Що потрібно для миру?

Вчорашній раунд переговорів в Мінську вже традиційно закінчився без будь-якого конкретного результату. Дійти згоди про стійке перемир’я не вдалося, питання щодо допуску міжнародних представників для пошуку зниклих безвісти – теж не вирішене. Про меморандум від 19 вересня 2014 року, який визначив лінію розмежування, що передбачає, зокрема, український контроль над Дебальцевим, годі й казати.

Українська сторона за підсумками цього раунду закликала Росію «вплинути на бойовиків і припинити поставки техніки, озброєння, палива і найманців, забезпечити безперешкодний доступ членам СММ ОБСЄ до всієї території ОРДЛО, включаючи прикордонні ділянки, вивести з Донбасу всі незаконні збройні формування, озброєння, техніку». Зрозуміло, що заклик цей носить ритуально-дипломатичний характер. Якби Кремль хотів реального припинення вогню, досить було б дати команду. Якби хотіли припинити поставки бойовикам боєприпасів, палива і техніки – просто припинили б поставки. Але в тому-то і справа, що Москві мир на Донбасі абсолютно не потрібен. Тому бойовики будуть стріляти, навіть якщо не хочуть. Усім необхідним для війни Росія їх продовжить справно постачати. І ніякі заклики української сторони на це не впливають, на жаль.

В принципі, Кремль не заперечує, що може піти на мирну угоду. Але тільки за двома сценаріями. Перший – Україна фактично повертається в орбіту впливу Росії, до влади в Києві приходять ставленики Москви, наша країна відмовляється не тільки від курсу в НАТО і інтеграції з ЄС, а взагалі від реальної незалежності. Другий – Україна погоджується на мирні переговори з ватажками невизнаних «республік» ДНР і ЛНР. І приймає їх до свого складу на російських умовах з особливим статусом. Для бойовиків амністія і перехід в розряд «народної міліції», але вже з українським фінансуванням. Таким чином, в руках Кремля залишається пульт управління Україною з блокуючим пакетом акцій. Обидва сценарії дають однаковий результат в перспективі. Що пеньком по сові, що совою по пеньку. Україну такий результат категорично не влаштовує, тому обстріли не припиняться, поки щось не зміниться в логіці самої Росії.

Ключове питання – що може змусити Кремль передумати і відмовитися від підтримки цього конфлікту? Відповідь проста, як реакція Лаврова на втрачений кокаїн – ціна питання. Утримання захопленої території повинно стати для Москви настільки дорогим проектом, що легше плюнути і піти. Так що санкції – повільні, але дуже правильні ліки. Головне, Україна повинна категорично відбиватися від будь-яких спроб повісити на неї хоча б частину витрат на утримання окупованих територій. Тому що поступки в цьому питанні можуть заморозити ситуацію навічно.

А переговори в Мінську не більше ніж імітація процесу. Якщо поїзд не їде, можна закрити вікна шторами, розгойдувати вагони і оголошувати станції, як ні в чому не бувало. Але на реальність це ніяк не впливає. При умовах, що склалися і позиціях сторін, рішення сьогодні не існує. Хтось повинен поступитися. І це точно не Україна.

Кирило Сазонов, блогер

Оригінал