Велика світова гра: чому у СРСР не вірили в напад Гітлера

Як вийшло, що «трясучи вогнем, виблискуючи блиском сталі» тисячі танків були втрачені в перші дні війни, а літаки, у кожному пропелері яких начебто дихав спокій наших кордонів, здебільшого навіть не встигли звестися в повітря для відбиття агресії.

З часів Хрущова побутує легенда, що браві розвідники, від Ріхарда Зорге і резидентів «Червоної капели», дізналися найпотаємніші плани гітлерівського командування, вчасно передали в Москву, а недовірливий і впертий Сталін їм не повірив. Ба більше, не поділився цією інформацією з наркомом оборони Тимошенко і начальником Генерального штабу Жуковим. І вони змушені були блукати в інформаційній пітьмі.

Насправді все було набагато складніше. Сталін був тиран і диктатор, але вважати його примітивним недоумком немає жодних підстав. У його діях простежується певна логіка, хоча, як виявилося, помилкова.

Політ Гесса

У вищих ешелонах німецького керівництва було багато противників війни з Англією. Заступник Гітлера в партії і співавтор книги «Mein Kampf» Рудольф Гесс був серед тих, хто дуже гостро переживав війну між «братніми» народами. 10 травня 1941 року вилетів до Англії, щоб спробувати домогтися миру.

Сам політ, неважливо з дорученням Гітлера або за власною ініціативою Гесса, і спроба почати перемовини свідчили про цілковите нерозуміння в Берліні реального розташування сил в англійських правлячих колах. Попри дуже складне становище в Лондоні, навіть найзапекліші мюнхенці на гітлерівських умовах на мир не погоджувалися. Місія Гесса була приречена на провал, але в той момент про це практично ніхто не знав.

Сталін до польоту Гесса ставився із крайньою підозрою. Навіть під час візиту Черчилля до Москви в серпні 1942 року він докоряв його в тому, що англійська розвідка заманила Гесса і тепер Черчилль тримає його для можливих перемовин із Гітлером. У травні 1941 року підозри Сталіна підігрівалися настільки щільною завісою секретності навколо польоту заступника Гітлера, що жодної інформації не зуміли здобути радянські агенти зі знаменитої «кембриджської п’ятірки», хоча вони обіймали досить високі посади в розвідці Великобританії.

Радянський розвідник Кім Філбі передав до Москви «що зараз час мирних перемовин ще не настав, але у процесі подальшого розвитку війни Гесс, можливо, стане центром інтриг за укладення компромісного миру і буде корисний для мирної партії в Англії та для Гітлера».

Японський уряд був вкрай стурбований перспективою англо-німецької змови. У Токіо чудово пам’ятали, що в розпал конфлікту на річці Халхін-Гол улітку 1939 року було укладено пакт Молотова-Ріббентропа, що змусило Японію припинити збройне протистояння із СРСР.

Італійський диктатор Муссоліні також вважав, що готується змова, лише з допомогою Італії.

Не менше були здивовані і за океаном. У Вашингтоні навсправжки побоювалися реваншу умиротворителів. Черчиллю було вкрай важливо заспокоїти своїх майбутніх союзників, тому він написав Рузвельту докладного листа з інформацією про справу Гесса. Наприкінці свого послання він зазначив, що «на нашу думку, найкраще дати пресі простір для уяви і надати німцям губитися у здогадах».

У Москві та Берліні перебільшували впливовість мюнхенців. Підозрілість Сталіна, недооцінка їм рішучості Англії вести війну з Німеччиною до перемоги значно звузила можливості дипломатичної протидії агресивним устремлінням Берліна. Гітлер до самого початку війни не вірив у можливий англо-радянський союз, а Москва в найнапруженіші дні весни — початку літа 1941 року робила все, щоб зміцнити його в цій думці.

На перемовинах 13 червня 1941 року радянського посла в Лондоні Івана Майського з міністром закордонних справ Англії Ентоні Іденом останній передав карту з дислокацією сил вермахту біля радянських кордонів і запропонував обговорити спільні дії проти агресора. Сталін категорично відкинув таку можливість, як британську провокацію. У червні агресію було вже не зупинити, а ось у березні-квітні така можливість у принципі була. Однак її було радянським керівництвом бездарно втрачено.

У великій грі у трикутнику Москва-Берлін-Лондон епізод із польотом Гесса для СРСР зіграв вкрай негативну роль. У трьох столицях намагалися обдурити як своїх ворогів, так і потенційних союзників. Усі підозрювали один одного в подвійній і навіть потрійній грі.

Відвабний Близький Схід

Уже восени 1940 року німецькі генерали і адмірали зрозуміли, що для вторгнення на британські острови в них немає ні сил, ні коштів. Виникла ідея завдати удару по важливій для англійців периферії — на Близькому і Середньому Сході.

У німецьких штабах були розроблені відповідні плани. В їхній реалізації був дуже зацікавлений головний військовий союзник Гітлера — Муссоліні. Саме з Риму йшли витоки про такі наміри Берліна. У Лондоні до подібних планів ставилися дуже серйозно, і про це регулярно в Москву доповідала резидентура в англійській столиці. Відповідно, у Кремлі вважали такий варіант прийнятний, оскільки він давав СРСР виграш у часі.

Після завершення військових дій в Югославії і в основній частині Греції всі ознаки вказували на реалізацію німецьких близькосхідних планів.

У Каїрі король Фарук I почав таємні перемовини з Берліном. У цей же час великий муфтій мусульман ель-Хуссейни за підтримки Берліна і Риму розпочав підготовку антибританського повстання арабів у Палестині, Трансйорданії та інших країнах Близького Сходу. До Німеччини прибув лідер індійських націоналістів Босе, за згодою Москви таємно пройшов через радянську територію і почав перемовини з Ріббентропом й іншими нацистськими діячами про підготовку антибританського повстання в Індії.

У ніч з 1 на 2 квітня 1941 року у столиці Іраку Багдаді стався державний переворот, який очолив антибританськи налаштований аль-Гайлані. Він негайно звернувся за допомогою до Риму і Берліну.

Іракська армія 2 травня 1941 року почала бойові дії проти англійців. До неї на допомогу з Німеччини була скерована ​​група офіцерів, авіаційний загін і партія військового спорядження. Берлін почав чинити потужний дипломатичний тиск на Туреччину з метою домогтися від неї згоди на пропуск озброєнь, а в перспективі і військ, через її територію до Іраку. Радянські дипломати радили турецькому уряду задовольнити це прохання.

Близькосхідний театр військових дій до другої половини Другої світової війни завжди був у центрі уваги німецького командування. І цілком ймовірно, що якісь дії там і здійснилися в разі розвитку успішного наступу німецьких військ під командуванням Ервіна Роммеля в Тунісі, Лівії та Єгипті. Квітень і початок травня минули під знаком таких очікувань.

У квітні — на початку травня 1941 року у столиці Туреччини Анкарі відбулися радянсько-німецькі перемовини щодо Ближнього і Середнього Сходу, які вели посол СРСР Виноградов і німецький посол фон Папен. Під час них радянська сторона підтвердила свою готовність сприяти німецькому Drang nach Orient і «динамізму» експансії Берліна. Перемовини були настільки секретними, що про них Берія дізнався лише з агентурних повідомлень і направив листа Сталіну, що радянський посол радиться з німецьким. Показова резолюція вождя: «Дурень». Перемовини тривали, але закінчилися нічим.

У другій половині травня військово-стратегічна і політична ситуація в регіоні докорінно змінилася. Туреччина не погодилась на транспортування озброєнь до Іраку через свою територію. Іран, зі свого боку, відмовився постачати в Ірак авіаційний бензин, унаслідок чого німецька авіагрупа там виявилася небоєздатною. Англійці 27 травня 1941 року вийшли на підступи до Багдада. У Північній Африці наступ Роммеля зупинився.

До цього часу Москві стало остаточно зрозуміло, що німецького удару у напрямку Близького Сходу не буде. Однак Сталін і його оточення все ще вірили, що Німеччину в 1941 році від війни можна утримати шляхом перемовин.

У потоці дезінформації

Не слід недооцінювати німецьке командування. План дезінформації було розроблено дуже ретельно і він був комплексним. До нього залучалися не лише військові структури, а й цивільні. Аж до туристичних бюро.

Було очевидно, що неможливо приховати і довго пояснювати війною на заході концентрацію великої кількості військ на радянському кордоні. Також було очевидно, що радянська розвідка збиратиме інформацію, зокрема, і в німецьких посольствах.

Ось чому в дипломатичні представництва Німеччини скеровувалися потоки дезінформаційних матеріалів, які і містили відносно правдиві відомості, але виділити їх можна було при копіткій аналітичній роботі. Таких підрозділів у радянських спецслужбах не було. Інтерпретувати відомості могла лише одна людина.

Німецьким командуванням були розроблені два варіанти військових дій. Один у Верховному головнокомандуванні вермахту — Oberkommando der Wehrmacht, ОКВ, інший — у Головному командуванні сухопутних військ — Oberkommando des Heeres, ОКХ. Ухвалено було перший, а другий використовувався як дезінформація.

Варіанти і уривчасті відомості плану ОКХ гуляли німецькими штабами, інформація про нього, найчастіше фрагментарна, просочувалася або допускалися цілеспрямовані витоки. Саме ці матеріали надійшли в німецьке посольство в Токіо і були передані знаменитим радянським розвідником Ріхардом Зорге в Москву.

Радянська агентура в Римі, Софії, Стокгольмі з німецьких посольств отримувала цю дезінформацію і, мов Зорге, ставала їхніми провідниками. Часто надходили зовсім абсурдні відомості, що викликало гнівні резолюції Сталіна.

Фрагменти плану надійшли від німецької частини «Червоної капели». Про нього повідомляли Арвід Харнак («Балтієць», «Корсиканець») і Харрі Шульце-Бойзен («Старшина»). До того ж світова преса була сповнена повідомлень про близький радянсько-німецький конфлікт.

Як не парадоксально, але про план «Барбаросса» нападу на СРСР на початку 1941 року дізналася аргентинська розвідка. У Буенос-Айресі просто не знали, що робити з такою інформацією і передали її американцям.

Приблизно через місяць молодший торговий аташе посольства США в Берліні Сем Вудс, який мав дуже хороші зв’язки в німецьких вищих колах, добув основні положення плану «Барбаросса».

У держдепартаменті довго аналізували отримані відомості, але були сповнені сумнівів. Перевірку доручили ФБР. Скрупульозний аналіз підтвердив справжність отриманих матеріалів.

Заступник державного секретаря Самнер Уеллес викликав радянського посла Костянтина Уманського 1 березня 1941 року «для вкрай важливої бесіди». Чимала частина матеріалів, здобутих Вудсом, були передані радянському дипломатові. Блідий Уманський усе зрозумів і обіцяв негайно все передати до Москви. Однак Сталін вважав це провокацією американських імперіалістів.

Приблизно так само відреагував Сталін на повідомлення радянського посла в Лондоні Івана Майського. Постійний заступник міністра закордонних справ Англії Олександр Кадоган повідомив йому про наближення нападу на СРСР. Знаючи, як налаштовані у Кремлі, у своєму повідомленні в Москву він висловив своє скептичне ставлення до англійського попередження. «Я, як і раніше, вважаю німецьку атаку на СРСР малоймовірною». І це 21 червня 1941 року.

Німецький посол у СРСР Граф Шуленбург, прихильник радянсько-німецької дружби, на зустрічі з радянським послом у Берліні Деканозовим, котрий перебував у відрядженні в Москві, фактично видав державну таємницю. «Я збираюся повідомити вам те, чого ще не знала історія дипломатії… Головна державна таємниця Німеччини полягає в тому, що Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз 22 червня». Реакція Сталіна була відповідною. «Що ж, дезінформація вже досягла рівня послів!»

Розмах дезінформації був такий, що навіть найінформованіша англійська розвідка, яка читала секретні німецькі матеріали, бо зуміла розшифрувати берлінські коди, лишень наприкінці травня дійшла висновку, що Німеччина дійсно нападе на СРСР.

Про те, наскільки сильно у верхніх ешелонах німецької влади і вермахту дотримувалася таємність, говорить той факт, що дуже високопоставлені офіцери, які опозиційно налаштовані до Гітлера і давно передають інформацію в Лондон через Швейцарію, до кінця травня 1941 року не могли достеменно підтвердити факт нападу на СРСР і дату початку війни.

Усе змінилося, коли накази з вищих штабів почали надходити вниз. Дещо потрапило в поле зору розвідгрупи «Червона Капела», але в Москві відмовлялися в це вірити. Керівник групи у Франції і Бельгії Леопольд Треппер («Отто», «Великий шеф») буквально на колінах благав радянського військового аташе в посольстві при уряді Віші передати в Москву, що війна розпочнеться 22 червня. Той відмовлявся і погодився зробити це лише у другій половині дня 21 червня. Поки ці відомості дійшли до Москви і були розшифровані, настав ранок 22 червня.

З метою дезінформації Берліном точилися чутки, що концентрація військ біля радянського кордону є лише засобом політичного тиску на СРСР. Начебто Москві повинен бути пред’явлений ультиматум із вимогою здати Німеччини на тривалий термін в оренду Україну, Кубань і забезпечити німецьку участь в експлуатації бакинських і північнокавказьких нафтових промислів. І лише в разі провалу перемовин слідуватиме вторгнення. Відповідно, у Москві чекали перемовин, а їх усе не було. З метою ініціювати їх, і була випущена знаменита заява ТАСС 14 червня 1941 року. Сталіна не насторожило те, що в німецькій столиці його просто проігнорували, а на питання американських кореспондентів у відділі преси МЗС сказали, що не зрозуміли причини московської заяви.

Сталін припустився стратегічної помилки, бо мислив категоріями Першої світової війни. У раптовий напад він не вірив, припускав, що мине певний період зростання напруженості, і він устигне привести війська і країну у військовий стан.

Його логіка арифметичних порівнянь кількості радянських і німецьких танків та літаків не дозволяла прийняти можливість німецького Blitzkrieg. Починати війну із 3,5 тис. німецьких танків проти майже 14 тис. радянських, і це лише в західних округах, йому здавалося самогубством. Про це він сказав на одному з останніх перед війною засіданнях політбюро.

За підрахунками американського історика Бартона Уейл, радянський уряд отримав 84 повідомлення про майбутній напад Німеччини. Однак Сталін і його оточення перебували в полоні абсолютно помилкових уявлень про міжнародне становище і реальний стан речей усередині країни.

Звичайно, проблема не зводиться лише до успішно проведеної операції з дезінформації радянського керівництва. Головними була схематичність і догматичність мислення Сталіна, відсутність політичного аналізу перебігу війни в Західній Європі, причин поразки Франції і переоцінка досвіду Першої світової війни.

Увечері 21 червня 1941 року генеральний секретар виконкому Комінтерну Георгій Димитров зателефонував В’ячеславу Молотову, тоді другій людині у країні, і запитав про можливість війни з Німеччиною. Заступник Сталіна відповів: «Триває велика гра». Через кілька годин вона закінчилася такими трагічними наслідками.

Юрій Райхель