Імперії – антагоністи: чому Лондон завжди буде опонентом Кремля

Така політика офіційного Лондона не є збігом обставин і не продиктована потребами поточного момента, а має вікові історичні, культурні і навіть цивілізаційні корні

Не «maskirovka», а «vranyo»

В середу, 1 березня, до України прибув міністр закордонних справ Сполученого королівства Великої Британії і Північної Ірландії Борис Джонсон. Під час візиту очільник британського зовнішньополітичного відомства виступив за посилення тиску на Москву і завірив у  100-відсотковій  підтримці Лондоном нашої країни у боротьбіз російською агресією.

«Ми ніколи не визнаємо окупацію Криму», – заявив Джонсон, пообіцявши й надалі переконувати країни ЄС зберігати антиросійські санкції.

Буквально двома тижнями раніше той самий Борис Джонсон ухвалив рішення про вділення 700 млн британських фунтів (понад $876 млн) для протидії російскому впливу в Україні і країнах Балтії. Рішенню передувало повідомлення про різкий сплеск російської агресії  у британському кіберпросторі. Зі словама керівника Центру національної кібербезпеки (NCSC) Туманного Альбіону Кіарана Мартіна, росіяни атакують урядові об’єкти, а також незахищені цілі: місцеві ради, благодійні установи і університети.

Зрозуміло, річ не в особистих поглядах ексцентричного керівника Форін-офісу і екс-мера британської столиці, який раніше називав Володимира Путіна «ключовою фігурою величезної пострадянської бандитської клептократії» і «безжальним тираном». Як сумлінний чиновник Її Величності, Джонсон чітко формулює і проводить політику правлячого Кабінету, а його висловлювання цілком збігаються з думками і промовами інших членів уряду. Зокрема, точно таких же поглядів щодо Кремля дотримувався попередник Бориса Джонсона на посаді голови міністерства, нинішній канцлер казначейства Філіп Хеммонд.

Яскраво виражені яструбині позиції займає нинішній міністр оборони Сполученого королівства Майкл Феллон. За його словами, Росія тестує НАТО на міцність

«Вона хоче розширити свою сферу впливу, дестабілізувати інші країни і послабити Альянс», – зазначив голова оборонного відомства, навівши за приклад мілітаризацію Криму, розміщення ядерної зброї в Калінінграді, тиск на балтійські країни, кібервійну і пропаганду. У відповідь Феллон закликав працювати над зміцненням НАТО «як найуспішнішого військового альянсу у світі».

Виступаючи на початку лютого в Сент-Ендрюському університеті в Шотландії, сер Майкл Феллон звинуватив росіян у вкоріненій звичці регулярно і нахабно брехати.

Є таке особливе російське слівце для цього. Не «maskirovka» – старий прийом, котрий застосовували російські розвідслужби, але «vranyo», коли слухач знає, що йому брешуть, і той, хто бреше, також знає, що слкхач це знає, але все рівно продовжує брехати, – зазначив міністр оборони.

Щодо прем’єр-міністра Великобританії Терези Мей, то вона неодноразово наполягала на неприпустимості скасування антиросійських санкцій до цілковитого виконання Мінських домовленостей. Не виключено, що саме доводи Мей, озвучені на зустрічі з новообраним президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом 27 січня у Вашингтоні, суттєво похитнули рішучість американського лідера почати миттєве перезавантаження відносин із Москвою.

Не менш послідовною щодо кремлівської агресії була політика і попередника Терези Мей, екс-прем’єр-міністра Девіда Кемерона. У квітні 2016 року Кемерон висловив упевненість, що саме тверда позиція його країни забезпечила європейську єдність у санкційній політиці проти агресора.

У січні 2015 року, у розпал боїв за Дебальцеве, Девід Кемерон (єдиний із лідерів великих держав) запропонував розглянути можливість відімкнення РФ від системи міжбанківських переказів SWIFT, що означало б фактичне обвалення економіки країни-агресора.

Подібне ставлення до Росії характерно не лише для правлячих із весни 2010 року консерваторів, але для всього правлячого класу Туманного Альбіону. Лідер ліберальних демократів, тодішній віце-прем’єр в уряді Кемерона Нік Клегг закликав у 2014 році відібрати в Росії право на проведення чемпіонату світу 2018 року. Восени минулого року Клегг повторив свій заклик, цього разу мотивувавши його варварськими бомбардуваннями в Сирії.

До симпатиків кремлівського режиму у Великобританії можна зарахувати лише правих популістів із Партії незалежності Сполученого Королівства, і крайнього лівого лідера лейбористів Джеремі Корбина. Одні й інші зараз є маргіналами, нездатними чинити жодного впливу на політику офіційного Лондона.

На різних полюсах

Щоб зрозуміти причину такого ставлення британської еліти до Москви, потрібно згадати історію, а також врахувати культурні розбіжності росіян і жителів Туманного Альбіону. Мабуть, в усьому світі не знайдеться держав і народів менш схожих один на одного, ніж Велика Британія і Росія.

З часів появи в південній частині британського острова централізованої держави англів і саксів, а особливо – з моменту нормандського завоювання в далекому 1066 році, Англія рухалася в бік розвитку правових інститутів. Точкою біфуркації стало підписання в 1215 році королем Іоанном Безземельним Великої хартії вольностей, що захищала привілеї знаті і права вільного населення, регламентувала збір податків і заклала основи англійської парламентаризму.

Абсолютно протилежна модель формувалася в цей час на землях, які стали потім основою московської держави. Вона характеризувалася жорсткою централізацією, абсолютною владою князя, яку не повинні обмежувати ні представницькі органи, ні закони, ні норми моралі. Після монгольського завоювання і освіти Золотої Орди, першість на нинішніх російських територіях перейшла до Московського князівства, яке уособлює гібрид давньоруської протодержавної освіти і золотоординського улусу. Згідно з панівною в цьому князівстві концепцією, влада государя є абсолютною, усе населення, включаючи знать і духівництво, є його холопами. У них не може бути жодних прав, включаючи права приватної власності. Загалом класична азіатська деспотія в одному із найбезглуздіших і гротескних виглядів.

Різні імперії: про колоніальну спадщину

Британська колоніальна імперія, звичайно ж, не була благодійним проектом. Але вона ґрунтувалася на ідеї торгівлі і співпраці, і залізною рукою насаджувала колонізованим країнам ті цінності, які зробили успішну саму метрополію: верховенство права, рівність усіх перед законом, недоторканність і навіть святість приватної власності, суди і бюрократичний апарат, які ідеально функціонують.

Російська імперія, навіть після грандіозної модернізації Петра I, давала підкореним народам лише кров, страждання, правове беззаконня, хабарництво, казнокрадство й ідею про абсолютне безправ’я простої людини перед чиновником і державою.

Як результат – купа колишніх колоній і домініонів британської корони стали успішними, використовуючи англійську мову і привнесені Британською імперією цінності і принципи. США, Канада, Ірландія, Австралія, Нова Зеландія, Гонконг і Сінгапур перевершили колишню метрополію за рівнем життя. Саме Сполучене Королівство, як і перераховані вище країни, є безперечними світовими лідерами і магнітом для мігрантів та інвесторів з усього світу. Англійська мова, що стала за час британського панування в Індії основним засобом міжнаціонального і міжплемінного спілкування, допомогла цій країні успішно інтегруватися у світову економіку і зайняти вагоме місце на фармацевтичному і IT-ринках. Найуспішніші й безнапасні країни Чорного континенту – ПАР, Ботсвана, Намібія, Танзанія – практично всі до єдиної були саме британськими колоніями.

Ті ж з колишніх російських колоній, які досягли хоча б відносного успіху: Польща, Фінляндія, країни Балтії, частково – Грузія, домоглися цього не завдяки, а всупереч московській колоніальній спадщині. І шляхом того, що у правлячих еліт цих країн вистачило розуму і мужності з цією спадщиною в найкоротші терміни порвати.

«Англичанка гадит»

Характерно, що для росіян завжди було властиво самостверджуватися не лише шляхом придушення слабких, але і шляхом протиставлення себе сильним країнам. Крім самоствердження, цей спосіб дозволяє пояснити свої невдачі, звинувативши інших у власній некомпетентності і відсталості. Зараз, як відомо, у московських підворіттях професійно паскудять Барак Обама і Джон Маккейн. Але з XVIII століття і десь до 1940-х тією ж невдячною справою займалися Бенджамін Дізраелі, Уільям Пітт, лорд Честертон і сер Уінстон Черчілль.

Англофобія виявлялася і в розхожому народному виразі «англійка паскудить», і в літературних творах, наприклад, про великого майстра шульгу, який підкував «англіцьку» блоху. Але то – в літературі. У реальному житті ні наукові напрацювання Ісаака Ньютона, ні парову машину Джеймса Ватта, ні створені на її основі паровоз і пароплав, ні нарізну вогнепальну зброю, ні гармати системи «карронад», ні знаменитий кулемет «Максим» підкувати чомусь не виходило. Та й скопіювати оперативно не виходило: Російська імперія відставала від британської у кращому разі на десятиліття.

Кримська війна: коли дійшло до справи

При цьому Санкт-Петербург любив, як і зараз, брязкати зброєю. Щоправда, коли справа доходила до можливості реального зіткнення з Лондоном, російські царі тут же включали задню. Не включили всього один раз. У 1853 році любитель паличної муштри і кат декабристів Микола I почав агресію проти конаючої Османської імперії. Свято увірувавши у власний міф про те, що саме Росія внесла вирішальний внесок у розгром Наполеона і, втративши від цього адекватність, цар не послухав окриків із Даунінг-Стріт і продовжив війну. У результаті Британській імперії разом із французами довелося втрутитися. Хоча театр бойових дій припадав на Крим і Чорне море, тобто дуже далеко як від Лондона, так і від Парижа, росіяни зазнали нищівної поразки, що надовго їх утямило. До речі, цікава деталь: тоді на морі російський флот навіть не прийняв бою – адмірал Нахімов вважав за краще боягузливо затопити свої кораблі біля входу в Севастопольську бухту.

Новітня історія

Після Жовтневого перевороту 1917 року саме Великобританія стала найжорсткішим опонентом більшовицької Росії.

Під час Другої світової війни полум’яний антикомуніст Уїнстон Черчилль був змушений створити коаліцію зі сталінською імперією заради боротьби зі спільним ворогом. Водночас на всіх переговорах – у Тегерані, Ялті, Потсдамі – Черчилль займав вкрай жорстку позицію, намагаючись розмовляти зі Сталіним з позиції сили. Усі підстави для цього були: Британська імперія і Сполучені Штати до моменту закінчення війни багато разів перевищували Радянський Союз в економічному, демографічному, військовому і науково-технічному (союзники мали атомну бомбу і сучасні засоби її доставки) відносинах.

Якби взяла гору лінія Черчилля, США і Британія могла б створити абсолютно нову конфігурацію світового порядку.

На жаль, така позиція не була підтримана американським лідером Франкліном Д. Рузвельтом. Якби не дивне угодовство Рузвельта, світ зараз явно був би іншим.

У березні 1946 року великий британець у своїй знаменитій Фултонській промові закликав вільний світ об’єднатися в боротьбі з комунізмом. Хоча практично всю тяжкість Холодної війни винесли на собі Сполучені Штати, позиція Лондона завжди була жорсткіше, ніж політика, що проводиться Вашингтоном. Британські спецслужби працювали куди філіграніше за своїх американських колег. Не випадково саме до англійців звернувся відомий радянський офіцер-перебіжчик Олег Пеньковський, який постачав західним спецслужбам безцінну інформацію під час Карибської кризи. Саме в Лондоні влаштувався розвідник і військовий історик Володимир Резун, який втік, відоміший під псевдонімом Віктор Суворов.

У 1980-х «залізна леді» Маргарет Тетчер стала пліч-о-пліч із президентом США Рональдом Рейганом у його війні з «Імперією зла», втіливши мрію Вінстона Черчилля про «братню асоціацію англомовних народів». Результат відомий – загниваюча імперія не витримала тиску і завалилася.

Уже після краху Радянського Союзу у Лондоні знайшли притулок чимало противників режиму Володимира Путіна. Саме туди виїхали бізнесмени Володимир Гусинський і Борис Березовський, екс-фсбшник Олександр Литвиненко, один із лідерів чеченського опору Ахмед Закаєв.

Московські спецслужби, зі свого боку, паскудили Сполученому Королівству, як могли. У вересні 1978 році в Лондоні було вбито болгарського дисидента, противника маріонеткового прокремлівського режиму Георгія Маркова. А в листопаді 2006-го було отруєно радіоактивним полонієм Олександра Литвиненка. Андрій Луговий – людина, яку британські правоохоронці підозрюють у вбивстві Литвиненка, зараз непогано почувається у кріслі депутата Держдуми РФ.

Порівнюючи непорівнюване

Російські політики і експерти, не втрачають можливості дорікнути Лондон в тому, що вони називають русофобією, водночас роблять це з якоюсь поблажливістю: мовляв, скільки її, тої Британії? Крутячи в руках глобус, московські аналітики вважають, що у світі є лише три великих держави – США, Росія і Китай, а на будь-яку «дрібноту» не варто звертати увагу. Тому наведемо деякі цифри. Економіка Сполученого Королівства – п’ята у світі, поступається лише США, Японії, Китаю та Німеччині. Економіка РФ – 13-а, відразу ж після Австралії і Південної Кореї. За рівнем ВВП Британія перевершує Росію більш ніж удвічі. При цьому населення Сполученого Королівства зростає. Російське ж, навпаки, скорочується. Про те, що науковий і технічний потенціал Сполученого Королівства перевершує російський на порядок, говорити, думаю, зайве.

Крім того, Великобританія, як ми вже зазначали, служить магнітом для більшості людей на планеті. Острівна держава не встигає перетравлювати мізки, капітали та інвестиції, що прямують туди. Водночас Росія випробовує божевільний відтік населення. І їдуть, як правило, кращі – найрозумніші, ініціативні і заповзятливіші.

God save the Queen

Щодо нашої країни, то Україні потрібно докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб відносини Києва і Лондона стали максимально тісними. У всіх сферах – військовій, економічній, дипломатичній, науковій і культурній. І щоб виразна і точна мова Шекспіра залунала на наших вулицях нарівні з мелодійною мовою Шевченка..

І так. Боже, бережи королеву – місяць тому Англія і всі добрі люди вітали Її Величність сапфіровим ювілеєм. Єлизавета II перебуває на престолі вже понад 65 років.

Максим Вікулов