Хрестовий похід Турчинової

Які ж ми передбачувані в своїй несамовитій вимозі «когось розіп’яти/звільнити/вигнати», якщо нам не подобається його позиція.

Ганна Турчинова, декан університету Драгоманова, доволі влучно висловилася на гендерні теми, жорстко розкритикувала «антидискримінаційні правки» в шкільні підручники і навіть спрогнозувала скочування країни в таку собі «гомодиктатуру» в найближчому майбутньому.

Цілком собі позиція. Можливо, висловлена надмірно скандально та неполіткоректно, якщо оцінювати її з погляду сучасної європейської моралі. Але хіба сьогодні у себе в країні ми розмовляємо інакше, ніж зле, надривно і прямолінійно?

Так чи інакше, репліка Турчинової дозволила нам, нарешті, перейти до обговорення дуже важливих аспектів. Насамперед про те, хто ми, чому такі нетерпимі один до одного та як ми ведемо всередині власного суспільства діалог?

Іще раз підкреслю, не бачу жодних проблем як у заяві Турчинової, так і взагалі в будь-яких інших заявах, які зачіпають ті чи інші болючі теми.

Інша річ, що свої претензії Ганна Володимирівна сформулювала занадто безапеляційно і тим самим спровокувала не «розмову по суті», а лише потужний інформаційний контрудар по власній особі. І в результаті ми отримали не складний, суперечливий, болісний діалог, а тільки черговий класичний конфлікт. Коли аргументи взагалі не потрібні, а достатньо грубої емоційності та групових образ.

Може, ми все ще занадто юні, а тому так і не навчилися основного правила виживання сучасних суспільств? Сучасний соціум – це завжди тисячі складних і безперервних діалогів. Не надривних, але і не простих. Турчинова торкнулася болючого – і зріле суспільство просто напрацювало б кілька червоних ліній для всіх сторін, які не можна перетинати. Але це не для нас…

Ремарка і наступні словесні «бої» банально ставлять нам… діагноз тяжкої хронічної хвороби – невміння слухати і чути. Вся ця історія просто систематизувала симптоми цієї хвороби.

Зокрема, у нас взагалі немає нині системоутворювальних суперечок. Є лише жорстокий булінг. Із будь-якого приводу. Групове цькування.

І все завжди зводиться лише до того, наскільки агресивна і консолідована група, яка тобі протистоїть… Ніхто не слухає аргументів. Працює мітка «свій/чужий» і при цьому соціальна кластеризація досягла жахливих розмірів. Вусмерть воюють уже групи по дві/три людини…

Нерідко навіть нейтральне слово викликає агресію. Будь-яка тема гостроболюча… Проте та-таки пара Турчинових напевно зрозуміла, що безапеляційність і нетерпимість – це дорога з двостороннім рухом. Ти можеш запустити цькування неугодних. Але соцмережі дозволяють влаштувати і потужне зворотне цькування… А тому треба думати над тим, як усе ж таки знизити взаємну ненависть і як перестати розмовляти в стилістиці публічного «розп’яття чужинця».

Михайло Подоляк, політтехнолог