Вадим Трюхан: Нормандський формат, to be or not to be?
Протягом останнього тижня навколо так званого Нормандського формату і Тристоронньої контактної групи (ТКГ) розгорнувся справжній політичний трилер
Спричинила його останнья зустріч он-лайн радників глав держав та урядів в рамках Нормандського формату. Стала вона відверто провальною. Відтак, російська сторона вдалася до безпрецедентного, навіть для росіян, шантажу та виливів у пресу власних інтепретацій стану речей у переговорному процесі.
Що ж насправді відбувається в Нормандському форматі та навколо нього? Які його перспективи? І що чекає ТКГ, про неефективність якої протягом останніх тижнів не писав і не говорив хіба що лінивий?
Спробуємо розібратись
За що боролися на те й напоролись.
Перед російськими перемовниками протягом останнього року, після невдалого особисто для Президента Путіна Паризького саміту в рамках Нормандського формату, постало принципове завдання, - всадовити за один стіл перемовин Україну та своїх маріонеток з так званих Л/ДНР. Навіщо? Щоб продемонструвати світу свою вдавану непричетність до агресії проти України і перехоплення ініціативи в переговорах з Україною та нашими партнерами.
Так виглядає, що це завдання сформулював особисто Владімір Путін перед Дмитром Козаком, яким він замінив Владіслава Суркова, який втратив довіру царя, на позиції «головного по Україні».
Новий старий рєшала особливо чутливих для Кремля міжнародних проблем, які ним же, цим Кремлем, завжди і продокувалися, взявся за справу з усією притаманною йому пасіонарністю. І слід відмітити, що він навіть наблизився до повторення свого придністровського «успіху».
В якийсь момент здавалося, що українські перемовники не встоять. Особливо критичною ситуація виглядала в період відходу Леоніда Кучми, за віком, та появи на аввансцені дуету «заслужених пенсіонерів» Кравчука - Фокіна та «миротворця»-шоумена Сивохо.
Проте додавити росіяни не встигли. Вже за усталеною традицією, як годиться у найкритичніші періоди історії сучасної Української держави, своє слово сказало суспільство, зокрема небайдужі до долі України пасіонарні активісти.
В результаті процес спочатку загальмувався, а потім і взагалі зайшов у глухий кут. Відповідно, як результат, заповзята впертість Козака напоролася на не менш заповзяту впертість Єрмака, який рішуче відмовися класти свою голову на політичну плаху, розуміючи, що гільйотини, у разі здачі національних інтересів України, оминути не вдасться.
Відтак, 18 березня і сталося те, що сталося. Перемовини зайшли в глухий кут і нерви здали саме у Козака, а не в когось іншого.
І що ж маємо в результаті?
Перше. Дмитро Козак наскільки ображений і розчарований, що пішов навіть на злив у російські ЗМІ деталів переговорів, які проходили протягом останніх півроку. Там розглядалися нові ідеї усіх заінтересованих сторін щодо деталізації так званих мінських домовленостей. Було навіть введено новий для такого роду дипломатичних гамбітів термін - кластери. Ймовірно для того, щоб надати пристойного вигляду змісту, який навряд чи сприйняло б українське суспільство.
Друге. Андрій Єрмак, відповідаючи на маніпулятивний лист свого російського візаві, датований 19 березня ц.р., вжив незвичні не тільки для дипломатичної мови, а й для самого себе, словосполучення. Мовляв «Україна за жодних умов не може погодитися на пропозиції Козака».
Третє. Наші німецькі та французькі друзі, як зазвичай, ведуть себе «нижче води, тихше трави», тримаючи багатозначну дипломатичну паузу, яка насправді свідчить про те, що їм нічого сказати, і що саме далі робити вони й гадки не мають.
Четверте. На головних російських пропагандистських ток-шоу тема необхідності «захисту українців від України» набула вже гротескних форм. Абстрагуючись від імен посланників Путіна, які ex officio змушені розповідати росіянам та іншим глядачам росТБ про нехороших українських нацистів, фашистів тощо, які мовляв не хочуть миритися з Путінською Росією за рахунок свого суверенітету, слід констатувати, що свідчать ці дійства про одне. Сценарій ескалації війни готується повним ходом, і формування відповідної підтримки суспільної думки - тому яскраве підтвердження. Хоча й не основоположне.
Четверте. Робота в ТКГ, яка до недавнього часу, хай і безрезультатно, але все таки принаймні формально, в режимі он-лайн, регулярно проводила зустрічі для проформи, фактично заблокована росіянами. Остання українська ініціатива провести позачергове засідання безпекової групи, як наслідок загострення ситуації на фронті, після засідання радників у Нормандському форматі 18 березня ц.р., залишилася без відповіді.
А де ж світло в кінці тунелю?
Водночас, те, що відбулося, має своє цілком логічне пояснення.
В Україні склалися доволі високі, якщо навіть не завищені, очікування від майбутньої ролі США, які можуть стати дієвим посередником в конфлікті нашої держави з Росією, після перемоги Джо Байдена на виборах. Очікування ці ще більше посилилися після того, як 46-й Президент США у прямому ефірі назвав Владіміра Путіна вбивцею і вжив низку інших заходів на підтримку України.
В Москві не можуть не розуміти, що це визначальний фактор, який спричинив непоступливість українських перемовників. Тому поспішають і серйозно при цьому нервують, намагаючись встигнути витиснути бодай щось з Банкової до моменту, поки не відбудеться контакт між Президентами України і США, і не почнеться реальна робота по запровадженню абсолютно інакшого треку врегулювання, в якому США відіграватимуть або одноосібно ключову роль, або стануть домінучим гравцем, як мінімум.
Чи довго чекати? Вочевидь, не вічність. Мова вже йде про тижні, якщо не про дні. Тому світло в кінці тунеля не лише не згасло, воно ось-ось розгориться з новою силою. Все, що треба наразі Президенту Зеленському, так, йому особисто, і нікому іншому, - дотерпіти, не вдарити в штангу з якоюсь черговою інтуітивною ініціативою а ля «буду говорити навіть з чортом заради миру».
У період між згасанням Нормандського формату і ТКГ та народженням іншого, більш дієвого треку (назва не має значення) слід не піддатися на спокуси жорстко бити словом чи навіть йти ініціативно на загострення. Це не доречно.
Встояли 7 років, встоїмо й ще декілька цих емоційних днів чи тижнів. А нашим німецьким і французьким друзям, як і представникам ОБСЄ треба щиро подякувати. Вони всі зробили все, що могли, щоб стримати російського ведмідя там, де його зупинили ми, українці. Наразі ж час рухатися далі.