Вибори в Грузії “випадково” співпали в часі з військовими навчаннями Кремля на Кавказі

– У Грузії 8 жовтня вибори до парламенту. Що ці вибори можуть змінити в грузинській політиці?

– У 2012 році у нас сталася демократія і влада мирно перейшла до тодішньої опозиції. Однак цього замало. Для того, щоб демократичні процедури стали традицією, необхідно – щоб влада кілька разів перейшла від влади до опозиції, причому не через революції або заколоти, а завдяки виборам.

Тепер про конкретний передвиборний розклад. Коли правляча партія Грузії «Грузинська мрія» йшла на минулі вибори, то була передвиборна обіцянка, що мажоритарної складової не буде, а будуть вибори лише за списками. Своєї обіцянки вони не виконали. На цих виборах 77 депутатів оберуть за списками, а 73 – за мажоритарними округами. Вибори лише за партійними списками будуть аж із 2020 року.

Отже, це останні вибори, коли влада матиме перевагу завдяки мажоритарним округам. Адже на мажоритарних округах влада завжди отримує більше шансів протягнути своїх людей до парламенту, ніж опозиція.

– Яка ситуація в грузинських ЗМІ, чи є паритет у доступі до медіа-ресурсів?

– Ситуація в грузинських ЗМІ справді цікава. Серед телеканалів найпопулярнішим є телекомпанія “Руставі 2”, рупор прозахідної опозиції. Це та сама телекомпанія, яку влада намагається відібрати у сьогоднішніх власників і тим самим змінити редакційну політику.

Другим за популярністю є телеканал “Імеді”, заснований покійним олігархом Бадрі Патаркацишвілі. Зараз канал належить родині олігарха і вирізняється провладною позицією. Доволі популярний і телеканал “Об’єктив”, який є, по суті, партійним ЗМІ проросійського “Альянсу патріотів”. Решта телеканалів,  зокрема “Громадське телебачення” і телеканал GDS, які належать олігарху Бідзіна Іванішвілі, не є популярними серед глядачів.

Серед інтернет-видань домінують здебільшого провладні ресурси, хоча є кілька інформаційних агентств, асоційованих із прозахідною опозицією. Протилежна ситуація в друкованих ЗМІ, де цілковито домінують проросійські і провладні видання.

– Окрім двох нинішніх парламентських партій – «Єдиного національного руху» і «Грузинської мрії», які  творять основну конкуренцію в грузинській політиці – чи є інші проекти?

– Насамперед це партія відомого оперного співака Паати Бурчуладзе “Держава для народу”, яка несподівано отримала значну кількість прихильників. Це вельми сірий проект незрозумілої політичної орієнтації, який об’єднує традиціоналістів і підтримуваний церквою. Шанси пройти до парламенту за партійними списками у них є, а от перемогти на мажоритарних округах – навряд чи.

Уже згаданий мною ультранаціоналістичний проект “Альянс патріотів” підтримують проросійськи налаштовані громадяни Грузії. Свої відсотки вони отримають, і за партійними списками до парламенту, найімовірніше, пройдуть. Але вони ніяк не будуть серйозною силою в парламенті.

Подолати п’ятивідсотковий бар’єр можуть і Лейбористська партія, і «Вільні демократи» Іраклія Аласанії. Але на мажоритарних округах здебільшого буде другий тур, де конкуруватимуть представники «націоналів» і «Грузинської мрії».

– Цей дуумвірат між «націоналами» і «мрійниками» залишиться?

– Якщо судити з сьогоднішньої ситуації, то так. Але ми не знаємо, що станеться за місяць. Прогнозувати вибори складно.

– Яка роль Грузинської православної церкви? В Україні її згадують як промосковську організацію. Наприклад, за рішенням не їхати на Всеправославний собор на Криті, що було у фарватері політики Московської патріархії.

– Вплив церкви посилився в 1990-х роках, коли розвалилися державні інститути, а церква залишалася єдиним інститутом, якому довіряли в Грузії. Церква і зараз є доволі впливовою організацією, хоча безпосередньо в політику не втручається. У 2012 році більшість, але не всі, священиків підтримали «Грузинську мрію». Були випадки, коли священики ходили між людьми і прямо агітували голосувати за неї.

Церква – це серйозний електоральний резерв, але і переоцінювати її вплив не варто. Позиція церкви може додати кілька відсотків на виборах, але не може бути вирішальною. Більш того, чим більш  явно церква втручається в грузинську політику, тим більшим є невдоволення пастви. Незважаючи на те, що 90% грузинів вважають себе православними, воцерковлених реально 25%. Це багато порівняно з Україною або РФ, але всі ці люди мають власні політичні уподобання і голову на плечах. Те саме стосується священиків нижчої та середньої ланки. Є партії, які намагаються використати церкву на власну користь.

Із другого боку, слід розуміти, що фінансувати церкву з бюджету почали ще за «націоналів». Чому? Влада прекрасно розуміла роль і значення церкви в грузинському суспільстві. Допомогло це «націоналам»? Ні!

До речі, не їхати на Всеправославний собор на Криті ГПЦ вирішила через  свої причини, незалежно від Москви.

– Які партії в Грузії можна вважати прозахідними, а які проросійськими, якщо послуговуватися таким грубим ранжируванням?

– Здебільшого я вже відповів на це питання, тому обмежимося простим перерахуванням.

Прозахідні – Єдиний Національний рух, Вільні демократи (лідер Іраклій Аласанія), Республіканська партія, Національно-демократична партія, партія “Гірчі” (Шишка), партія “Нова Грузія” Георгія Вашадзе (відомий в Україні як один з активних учасників антикорупційних реформ у сфері державних і муніципальних послуг – Politeka).

Є Лейбористська партія, з риторикою в кращих традиціях європейських лівих і зі стилем політичного маскараду а-ля Володимир Жириновський.

Правляча партія “Грузинська мрія”,  до якої належать різні люди, зокрема і прозахідної орієнтації, підконтрольна російському олігарху Бідзіну Іванішвілі.

Проросійські – партія «Єдина Грузія» Ніно Бурджанадзе (відома в Україні тим, що вважає російський «референдум» у Криму легітимним – Politeka), Альянс патріотів, і нова партія, зібрана з уламків “Грузинської мрії”, лідером якої є депутат парламенту Тамаз Мечіаурі.

– Для опозиціонерів- «націоналів» яким був би хороший результат на виборах?

– Перемога з будь-яким відривом. Я впевнений, що вони можуть перемогти, але їм для цього потрібно працювати не так, як вони роблять це зараз. Зрозуміло, що є ядро ​​електорату «націоналів», але цього недостатньо для загальної перемоги. На мій погляд, необхідні нестандартні кроки, які зможуть схилити на бік «націоналів» тих, хто не визначився.

– У вересні РФ проводить навчання «Кавказ 2016». Це спричинить певні підозри, адже навчання відбудуться майже паралельно з виборами в Грузії. Від таких збігів, як правило, нічого хорошого чекати не варто.

– РФ проводить навчання щороку, але змінює дати. У 2008 році це було в серпні. У 2012 – у вересні, майже перед виборами. Зараз теж у вересні, перед виборами. Ясно, що РФ не буде просто дивитися на події, які відбуваються в Грузії. Вони вже втручаються в політичний процес через проросійські партії.

Але основним напрямком на цьому етапі буде не ставка на проросійську партію, яка радше відволікає увагу, а на своїх завуальованих контрагентів. Ці агенти гальмуватимуть процес вступу Грузії до ЄС і НАТО. З цього погляду, Кремль задовольнить перемога «Грузинської мрії», але не влаштує перемога «націоналів».

– А як Туреччина діє в Грузії?

– Дивно, але у Туреччині фактично немає політики на Південному Кавказі. У них є економічна політика, яка пов’язана з інвестиціями. У турків є культурно-освітня політика. Щоправда, більша  частина –  гюленівські  проекти (Фетхуллах Ґюлен –  колишній імам, турецький письменник, засновник руху «Хізмет». Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган вважає Ґюлена ідеологом спроби нещодавнього держперевороту – Politeka). Їх зараз прикривають.

Політично турки пасивні. Турки ніяк не впливають на процес виборів, і я не думаю, що у них таке бажання виникне в середньостроковій перспективі. В Анкарі розуміють, що для Грузії Туреччина – важливий економічний партнер. Хто б не прийшов до влади, треба бути самогубцем, щоб різати курку, яка несе золоті яйця. «Грузинська мрія» прийшла до влади, використовуючи туркофобські заяви. І нічого, відносини Тбілісі й Анкари не погіршились.

– Наскільки модні зараз антитурецькі настрої в грузинській політиці?

– Це менш актуально, ніж у 2012 році. Тоді вдалося розпалити майже істерію, особливо у населення Аджарії (автономна республіка у складі Грузії з центром у Батумі, межує з Туреччиною, – Politeka). Це використовувала «Грузинська мрія».

Сьогодні в Аджарії у «націоналів» хороші шанси перемогти. Регіон розвивався дев’ять років дуже динамічно, а протягом останніх чотирьох років ситуація змінилася. Турки, звичайно, продовжують свої старі проекти, але люди стали жити гірше. Крім того, раніше саме «Грузинська мрія» була джерелом антитурецьких настроїв. Зараз тиснути на цю педаль їм уже невигідно.

– Михайло Саакашвілі залишається важливою постаттю в грузинській політиці?

– Михайло Саакашвілі – безсумнівний лідер ЕНД. Його авторитет величезний, особливо серед рядових членів партії. Звісно, метою кримінального переслідування Саакашвілі було вивести його з політичної боротьби. І частково це вдалося, адже одна справа – керувати процесами, бути у вирі подій, а інша – намагатися впливати на них дистанційно, за сотні кілометрів від епіцентру.

– А який вплив на грузинську політику  має Іванішвілі?

– Іванішвілі – неформальний правитель Грузії. Ну, який вплив може мати грошовий мішок на тих, кого він фінансує? У цьому аспекті вплив Іванішвілі величезний. Зрозуміло, що всі, хто на командних висотах у партії – його висуванці. При цьому Іванішвілі ще і російський олігарх.

– Наскільки стабільні прозахідні прагнення грузинів до НАТО і ЄС?

– Грузія – це Європа, для більшості населення це є непорушною істиною. Більшість громадян Грузії хоче жити за європейськими стандартами, це стосується як стандартів основних свобод і прав людини, так і стандартів устрою державних і громадських інститутів. Причому цей вибір цілком усвідомлений, і цей процес повернути назад нікому не вдасться.

Олександр Куриленко