Світовий парад сепаратизму від Каліфорнії до Каталонії

Politeka аналізує найнебезпечніші прояви сепаратистських настроїв на Заході, розбираючись, які шанси на появу нових незалежних держав і наскільки вони життєздатні.

«Республіка Каліфорнія» з російським душком

Обрання ексцентричного Дональда Трампа президентом Сполучених Штатів значна частина американського суспільства зустріла в багнети. Особливо сильні демонстрації та інші акції громадянської непокори, які переросли в серйозне протистояння з органами правопорядку, прокотилися західними, тихоокеанськими штатами – Орегоном, Вашингтоном і Каліфорнією. А після того, як заворушення вщухли, казна-звідки виникла група ініціативних громадян, що називає себе Yes California, подала петицію про проведення у березні 2019 року референдуму про незалежність штату. За задумом ініціаторів, якщо у референдумі візьмуть участь понад 50% виборців, а 55% із них висловляться за суверенітет, то штат повинен оголосити себе незалежною республікою і подати заявку на членство в ООН.

Активістам Yes California категорично не подобаються ідеї та заклики наступного глави Білого дому. Особливо щодо депортації нелегалів, загального посилення міграційного законодавства, скорочення податків і надання правоохоронцям додаткових повноважень у боротьбі зі злочинністю.

Прихильники незалежності стверджують, що багата Каліфорнія субсидує менш розвинені штати. А якщо стане окремою державою, то буде такою собі американською Швейцарією, покінчить із бідністю, забезпечить роботою, житлом і медициною всіх нужденних, та й взагалі – житиме приспівуючи.

Формально каліфорнійські сепаратисти мають рацію. Населення Золотого штату – близько 39 мільйонів осіб, територія – 412 тисяч кв. км. Тож він співвідносний із великими країнами Європи. ВВП штату становить $2,5 трлн і росте зі швидкістю 4,1% на рік (в середньому по країні – 2,2%). У разі здобуття незалежності це буде шоста економіка планети, що поступається лише США, Китаю, Японії, Німеччині й Великобританії. У Каліфорнії величезна кількість дослідних центрів у галузі біотехнологій та медицини. У Силіконовій долині розташовані найбільші штаб-квартири і дата-центри таких гігантів IT-індустрії, як Apple, Facebook, Google, Intel, Oracle, Adobe, eBay, Cisco, Yahoo.

Окрім того, родючі землі Каліфорнії роблять її абсолютним лідером у сільському господарстві. Розвинена також переробна промисловість, чималі доходи дає величезний потік туристів. Першокласну освіту можна здобути в десятках університетів штату, зокрема в Стенфорді та Берклі. А Голлівуд і Netflix роблять Золотий штат іще й абсолютним лідером кіноіндустрії.

Проте немає жодної гарантії, що Каліфорнія так процвітатиме і поза США. Важливо розуміти, що високотехнологічні гіганти, кінозірки і науковці обрали своєю базою Золотий штат не тому, що це Каліфорнія. Вони зацікавлені в тому, щоб бути в провідній країні планети, а не просто тій, що входить до першої шістки.

Тим паче що традиційно демократичній і соціально орієнтованій Каліфорнії вже зараз наступають на п’яти Техас і Флорида. Податки в цих штатах значно нижчі, бюрократичне втручання в економіку менше, а клімат такий самий теплий. Залишившись без нагляду центральної влади, демократи, які безроздільно домінують у Каліфорнії,  підуть шляхом збільшення соціальних витрат, а отже, і податкового навантаження. Що очевидно знижуватиме привабливість новоствореної держави для бізнесу та міграції туди соціально активних верств.

Одним із наріжних каменів прихильників незалежності є легалізація у штаті нелегалів, а також спрощення міграції з Мексики. Що загрожує порушенням демографічної рівноваги. Вже зараз у Каліфорнії немає расової більшості, а три основні групи – білі, афроамериканці й латиноамериканці – представлені приблизно в однаковій пропорції. Політика відкритих дверей призведе до домінування іспаномовного населення. Що може спричинити міграцію білого населення штату – вже зараз ми бачимо феномен відходу білих із регіонів, у яких домінують афро- або латиноамериканці. Найяскравіший приклад – нещодавно збанкрутілий Детройт. А з відходом гігантів IT-ринку, кіновиробництва, кваліфікованих фахівців, з істотним погіршенням бізнес-клімату Каліфорнія точно не стане американською Швейцарією.

Зрозуміло, що у разі гіпотетичного «Калі-экситу» зазнає втрат не лише Каліфорнія. Реалізація сепаратистського сценарію значно знизить потенціал Сполучених Штатів та їхню роль на планеті, зробить світ   менш стабільним і безпечним. То хто ж підбурює мешканців штату до настільки радикального і невигідного рішення?

Очолює ініціативу Yes California  Каліфорнійська національна партія на чолі з 30-річним Луїсом Марінеллі. Не корінний каліфорнієць (народився в штаті Нью-Йорк), Марінеллі в 2007-2011 рр. навчався в університеті Санкт-Петербурга і викладав англійську в російських школах. У Росії підтримав боротьбу проти одностатевих шлюбів у США. У Каліфорнії любитель духовних скріп з’явився лише в 2011 році, а цього року зареєстрував згадану вище партію. У листопаді балотувався у 80 окрузі Каліфорнії до Асамблеї штату, але набрав аж 6,4% голосів.

Марінеллі особливо і не приховує, на кого він працює. В інтерв’ю російським пропагандистам із Russia Today сепаратист відкрито сподівається на допомогу з-за океану.

«Ми розраховуємо на те, що влада Росії підтримає нас у цьому питанні, оскільки Крим раніше відділили від України внаслідок референдуму. Ми хочемо вийти зі складу Штатів аналогічним чином», – заявив Марінеллі, додавши, що зараз в Єкатеринбурзі, бо не може більше жити «під американським прапором».

Американці належно оцінюють колаборанта – на його сторінці в Facebook вистачає звинувачень у зраді й співпраці з Кремлем.

Щоправда, йдеться про американців, які активно цікавляться політичним життям. Багато ж мешканців Сполучених Штатів  зовсім «не в темі». Американські ЗМІ, на відміну від російських медіа, дали новину про запланований референдум одним рядком.

Тож навряд чи у агентів Кремля вийде відтяпати Золотий штат «унаслідок референдуму». Ризикнемо припустити, Марінеллі з поплічниками не зможе зібрати навіть 400 тисяч підписів, необхідних для проведення плебісциту. Але навіть у разі їхньої перемоги на референдумі Верховний Суд США в 1869 році під час розгляду справи Texas vs White зазначив, що відділення штату вимагає ухвалення поправки, затвердженої 38 штатами і двома третинами конгресменів.

На жаль, ситуація в окремих країнах Старого Світу не така оптимістична.

Шотландія

Увесь час від англійського завоювання в середині XVII століття Шотландія залишалася не лише самобутнім, але і відверто націоналістично налаштованим регіоном Сполученого королівства. Втім, висока національна самосвідомість шотландців була радше родзинкою, а не реальною проблемою: хоча й любили похизуватися власною історією і культурою, проте мешканці цієї гірської країни із задоволенням користувалися всіма перевагами підданих британської корони. До останнього моменту, коли розпад Британської імперії, слабкість центральної влади в Лондоні та загальне зростання хвилі популізму не винесли на гребінь хвилі демагогів, які мріють розколоти колись найбільшу країну.

Зліт шотландського сепаратизму почався в 2004 році, коли маргінальну Шотландську національну партію (SNP) очолив харизматичний популіст Алекс Салмонд. Ідеї SNP являють собою гримучу суміш із націоналізму і соціалізму. За словами сепаратиста, всі біди Шотландії – від проклятих британських колонізаторів, які викачують нафту з шельфу Північного моря. Вважаючи метою вихід Шотландії зі складу Великобританії, Салмонд обіцяв, що країна   купатиметься в нафтодоларах, як Норвегія в нафтокронах. Хоча насправді все не зовсім так: на шельфі видобувають нафту приблизно на $10 млрд на рік  (проти 40 млрд в Норвегії), видобуток продовжує падати – родовища виснажені. Абсолютно всі аналітики, включно з главами BP, Shell і шотландцем сером Яном Вудсом, називають розповіді Алекса Салмонда про майбутню нафтохаляву брехнею і фантазією.

Уже зараз Лондон субсидує регіон приблизно $1600 на кожного жителя щорічно.

Проте це не завадило Салмонду і його наступниці, теперішньому прем’єру Шотландії Ніколі Стержен, практично монополізувати владу. На виборах у травні 2015 року кандидати від SNP здобули перемогу в 56 із 59 шотландських округів. Раніше, восени 2014 року, сепаратисти програли референдум про незалежність. Але відсоток тих, хто віддав свої голоси за розкол країни, виявився занадто високим – 45%. Після Brexit заклики до виходу Шотландії зі складу Сполученого королівства знову зазвучали. І хто знає, як проголосують горді горяни у разі проведення повторного плебісциту.

Характерно, що Салмонд не приховує своєї симпатії до Володимира Путіна. Так, екс-глава SNP заявив, що «патріотизм російського президента є абсолютно обґрунтованим», він  навіть «захоплюється певними аспектами політики Путіна і його спробами відновити гідність Росії». Які позиції Ніколи Стерджен, невідомо. Втім, немає підстав вважати, що вона думає інакше.

Дезінтеграція Великобританії  матиме різко негативні наслідки. Передовсім для безпеки острівної держави. Адже будь-який потенційний агресор зможе легко завоювати маленьку Шотландію, перетворивши її на плацдарм для подальшої агресії проти Англії (страшно уявити, наприклад, як могла би закінчитися Друга Світова війна, якщо Шотландія була би тоді незалежною).

Військові, дипломатичні та економічні позиції великої Британії серйозно послабляться. З огляду на те, що Лондон протягом століть був послідовним противником російського імперіалізму, одним із найважливіших оплотів глобальної стабільності й порядку, а протягом останніх років – принциповим прихильником України, шампанське в Кремлі литиметься рікою.

Італія

150 років тому, в 1866 році, завершилося те, що звикли називати об’єднанням Італії. Тобто завоювання промисловою Північчю феодально-кланового Півдня. Іронія долі в тому, що сьогодні саме «завойовники» дуже хочуть від’єднатися від «завойованих». Причина проста: рівень економічного розвитку Півдня і Півночі непорівнянний. Північ — одна з найбільших економік Європи. Південь – відверто жебрак.

При цьому сіверяни не просто дотують збиткові південні провінції і мають значну кількість безробітних мешканців із Півдня. Основна проблема в тому, що на півдні країни всім рулять мафіозні угруповання, які розкрадають державні, тобто північні, гроші на інфраструктурні проекти, кришують малий бізнес і відчайдушно блокують прихід великих інвесторів.

Відповіддю на це стали настрої «Ми одна країна, але годі годувати Південь!» і поява сепаратистських політичних проектів. Найбільшим виразником інтересів сіверян стала партія «Північна Ліга за незалежність Паданії». Партія виступає за фінансову федералізацію країни, коли питання збору податків і витрачання коштів вирішували б 22 регіони. Довгострокова мета «Ліги» – створення на північних територіях Італії незалежної держави Паданія з центром у Мілані.

Інша улюблена теза «Ліги Півночі» — посилення імміграційного законодавства, примусова висилка небажаних іммігрантів.

Італійські сепаратисти – активні друзі Кремля. Вони виступають не лише за зняття санкцій, але й за визнання російського статусу Криму. Який, до речі, неодноразово відвідували як «парламентська делегація».

Незважаючи на скромні результати на виборах, «Ліга Півночі» вже   представлена в урядовій коаліції Сильвіо Берлусконі (ще один друг Путіна) разом із партіями «Вперед, Італія!» і «Національний альянс».

Окрім респектабельної «Ліги Півночі», особливу активність проявляють відверті радикали з партії «Незалежність Венето» (Венеції та регіону навколо неї). Граючи на почутті регіонального патріотизму та ксенофобії до «південців-нероб», партія організувала електронний «референдум», який не має сили, де 80% «проголосували» (близько 2 млн осіб) висловилися за незалежність області. А в травні цього року регіональна рада провінції Венето в своїй резолюції засудила антиросійські санкції і визнала анексію Криму.

Зараз сепаратисти не представлені в центральній владі в Римі. Але, як відомо, зовсім нещодавно чинний прем’єр країни Маттео Ренці програв референдум, спрямований на реформування державної системи і збільшення повноважень центральної влади. Результатом програшу стала відставка прем’єра-технократа, а також наступні парламентські вибори, ймовірно, влітку наступного року. В умовах наростання безладу, ентропії та фактичного паралічу центральної влади ризик успіху деструктивних сил усіх мастей великий, як ніколи.

Іспанія

У другій половині минулого століття основним головним болем для іспанського уряду була баскська терористична організація ЕТА, яка боролася за незалежність розташованої між Іспанією і Францією Країни Басків. Протягом десятиліть жертвами ЕТА стали 829 осіб – переважно політики, судді та журналісти. Водночас самі баски не підтримували тероризм – 64% мешканців провінції висловлюються категорично проти діяльності ЕТА, а кількість активних прихильників баскського сепаратизму не перевищує 10%. У XXI столітті ЕТА остаточно маргіналізувалася, рух зійшов нанівець.

Зате тепер перед Мадридом постала проблема каталонського націоналізму. Більшість мешканців провінції середземноморської вважають себе окремим народом, а каталонську мову – окремою мовою. Хоча реальна причина, як і в Італії, – економіка. Промислово розвинена провінція бажає скоріше позбутися від бідних «нахлібників» із сільських регіонів країни. У результаті в листопаді 2014 року місцева влада провела «Опитування про статус Каталонії», яке юридично ні до чого не зобов’язує, де майже 81% виборців висловилися за цілковиту незалежність. Відтоді каталонська влада прагне нав’язати центру вже повноцінний референдум про незалежність із подальшою імплементацією його результатів.

Щоправда, уряд поки що відбиває атаки сепаратистів. Зокрема, міністр юстиції Іспанії Рафаель Катала охарактеризував опитування як «обман населення Каталонії». Він підкреслив, що Мадрид вважає це голосування «непотрібним», таким, яке «не має жодних юридичних наслідків» і «вносить розкол в каталонське суспільство».

Бельгія

Сформована лише в 1830 році майже в рівних пропорціях із франкомовної Валлонії (41%) і голландомовної Фландрії (59%), країна першокласного пива і шоколаду  досі залишається внутрішньо розділеною.

Багато валлонців дивляться у бік Франції і бажають приєднатися до неї. Фламандці, які є мешканцями історично   багатшого регіону, незадоволені тим, що їм доводиться «утримувати південців». Серед них популярна ідея формування незалежної країни. При цьому багато хто виступає за перетворення її на конфедерацію, де ще більше влада належатиме місцевій власті в провінціях.

На останніх виборах у травні 2014 року сепаратистська партія «Новий Фламандський Альянс» (N-VA) отримала безпрецедентні 22% голосів. Партія виступає за відокремлення Фландрії від Бельгії та приєднання до ЄС як окремої держави. Але, зважаючи на націоналізм фламандців, максимум 15% із них хочуть незалежності Фландрії.

Але якими не були б ризики відділення в різних країнах, тенденцію ігнорувати вже не можна. «Парад сепаратизму» – один із проявів стрімко мінливого світового порядку. Світ стає хаотичним і фрагментарним. Проте сепаратизм не загрожує країнам, що міцно стоять на ногах. Якщо в США потуги відторгнути Каліфорнію викликають лише посмішку, а про сепаратизм  у Техасі і канадському Квебеку ми й зовсім встигли забути, то в Європі ситуація спричинює реальні побоювання. Збережені національні анклави, нерозторопність бюрократії, міграційні виклики, несправедливий перерозподіл доходів роблять Старий континент надзвичайно чутливим до розкольних віянь.

Цим уже готові скористатися ті, хто ненавидить західну цивілізацію та європейські цінності; ті, хто мріє повторити танковий марш-кидок «на Берлін» і далі, але занадто слабкі й боягузливі для бою з відкритим забралом, а тому плетуть інтриги. Ті, хто ще з часів кривавого деспота Івана Грозного використовують проти цивілізованого світу улюблену стратегію «розділяй і володарюй».

Європі слід скинути з себе гіпнотичний туман і знову здобути волю до боротьби. Якщо не за свої цінності – то хоча б за свої ж землі. А ті, хто бажає знищувати власну батьківщину в чужих інтересах, повинні стати об’єктом пильної уваги органів правопорядку.

Максим Вікулов

Фото: Getty Images,Scottish Government, Wall Street Italia