Сповідь полоненого: Двічі водили на розстріл, об шию тушили цигарки

Politeka розшукала бійця Богдана, який побув у полоні сепаратистів півроку. Зараз він живе у Варшаві, де проходив реабілітацію в одній із польських клінік. Боєць родом з Рівненщини. Пішов на війну добровольцем у квітні 2014 року. Йому 24 роки. Не хоче називати свого прізвища і мріє якнайшвидше забути про війну та полон. Погоджується на відверту розмову в Скайпі.

Каша,хліб та окріп

«Хочу, аби це було моє останнє інтерв’ю про війну. Навіть від згадки про пережите важко спати. У мене брат військовий капелан (священик. – ред). Нас батьки так виховали, що одна мама і одна Батьківщина. І їх треба захищати. У мене мама в дверях не стояла і не просила лишитися. І дружина повістку не рвала і ультиматумів не ставила: «Вибирай, я чи війна». Добре розуміли, що мушу іти і можу не повернутися. Тільки про полон ніхто не думав», – каже Богдан.

У чоловіка на зап’ястку витатуйований тризуб. Схожий медальйон носить на ланцюжку біля хрестика. На правиці – обручка. На лівій руці – перстень «Спаси і сохрани».
«Татуювання зробив вже на волі. Там би його разом зі шкірою вирізали. Обручку теж нову купили. Першу забрали сепаратисти, як тільки потрапив у полон. Це було під час військових дій під Іловайськом. 29 серпня наткнулися на диверсійно-розвідувальну групу противника. Спочатку тримали у якомусь підвалі. Сиро, холодно, смердить. Спати мусив на бетоні. Коли мерзнув, залазив з ногами на стільчик. Потім дали дві дошки. Я з них собі зробив нари. Їсти давали раз на день: кашу, хліб і чашку кип’ятку. У перші дні водили на допити. Звідти виносили, бо йти сам не міг. Завжди допитували удвох. Один ніби жалів і співчував, а другий гнобив і погрожував убити. Били по тілу електрошокером, приставляли ножа до шиї, погрожували відрізати пальці і перерізати горло, якщо буду мовчати. Ніяких таємниць їм видати не міг, бо мало що сам тоді знав і розумів».
Під час допитів у полоненого розпитували, чого пішов воювати.
«Пропонували перейти на сторону бойовиків, питали, скількох «їхніх» я убив. Кажу: «Не вбивав». Не вірять. Більшість сєпарів були місцеві. Повісили на мене десять своїх загиблих. Намагався довести, що вони загинули у тому квадраті, де я навіть не був. Нічого не хотіли чути. Кажуть: «Тебе при кращих розкладах посадять довічно. Але скоріше за все розстріляють». Хотіли прострелити ногу. Потім один мордоворот встромив у стегно ножа. Біль була адська. Думав, стечу кров’ю, як собака. Знепритомнів, отямився в реанімації. Боявся, щоб не відрізали ногу. Коли побачив, що з двома, попустило. Зашили погано, рана гноїлася. Лікарі сказали, що треба ще раз оперувати або лишуся одноногим. Мав поранення у живіт», – каже Богдан.
На цьому знущання у полоні не припинилися.

Два розстріли

«Коли з лікарні виписали, наділи на голову мішок і повезли. Проїхали два блокпости. Думав, назад повернуть. Але перевели в інший підвал. Там було ліпше. Стояли ліжка і засцяні смердючі матраси. Годували двічі на день – каша, булка і суп з макаронами. Були дні, коли взагалі годувати забували. Коли питали, чи є щось поїсти, бойовики казали: «Корма нет». У камері була пляшка. Туди ходили в туалет. Полон – це кошмар не тільки фізичний. Спочатку ти балансуєш між життям і смертю, а потім не розумієш: ти ще людина, чи вже звір.
Одна зміна забороняла нам перемовлятися. Інша ставилася більш поблажливо. Вранці і ввечері виводили в туалет. Робили гарячий чай.Товкли, коли самі несли великі втрати. На нас тупо зганяли злість. У допитах пізніше брала участь жінка – висока брюнетка. Здалася мені жорстокішою за чоловіків. Об шию тушила цигарки, хотіла відрізати вухо. Мене два рази водили на розстріл. Спускали курок пістолета, хоча була вийнята обойма», – говорить боєць.

Родинний зв’язок

Сепаратисти пробували вийти на зв’язок з родиною полоненого.
«Коли відібрали мій телефон після затримання, дзвонили мамі і дружині. Обіцяли віддати, якщо назбирають 20 тисяч доларів. Потім суму опустили до 10, але мої рідні завагалися і грошей не дали. Спочатку не вірили, що я в полоні. Шукали у списках загиблих і зниклих безвісти. Знайшли в останньому. Звернулися до дільничного. Розповіли про дзвінки зі сходу. Він наказав нікому грошей не давати і самим у ДНР не рипатися.

Багатьох так аферисти розводили на гроші. Але мої батьки хотіли мене повернути, бо бачили, що держава у цьому питанні не сильно напрягається щось робити. Через місяць на батька вийшли псевдошукачі зниклих безвісти бійців АТО. Заплатили шахраям 50 тисяч гривень, а ті зникли, телефони відключили. Потім моїй мамі казали, що я загинув. Бо багато хлопців, які воювали зі мною, повернулися додому в трунах. Радили не витрачати гроші на пошуки і ставити свічки за упокій. А вона сказала: «Поки не побачу тіла, не повірю. Серцем чую, що дитина жива», – розказує Богдан.
За словами бійця, у полоні він перестав боятися смерті.
«Переживав тільки, як це все витримає моя мама. Шкодував, що більше не побачу дружину і доньку. Зі мною в одній камері сидів хлопець, за яким батьки вдома поминки справили. Ми вже після полону знайшли один одного у Фейсбуці. Батькам сказали, що він загинув у котлі. На кладовищі радили насипати могилу, бо серед знайдених тіл його рештків не було. По ДНК не опізнали жодної кістки.
Найбільше досталося хлопцю, який народився у Горлівці і пішов воювати за Україну. Сидів у сусідній камері. Йому зламали руку, били еклектрошокером. Обзивали зрадником. Знущалися, що пішов воювати за «укропів», возили будувати бліндажі для сепаратистів. Він теж не вернувся. Хлопці казали, що застрелили, коли намагався втекти. Інші – що попав під обстріл, коли копав окопи», – згадує боєць.

Ті, що не повернулися

За словами Богдана, за шість місяців з підвалу вийшло троє полонених: військовий і двоє цивільних.
«Хлопця з Сум обміняли на трьох посібників терористів. Був зі мною Діма з Франківська. Мав татуювання на руці з портретом Бандери. Навіть з сепаратистами принципово говорив українською. Кинули у прес-хату (камера, куди садять, аби катуванням змусити зізнатися. – ред.). Не зламався. Перевели до нас. У березні возили на обмін. Але він не відбувся. Привезли назад. Через два тижні сказали, що ведуть на допит. Назад не повернувся. Коли спитав в охорони, де співкамерник, сказали: «Ушел. На тот свет. К своему Бандере». Досі не знаю, чи вбили, чи, може, поміняли. Його речі через два дні з камери забрали», – розповідає Богдан.
«Потім з підвалу перевели у кімнату, де замість скла на вікнах була фанера і грати. Там не топилося. А був січень. У підвалі робили якусь ревізію чи дезінфекцію. В кімнаті сиділи чотири дні. Звідти повернувся з високою температурою. Підсадили ще двох ДНРівця. Напилися чи обнюхалися наркоти, хотіли по своїх стріляти. Пощастило їм, що живими лишилися. Таких там на місці розстрілюють. Решту терміну добував у підвалі».

Воював за Україну, а рятують у Польщі

Богдана звільнили з полону у березні 2015. Направили у госпіталь.
«За тиждень до визволення знову побили. Відкрилася рана на животі. Своєю свободою завдячую донецькому медику. Рана почала гноїтися. Просила хлопців віддати найважчих. Вони погодилися мене сплавити. Не хотіли, щоб здихав і воняв. Ще тиждень-два і помер би від зараження крові. Медик вийшла на українських волонтерів. Мене поміняли на кілька ящиків ліків».
Показує на мобільному перше фото після повернення з полону. На знімку Богдан худий, з довгою рудою бородою.
«Бритися не було як. За півроку тільки раз постригли. Коли повернувся, мене дружина не впізнала. Півтора року пройшло, як моє пекло закінчилося, а дурні сни досі не дають спати. Вже на свободі переніс шість операцій. Мав пошкоджений кишківник і пневмонію. Нога болить на зміну погоди. Став метеозалежним.

Попав у госпіталь і зрозумів, що нікому я тут не треба. Багато ліків мусив купувати за свої гроші. Допомагали волонтери. Стало трохи легше, але з легенями проблеми були. Одного дня приходить волонтер Катя і каже: «Є місце у варшавській клініці. Поїдеш?». Навіть не роздумував. Дав згоду, почали готувати документи. Я себе часто запитую: «Ну чого так? Воював за Україну, а рятують мене поляки». І відповіді не знаходжу. Якби довелося пережити той час ще раз, я зробив би так само. Трохи розбираюся у програмуванні, зараз шукаю роботу в Варшаві. Навоювався. Краще зароблю щось і допоможу іншим ветеранам ставати на ноги», – розмірковує Богдан.
За словами бійця, на полонених сепаратистах дехто з української сторони заробляє великі гроші.
«Не уявляєте, скільки сепаратистів ми вже відпустили. Є люди, які на цьому заробляють тисячі доларів. І це все домовленості не на рівні солдат, а значно вище. Їм начхати, що ці бандити повертаються на Донбас, знову беруться за зброю і вбивають наших хлопців. Начхати, що українські полонені сидять у підвалах по 15 місяців. Чогось домовленості по них постійно зриваються, бо сепаратисти не дурні, блокують і торгуються. За одного нашого просять по 2-3, а то й більше своїх. Я проти обміну у форматі всіх на всіх. Бойовикам вірити не можна. Своїх полонених заберуть, а наших – не випустять», – каже Богдан.

Яна Романюк