та не лізти в душу. Тому, хто пройшов пекло, з вами має бути комфортно просто помовчати. Поступіться, прийміть у своє життя його побратимів.
По-друге, нерідко розлучення виникає через політичні суперечки. Подружжя з Донецька переїхало у Рівне. Боєць Артем залишив дружину з двома дітьми, сам пішов воювати. Вона пробувала втримати його вагітністю, але марно. Ще так-сяк підтримували зв’язок по телефону. А потім і він обірвався. Жінка народила втретє, Артем пройшов пекло Донецького аеропорту. Повертається додому, а дружина з порога заявляє: «Ти мені не треба. Знайшла іншого». Бо ти зрадник, покинув, пішов воювати проти наших донецьких». Яких наших? А виявляється вона за «русский мир». Після розлучення чоловік не міг собі знайти місця. У петлю хотів лізти. Але врятувало кохання. У госпіталі познайомився з волонтером Оксаною. Скоро вчетверте стане татом.
Треба розуміти, що вихід завжди є. Війна – це також люстратор. Після неї вже не буде так, як було раніше.

– Що допомагає адаптуватися до мирного життя швидко та безболісно?

– Головне – не засиджуватися вдома. Можна повернутися до свого хобі: поїхати в ліс за грибами, на полювання, рибалку. Виїхати з сім’єю на пікнік. Повернутися на роботу або знайти нову.
90 % демобілізованих не хочуть займатися тим, що робили до війни. Дехто ризикує почати власну справу, але таких одиниці. Більшість боїться, що все можуть відібрати. Бачать, що система не змінилася і це дратує. Раджу таки починати щось робити. Наприклад, вчити англійську, йти на курси програмування. Не можна скласти руки, зламатися, здатися. Ризикуйте. Шукайте партнерів за інтересами, відкривайте тренажерний зал, пі церію, що завгодно.

– Багато АТОвців в інтерв’ю згадують про почуття провини. Картають себе, що втратили на війні близького товариша. Як побороти у собі думки про вину?

– Найважче ветерани переносять втрату бойового побратима. Дехто пробує заглушити алкоголем почуття вини. Але це тільки посилює душевний біль. Щоб страждання припинилися, треба діяти. Провідайте вдову, маму чи дітей загиблого побратима. Допомагайте їм, опікуйтеся, телефонуйте. Сходіть на могилу до загиблого. Провідайте побратимів, які лежать у госпіталі. Виговоріться другу, з яким сиділи в окопі. Займіться волонтерством. Опікуйтеся дітьми, які втратили своїх батьків у цій війні.

– Чи отримують бійці належну психологічну допомогу після дембелю?

– Усюди по світу є проблеми з психологічною адаптацією бійців. Але у Штатах чи Франції бійців після повернення з бойових завдань, перш ніж відпустити додому, відправляють на відпочинок і реабілітацію. У нас їх кидають в життя. У нас навіть після полону з людиною не завжди працює психолог. Адаптаційні центри допомоги почали відкриватися, але бракує самих військових психологів. Такі кадри випускає тільки Військовий інститут Київського університету імені Тараса Шевченка. А це по півсотні спеціалістів щороку. Добре, якщо половина з них піде працювати за спеціальністю. Але ж у тому, що багато воїнів повертається з війни з розхитаною психікою, винна саме держава. І необхідно зрозуміти, що психологічна допомога хлопцям потрібна не тільки після, а ще до відправлення на фронт.

Яна Романюк