«Залізна леді-2»: що обіцяє Україні прихід Терези Мей у крісло прем’єра Великобританії

Кінець епохи Девіда Кемерона в історії британських островів виявився різким і несподіваним. Людині, яка реформувала Консервативну партію і тричі поспіль здобула перемогу на виборах, довелося залишити свою посаду через рік після останньої, найтріумфальнішої, перемоги.

Тоді торі під керівництвом Кемерона йшли на вибори під гаслом проведення референдуму про вихід Сполученого Королівства з ЄС, який і був призначений практично відразу ж після формування нового-старого уряду. Налякані перспективою втрати одного з ключових членів Союзу, євробюрократи запропонували Лондону особливий статус всередині ЄС, котрий повністю задовольняв британську владу. Після цього Девід Кемерон негайно перетворився з євроскептика на єврооптиміста і почав агітувати громадян проголосувати за збереження країни у складі ЄС.

Проте 23 червня громадяни Сполученого Королівства висловилися за вихід. Оскільки він є відповідальним політиком і типовим представником англосаксонської політичної культури, Кемерон прийняв поразку й уже наступного дня заявив про намір піти з посади.

До речі, паралельно з ним залишив посаду парткерівник і голова націоналістичної Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP) Найджел Фарадж, який якраз і є переможцем у  Brexit,  – вихід з ЄС є програмною метою номер один для UKIP. Проте Фарадж заявив, що досягнув мети: «Над Сполученим Королівством сходить нове сонце», а до подальших звершень партію повинні вести інші люди.

А ось лідер лейбористів Джеремі Корбін  відмовився залишати посаду партійного керманича. Хоча він і програв – лейбористи були категорично проти Brexit, і в цьому немає нічого дивного. Корбін – радикально лівий соціаліст і пацифіст, що ратує за одностороннє ядерне роззброєння й розпуск НАТО, прихильник неконтрольованого напливу мігрантів до Британії з країн Африки та Близького Сходу, симпатик Уго Чавеса й палестинських терористів.

Такі професійні революціонери завжди тримаються своїх посад. А ось очолювана Корбіном партія стрімко маргіналізується, прямуючи до лівого сегменту політичного спектра.

Спочатку прем’єрську посаду пророкували однопартійцю Кемерона – яскравішому політику, екс-меру Лондона Борису Джонсону. Переконаний прихильник виходу з ЄС, що став драйвером і символом Brexit – реальний переможець кампанії, який по праву мусив зайняти головний кабінет на Даунінг-стріт.

Проте в партії розсудили інакше: для подолання нелегкого шляху розз’єднання з Брюсселем і пошуку свого місця у світі потрібен не ексцентрик Джонсон, а людина, яка володіє непохитною волею, сталевою витримкою, здатністю ухвалювати і втілювати в життя непопулярні рішення, має досконалі організаторські здібності.

Тим паче зараз консерватори не потребують яскравого лідера через відсутність політичної конкуренції: як було сказано вище, їх одвічні суперники – лейбористи – нині не здатні боротися за голос більшості британців.

У ході активної внутрішньопартійної дискусії було вирішено, що наступним прем’єром Її Величності стане керівник Міністерства внутрішніх справ Тереза ​​Мей.

60-річна Тереза ​​Мей стане другою жінкою, після легендарної Маргарет Тетчер, на посаді глави Кабміну Сполученого Королівства і шостою – на чолі острівної держави за всю її історію. Певну схожість Мей та «Залізної леді» видно неозброєним оком. Обидві виросли у простих сім’ях, все життя присвятили політиці. І Мей, і Тетчер – переконані консерватори, які вміють сказати «ні» й іще жодного разу не звинувачені у популізмі.

На  посаді голови МВС Тереза ​​Мей займалася, зокрема, питаннями міграції. Вона неодноразово висловлювала невдоволення високим рівнем міграції до Великобританії. У цьому році очолюване Мей відомство ввело політику обмеження кількості громадян Європейського союзу і США, які можуть мешкати і працювати в Туманному Альбіоні.

Також вона висловилася за депортацію біженців, якщо країна їхнього походження визнана безпечною для проживання. Через це вона накликала на  себе шквал критики з боку правозахисних і лівих організацій. І домоглася виселення із країни двох радикальних ісламських проповідників, один з яких згодом був засуджений у США на довічне ув’язнення.

Як член команди Кемерона, Мей обережно агітувала проти виходу країни з ЄС. Проте це не означає, що вона спробує загальмувати процес «розлучення». «Brexit means Brexit» («якщо виходимо, то виходимо») – фраза глави МВС, котра прозвучала після референдуму, вже стала своєрідним «мемом».

У Терези Мей непростий характер. «Навряд чи ви захочете з нею мати справу», – стверджують її близькі знайомі. За словами екс-канцлера казначейства Великобританії Кеннета Кларка, новий прем’єр «до біса складна жінка, але знає свою справу».

Поза сумнівом, «до біса складно» буде й самій місіс Мей.

Переговори про вихід країни з ЄС затягнулися на багато місяців, а власне процес може тривати до шести років. Протягом переговорів, під час яких потрібно буде узгодити незліченну кількість деталей, главі уряду доведеться мати справу як з досвідченою в підкилимних іграх брюссельською бюрократією, так і з іще однією визнаною «залізноїю леді» сучасності – канцлером Німеччини Ангелою Меркель.

Не кажучи про те, що в пошуках свого місця у світі, Британії та її лідеру доведеться переосмислювати свої відносини і з країнами Британської співдружності, і зі Сполученими Штатами, і з країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону.

Мей і Україна

А ось з приводу можливого погіршення відносин між Лондоном і Києвом хвилюватися точно не варто. Скоріше за все, новий прем’єр продовжить жорстку політику Кемерона щодо  Москви.

Мей відома своєю критикою нехтування правами людини в Росії. А також критикою надто слабкої реакції ЄС на такі порушення. Зокрема, в липні 2014 року Тереза ​​Мей доручила провести публічне розслідування обставин отруєного полонієм у центрі Лондона колишнього агента ФСБ Олександра Литвиненка. А в січні цього року, представляючи в Палаті громад британського парламенту доповідь у справі Литвиненка, заявила: «Рішення вбити Литвиненка прийняли, ймовірно, пан Патрушев, тодішній глава ФСБ, і президент Путін».

Тож навряд росіяни можуть сподіватися хоч на якесь пом’якшення поглядів офіційного Лондона.