Дюнкерк без пропаганди: як поразка стала перемогою

Перший міф стверджував, що союзні війська відступали в паніці, кинули все озброєння і буквально у спідньому були вивезені через Ла-Манш і Па-де-Кале до Англії. У другому розповідалося, що Гітлер, який уже тоді замислив напад на СРСР, пожалів англійців і зупинив свої війська буквально за декілька кілометрів від Дюнкерка. Тим самим він не хотів великого приниження братнього народу, як він назвав англійців у своїй промові в липні 1940 року, і в такий спосіб схилити Лондон до укладення миру.

Усе це так багато разів повторювалося, що в сучасній Росії приймається як таке, що не потребує доказів. Не хотіли англійці і французи разом із бельгійцями і голландцями, а до них данці і норвежці, воювати з Гітлером та здалися під натиском вермахту. Англійців же врятував вузький, але, як виявилося, нездоланно вузький Ла-Манш (Англійський канал).

Це не більше ніж пропагандистські міфи, які певною мірою підживлені мемуарами гітлерівських генералів, які намагалися зняти з себе відповідальність за провал початкового плану розгрому англо-французьких військ на березі протоки.

Насправді становище союзних військ на плацдармі біля Дюнкерка було дійсно дуже важким, і вимушену їхню евакуацію було проведено зразково. Багато військових істориків зараховують «чудо Дюнкерка» до одного з найважливіших епізодів Другої світової війни, який мав значний вплив на її перебіг і завершення.

Притиснуті до моря

Наступ німецьких військ на заході почався 10 травня 1940 року. Він розвивався настільки стрімко, що вже 14 травня капітулювала голландська армія, а уряд і королева виїхали до Англії. Нідерланди продовжили боротьбу лише в іншому вигляді в тісній взаємодії з англійськими, а потім і американськими військами. Не лише в Європі, але й на Тихому океані.

Німецькі війська, що наступають через Нідерланди та Бельгію, розсікли лівий фланг союзних військ, здебільшого французьких, і оточили на узбережжі 10 англійських, 18 французьких і 12 бельгійських дивізій. У міру подальшого німецького наступу територія оточених поступово зменшувалася, але поки нічого не віщувало катастрофи. Ба більше, у Лондоні розглядали план нарощування сил на узбережжі.

Показово, що в міру скорочення площі плацдарму, спротив, перш за все, британських військ зростав, а темп німецького наступу зменшувався. Ситуація ускладнювалася відсутністю тісної взаємодії англійських і французьких військ.

Танкова група генерала Евальда фон Клейста 20 травня вийшла до Ла-Маншу біля Абвілю. Хоча бельгійська армія займала частину лінії фронту, її спротив слабшав, і 28 травня вона капітулювала. Закрити цю ділянку оборони було просто нічим, і командувач британським експедиційним корпусом генерал Джон Горт наказав відступати до Дюнкерка. Англійські, французькі та частина бельгійських військ, які не склали зброї, разом із голландцями виявилися геть оточені і притиснуті до моря.

Німецька авіація піддала Дюнкерк потужному бомбардуванню, місто фактично вигоріло, портові споруди були майже вщент зруйновані.

Проте поки питання евакуації гостро не стояло, хоча генерал Горт звертався з такою пропозицією 18 травня.

Операція «Динамо»

В неділю 26 травня генерал Горт отримав телеграму від військового міністра Антоні Ідена.

«…Уся отримана мною інформація свідчить про те, що французи не зможуть почати наступ із рубежу Сомми… Виникає таке становище, за якого вирішальне значення матиме збереження англійських експедиційних сил. За таких умов вам залишається лише єдиний шлях: пробиватися на захід, де всі порти і узбережжя… будуть використані для навантаження. Військово-морські сили нададуть кораблі та малі судна, а військово-повітряні сили забезпечать цілковиту підтримку з повітря».

Коли над союзними арміями в Дюнкерку нависла загроза катастрофи, потрібна була людина, яка зможе організувати евакуацію оточених. Ним став віце-адмірал Бертрам Ремсі (Ramsay), іноді його прізвище транскрибують як Рамсей. Назву операція отримала за генераторним приміщенням Дуврського замку, в якому Ремсі склав її план та обговорив із Черчиллем. З цього ж приміщення він і командував перебігом евакуації.

Ремсі виявився видатним командиром і організатором. Під час висадки союзників на Сицилії він координував доставку 115 тис. англійських солдатів – операція «Хаскі». У червні 1944 року під його командуванням успішно було проведено морську частину висадки союзників у Нормандії – операція «Нептун». Блискучий адмірал трагічно загинув в авіакатастрофі в паризькому аеропорту Орлі в січні 1945 року.

За попереднім планом передбачалося, що з Дюнкерка будуть евакуйовані близько 45 тис. людей, переважно поранені та хворі. Однак вдалося значно перевершити цю цифру.

Завдання з одного боку полегшувало, а іншим ускладнювало розсіювання військ уздовж вузької смуги узбережжя. Легше було в тому сенсі, що відносно невеликим групам було легше маскуватися і простіше здійснювати посадку на судна. Складність полягала в тому, що берег на узбережжі був дуже пологий із великими мілинами, навіть невеликі судна і катери не могли підійти безпосередньо до зрізу води. Іноді до суден солдатам доводилося брести десятки метрів у крижаній воді буквально по горло. Під час відливу виганяли на оголене дно автомобілі, вибудовуючи їх у ланцюжок, спрямований до моря, і укладаючи на їхньому даху наспіх збиті дерев’яні містки. У порту Дюнкерка вціліли два бетонних моли, кожен з яких видавався в море більше, ніж на кілометр – їх і почали використовувати для навантаження.

Англія кинулася рятувати своїх солдатів і офіцерів. До французького берега попрямували не лише військові кораблі, але також пасажирські судна, приватні яхти, прогулянкові катери, портові буксири і риболовецькі човни. Усього в операції «Динамо» брали участь 693 британських суден, із них 107 військових, 168 кораблів союзників, здебільшого французьких, із них 49 бойових.

На кораблі евакуйовані набивалися як оселедці в бочку. Практично все важке і великогабаритне майно довелося залишити на березі, зокрема 455 танків, понад 80 тисяч автомобілів, мотоциклів та іншої техніки, 2500 гармат, 68 тисяч тонн боєприпасів, 147 тисяч тонн пального та 377 тисяч тонн інших припасів.

Кораблі з евакуйованими йшли до Англії трьома маршрутами. Найкоротшим був «Z» – 72 км. Він проходив уздовж французького берега і тривав близько 2 годин. Однак був і найнебезпечнішим, бо кораблі обстрілювали з берега німецької артилерією.

Маршрут «X» був найменш небезпечним, хоча і довшим – 105 км. Однак він пролягав у безпосередній близькості від низки мілин і мінних полів, через що міг бути залучений лише в денний час.

Маршрут «Y» був найдовшим – 161 км – чотири години шляху далеко від мінних полів, але транспорти постійно піддавалися атакам німецького флоту і авіації. Усього в операції «Динамо» було втрачено 243 кораблі, зокрема 6 есмінців англійського та 3 французького флотів. Під час евакуації загинуло і зникло безвісти близько 2 тис. солдатів і моряків союзників.

Як зазначалося, передбачалося, що евакуація триватиме 48 годин і буде вивезено 45 тис. людей. Однак вдалося вивезти 337 131 людиною, із них 139,8 тис. англійців і 139 тис. військовослужбовців союзних країн (близько 90 тис. французів, а також бельгійців і голландців). Останній корабель, британський есмінець «Сикарій», покинув французький берег о 3:40 ранку 4 червня із приблизно дев’ятьма сотнями евакуйованих на борту.

Зазначимо, що приблизно цього ж часу тривала евакуація союзних військ із норвезького Нарвика – операція «Alphabet». Масштаб її був незрівнянно меншим, евакуювали 25 тис. людей, зокрема 400 німецьких полонених, але і шлях до британських островів був значно довший під безперервними обстрілами, атаками німецьких підводних човнів і авіації противника. Ця евакуація відбувалася в період затишшя на фронті, бо союзники завдали німецькому угрупованню низку сильних ударів, і в супротивника просто не було сил перешкодити організованому відходу. Вивезли не лише особовий склад, але і важке озброєння, боєприпаси та решту майна.

Міф «стоп-наказу»

Операція «Динамо» тривала не 48 годин, а майже дев’ять діб. І навіть після її офіційного закінчення ще близько десяти днів англійці і французи на малих судах добровільно вивозили союзних солдатів і офіцерів. Так було евакуйовано ще кілька тисяч людей.

Радянська пропаганда наполягала, що Гітлер зупинив свої війська через політичні причини. Хоча це ніяк не узгоджується з фактами. Набагато вигідніше було полонити англійські дивізії і тим самим завдати Британії важкий моральний удар.

Насправді німці зупинилися через причини суто військового характеру.

Коли 21 травня німецькі війська перейшли в наступ, британська оперативна група з 74 танками з 1-ї армійської танкової бригади за підтримки частин 3-ї французької механізованої дивізії завдала контрудару, який припав по тилах 7-ї танкової дивізії і моторизованої дивізії СС «Мертва голова» поблизу Арраса. Назавтра 23 травня 1-а французька армія також завдала контрудару в напрямку Арраса, що загрожувало танковій групі Клейста оточенням.

Ця контратака викликала переполох у німецьких штабах. Танкові підрозділи вермахту значно відірвалися від піхоти і могли стати метою серйозних атак противника. Усе це змусило німецьких генералів зупинити наступ і чекати підходу піхоти. Гітлер, відвідавши штаб німецьких військ, затвердив це рішення директивою №13.

Контратака союзників навела генералів вермахту на думку, що англо-французькі війська утримуватимуть плацдарм біля Дюнкерка і до них прибуло підкріплення. Це частково відповідало дійсності – 3-тя британська танкова бригада висадилася біля Франції 25 травня. До того ж у німецьких танкових частинах втрати складали 50%, а значна частина машин потребувала короткочасного ремонту. Крім того, поблизу Парижа перебувала 400-тисячна французька армія, і в німецькому Генеральному штабі побоювалися удару в напрямку Ла-Маншу. Те, що французькі генерали і політики вже були ладні капітулювати, німецькі військові не цілком усвідомлювали.

Гітлер не збирався жаліти англійців, у вермахту просто не було сил і засобів перешкодити успішній евакуації.

Її успіху сприяло і хвалькувата заява Герінга, що він лише літаками зуміє розгромити союзників на плацдармі. Ефект бомбардувань був не дуже значним. Падаючи в м’який пісок, бомби втрачали свої бризантні властивості. Англійська авіація через Канал не дозволяла вести прицільне бомбометання. Перебіг повітряних боїв показав, що люфтваффе має справу з гідним противником. Атаки були відбиті британськими винищувачами, збившись 130 німецьких літаків. Втрати англійців становили 106. Усе це льотчики люфтваффе випробують незабаром під час «Битви за Британію» влітку і восени 1940 року.

Ще одна обставина. Під час норвезької операції німецький Kriegsmarine поніс настільки серйозні втрати, що фактично ніяк не міг суттєво перешкодити евакуації з Дюнкерка.

Звичайно, втрата значної кількості військової техніки послабила англійську армію. Однак було врятовано найголовніше – людей. Навчені, з бойовим досвідом і мають можливість передати його тим, кого буде мобілізовано.

Танки і гармати промисловість зробить, а от людей врятували, не дали їм потрапити в полон до ворога. Країна була настільки натхненна успіхом операції «Динамо», що в англійську мову увійшов вираз «дюнкеркський настрій» (Dunkirk spirit), що означає єдність народу перед лицем страшної загрози. На згадку про евакуацію було засновано дюнкеркський прапор. Його здіймають лише судна, що брали участь в евакуації. Таких збереглося кілька десятків.

Черчилль 4 червня 1940 року виступив в палаті громад із промовою, присвяченій завершенню операції «Динамо».

«Коли тиждень тому я просив палату громад надати мені сьогоднішній день для заяви, я боявся, що мені випаде гірка доля оголосити з цієї трибуни про велику військову поразку за всю нашу тривалу історію».

Наприкінці свого виступу він стримано сказав, що «в жодному разі не слід приписувати цій події значення перемоги. Війну не виграєш евакуацією».

До перемоги залишалося ще довгих п’ять років.

Юрій Райхель