Для західноєвропейського обивателя Україна цікава не більше, ніж Малі

 – Уже доволі давно, в 2008 році, мені пощастило побувати на дуже цікавій зустрічі ветеранів Другої світової війни. Такі зустрічі тоді проводили часто, як правило, двічі на місяць. Наймолодшому ветерану було 82 роки, найстаршому – 106 років.

У них був свій хор. Вони спілкувалися, пили чай із пирогами, запрошували гостей, одним із них я, власне, і був. І, напевно, не було б у цих зустрічах нічого незвичайного, якби не одне «але». Унікальність цих зустрічей полягала в тому, що зустрічалися ветерани, які воювали з різних боків фронту, ветерани, які носили під час війни німецьку і радянську форму – 20-ої естонської дивізії Waffen-SS і 8-го Естонського стрілецького корпусу Червоної Армії.

Ці мудрі люди, які прожили довге життя, знайшли в собі сили  і бажання, щоб зрозуміти і пробачити; пробачити, незважаючи на те, що під час війни вони, можливо, стріляли один в одного.

Зараз ці зустрічі вже не проводять лише з однієї причини – похилий вік учасників. Мені здається, українцям потрібно у них повчитися. Повчитися мудрості і терпимості, особливо тим людям, які з легкістю міркують про війну, про «відродження фашизму в Європі», навішують ярлики, але при цьому знають про війну здебільшого лише з низькопробних художніх фільмів.

Щодо зльоту в Сінімяе:  це був звичайний збір ветеранів. Ніякої пропаганди нацизму на ньому я не помітив. Народ, навпаки, був дуже доброзичливим. Мені подарували CD, на якому записані пісні як легіону, так і стрілецького корпусу (мушу зауважити, що легендарна «Катюша» естонською звучить своєрідно).

– Але при цьому треба розуміти, що багато солдатів воювали в Waffen-SS не тому, що любили Гітлера, а тому, що добре пам’ятали окупацію Естонії СРСР у 1940 році – з подальшими репресіями та масовими депортаціями до Сибіру.

– Звісно. 14 червня 1941 року понад 10 тисяч осіб депортували з Естонії цілими родинами. Серед них було понад 5 тисяч жінок (понад 50%) і більше 2,5 тисяч дітей віком до 16 років (понад 25%). Решта (менше 25%) – чоловіки: або старі, або 16-18-річні підлітки.

Приблизно 3 тисячі чоловіків і 150 жінок відокремили від інших і помістили до таборів, де більшість або померли, або їх стратили. Решту жінок і дітей відправили на спецпоселення до Сибіру.

Депортували також понад 400 естонських євреїв. Героїчний опір естонців на Сінімяе в 1944 році надав час і можливість багатьом людям евакуюватися до Фінляндії та Швеції.

До того ж естонці не уникли масового виселення і після війни. Лише в межах березневої депортації 1949 року (до речі, зовсім не єдиної) з Естонії вислали близько 20 тисяч осіб, що становило тоді приблизно 3% населення республіки. Співвідношення жінок і дітей серед тих, кого депортують, було приблизно таким самим, як і в 1941-му. Нагадаю, що масові депортації цивільного населення є злочином проти людяності.

Тим читачам, яких цікавить ця тема, хочу порадити подивитися естонський фільм режисера Елмо Нюганена – “1944”. Він став найбільш високобюджетним і (поряд із попереднім фільмом Нюганена “Імена в мармурі” 2002 року) найкасовішим фільмом в історії незалежної Естонії. Але йдеться, звісно, не проце, хоча батальні сцени, безумовно, теж хороші.

“1944” вигідно відрізняється від російських військових фільмів тим, що в ньому немає пропаганди, а від голлівудських – тим,  що в ньому немає стільки гламуру і «клюкви».

Унікальність фільму в тому, що війну показують очима учасників подій з обох ворогуючих сторін – естонців, які воювали в Waffen-SS (перша частина фільму)  і в складі 8-го Естонського стрілецького корпусу Червоної Армії (друга частина). Два головних герої зустрічаються лише один раз, у середині фільму.

Фільм унаочнює трагедію невеликих балтійських народів, які проти своєї волі потрапили на чужу війну в жорна розборок двох тоталітарних імперій.

– Основною тезою нинішньої антиприбалтійської риторики Кремля є те, що за наявності скромних за європейськими мірками зарплат – ціни на комуналку, житло тощо у них цілком європейські. І тому, мовляв, прості прибалтійці/естонці більше втратили, ніж набули після відходу із СРСР/Росії. Чи так це?

– Уся ця комунальна соціально-побутова риторика  – не більше, ніж елемент інформаційної війни Кремля. Як зарплати, так і ціни в Естонії становлять приблизно 70-80% від середніх в ЄС. Так, в Естонії дуже маленький ринок, і тому деякі окремі позиції можуть бути дорожчими, але в цілому ситуація саме така.

Якщо говорити конкретно про житло, то комуналка тут справді може наближатися до середніх в ЄС, зате оренда житла дешевша, ніж навіть в Україні. А відсотки з житлового кредиту тут просто смішні: наприклад, я плачу зараз менше 0,5% за одним із них.

Середня зарплата в Естонії – близько 1 100 євро. Медіанна, яка, як вважають, краще відображає загальну картину – близько 800 євро. Те, що в Естонії зараз краще, ніж у будь-який посткомуністичній країні, можна цілком упевнено сказати. Крім того, не все вимірюється грошима.

 – Але для пенсіонери у пострадянських республіках вимірюють саме  ними. У першому півріччі поточного року Естонія виплатила пенсій на 843,3 млн євро. В цілому їх виплатили 419 794 особам. Із них 305 723 особи отримували пенсію за старістю, середньої розмір якої становив 381 євро на місяць. А розмір середньої пенсії становив 335,2 євро. При цьому кількість пенсіонерів в Естонії зростає. Чи потягне Таллінн такий пенсійний крен?

– Пенсії в Естонії хоч і вищі, ніж у будь-якій пострадянській країні, але все одно поки досить низькі. Але тут треба розуміти наступне. Естонія має трирівневу пенсійну систему і лише перший рівень – державний, який сплачують із соціального податку. Другий – обов’язковий, і третій – добровільно-накопичувальна система.

Нинішні пенсіонери отримують здебільшого пенсію лише першого рівня. Навіть ті, хто має другий і третій, до виходу на пенсію не встигли за допомогою них щось реально накопичити. Згодом пенсія істотно зростатиме завдяки другому і третьому рівню.

В Естонії – мінімальна корупція і максимальна свобода (як політична, так і економічна), і це підтверджують не лише особисті відчуття,але і всі  основні рейтинги. В Естонії – незалежний суд і правова держава, рівність перед законом.

Тут суд виправдовує “бронзові четвірки” – і водночас час машину міністра внутрішніх справ відвозять на штрафмайданчик за неправильне паркування, депутата парламенту штрафують за перевищення швидкості, а мера столиці позбавляють прав на півроку.

Тут поліція служить і захищає, а не кришує і ґвалтує пляшками з-під шампанського – і за це їй довіряють 86% населення, а не бояться більше, ніж бандитів. Тут мінімальна і ефективна бюрократія, а більшість питань можна вирішити за допомогою електронного підпису, не встаючи з дивана. І це ті європейські цінності, до яких, на мій погляд, і має прагнути Україна.

– У Прибалтиці/Естонії реально відчувають пряму загрозу з боку Москви? Чи став народ почуватися безпечніше після вступу країни до НАТО і обіцянки після саміту у Варшаві надіслати батальйон Альянсу? Чи сильні взагалі в Естонії антиросійські настрої?

– Загрозу з боку Москви в Естонії відчували завжди. Саме тому після відновлення незалежності вступ до НАТО став одним із основних пріоритетом. Після подій у Грузії і Україні ставлення до РФ різко погіршилося. Естонці вірять у НАТО – тому сказати, що зараз РФ сильно бояться, не можна.

При цьому Естонія є однією з п’яти країн НАТО, які витрачають на оборону визначені  2% від ВВП. Дуже популярна в Естонії Кайтселійт – добровольча Нацгвардія. Члени Кайтселійту мають право зберігати вдома бойову зброю. Вони мають дуже високий рівень підготовки і найважливіше – мотивацію.

Саме тому гібридна війна за українським сценарієм тут неможлива в принципі. Будь-який захоплений адмінбудинок зачистять за пару годин.

А в разі повномасштабного вторгнення на допомогу прийдуть союзники, які вже перебувають в Естонії. При цьому основною є навіть не їхня кількість, а сам факт присутності. Путіну слід розуміти, що нападати доведеться не на абстрактного члена НАТО, а на цілком конкретного американського, британського або польського солдата.

– Нещодавно дізнався, що в Естонії пропонують штрафувати на 800 євро за куріння в автомобілі за присутності неповнолітніх. У нас дуже люблять говорити, що Україна – європейська країна. Чи так це порівняно з Естонією?

– Україна, безумовно, європейська країна. Але з дуже важким ординським спадком, який принесли на багнетах російські і радянські окупанти. І найстрашніше – залишки цієї спадщини досі в головах людей. Зрозуміло, що за один день все це змінити не можна – треба рухатися в правильному напрямку. Після Революції Гідності Україна нарешті пішла цим шляхом. Так, вона робить це зигзагами, періодично задкуючи – але пішла. А, як відомо, шлях пройде той, хто йде.

 – А чи чекають українців у Європі, НАТО? Як ставиться до України Естонія: як до бідного нещасного родича, який сам не знає, чого він хоче, як до справді «недодержави» (за визначенням Путіна)?

– Ставлення дуже різниться в Східній і Західній Європі. Якщо Східна ставиться до України з розумінням і підтримкою, то в Західній  –  Україною, скажімо відверто, мало хто цікавиться. Для середнього західноєвропейського обивателя Україна цікава не більше, ніж Малі. У новинах Україна з’являється дуже рідко. Тож не дивно, що середня людина не зовсім уявляє, що там відбувається.

Більшість естонців ставляться до України позитивно і всіляко підтримують її боротьбу з російською агресією. Але не треба забувати, що приблизно чверть населення Естонії – це росіяни. За моїми оцінками, серед них відсотків 25 адекватно оцінюють події, інші, як зараз говорять – справді вата, з повністю промитими кремлівською пропагандою мізками. На щастя, ця частина населення в політиці Естонії практично ніякої ролі не відіграє.

– Як ви опинилися в Естонії? Яка ваша особиста історія адаптації після українських до естонсько-європейських реалій: у побуті, діловому житті, в спілкуванні з людьми?

– Я приїхав викладати міжнародне право до Естонії в 2003 році на запрошення університету. Вчена рада університету обирала мене професором. Із 2007 року я почав у вільний від основної роботи час писати публіцистику і брати участь у суспільному житті. Сталося це не просто так, а лише після «бронзової» ночі, коли я побачив, що прокремлівські сили, які гроблять України, реально розперезалися і в Естонії.

У 2009-му отримав громадянство Естонії за особливі заслуги. Зараз у мене в Естонії будинок, сім’я, цікава робота. Що ще треба людині для щастя? Тепер це мій другий дім, і за необхідності я його захищатиму від будь-яких нападок. Що, втім, доводиться робити вже і зараз – Кремль здійснює інформаційну війну і провокації проти Естонії постійно.

– Про естонців є анекдотична думка, що вони, як би м’якіше висловитися, досить повільні люди. Чи так це?

– Повільність естонців – це міф. Навпаки, естонці все роблять чітко, швидко і ефективно. Насправді багато естонців – інтроверти. Інтровертності естонців є пояснення – вони практично ніколи не жили селами. Основа естонського господарства – хутір. Це господарство, яке фактично повністю себе забезпечує, де за умов суворого північного клімату можна сподіватися лише на себе і на свою родину. Тому естонці – індивідуалісти, відповідальні і працелюбні люди (ледарі просто не виживали) й інтроверти.

Я довго думав і вирішив, що я теж, найімовірніше, інтроверт (за всієї своєї публічності), і, мабуть, це одна з причин, чому я почуваюсь в Естонії так комфортно. Але при цьому  я відчуваю себе українським естонцем і європейцем – не бачу в цьому ніяких протиріч.

– Що ви порадили би тим, хто вирішить стати громадянином Естонії? З чого почати, до чого бути готовим?

– Треба пам’ятати, що Естонія – це увиразнено право-ліберальна країна, а це означає, що тут добре живе тільки той, хто багато і добре працює…

Костянтин Ніколаєв