Інфантильний авторитаризм президента Порошенка

Читать на русском
порошенко_армия

Мушу зізнатися, що в паралельному житті я займаюся літературою. А вона змальовує те, як особистість формує Всесвіт навколо себе.

У цьому сенсі громадянин України Петро Порошенко, який у 1998 році з’явився в нас в офісі на Прорізній, 15, нецікавий. А ось президент України з тим же прізвищем — зовсім навпаки.

Позачергові вибори: гамбіт влади

Населення в нас патерналістське, чекає головного начальника, який забезпечить усіх щастям — оптом і в роздріб. Реальні президенти України у блакитному гелікоптері не прилітають, хоча кіно таки крутять. На жаль, не безкоштовне. Але головне: вони в чарівний спосіб задають моральну систему координат — що таке добре і що таке погано.

Уперше з Леонідом Макаровичем ми перетнулися в момент для нього драматичний — на банкеті на честь інавгурації Леоніда Кучми. Тоді Кравчук серцем ніяк не міг змиритися, що вже все, і він більше не президент. Розчулився, але тримався гідно.

Так вийшло, що він уже на старті виконав свою місію зі закріплення суверенітету України і різко почав спочивати на лаврах. У країні — інфляція тисяча відсотків, а він у шахи з комп’ютером цілими днями розважається.

Але системної корупції тоді не було. Був бандитизм: тягли «на хапок» із держави все, що погано лежить: узяв валюту за офіційним курсом, продав за комерційним — багаторазовий профіт!

Сам Кравчук подібним не займався, хоча близькі до нього люди засвітилися в декількох аферах. Але наразі Леонід Макарович виглядає справжнім веганом. І, як совковий ідеолог, дійсність він прикрашав, але відверто брехати співгромадянам уникав.

Леоніда Кучму я побачив у статусі першого заступника Генерального конструктора КБ «Південне». Він курував тему комсомольського шефства над новими виробами (так через секретність іменувалися ракети), я висвітлював тему в багатотиражці.

Перші враження: людина схоплює зміст, готовий надавати повноваження, схильний вирішувати не відкладаючи, не боїться молоді. Власне, ці якості і привели його на вищу посаду.

У КБП і на «Південмаші» гроші Кучму не цікавили — був на цілковитому держзабезпеченні. Прем’єр-міністром вляпатися не встиг. Перші роки президентства будь-які фінансові питання в АП були натуральним табу: боялися прослушки навіть у коридорах, бо якщо б Данилович щось дізнався, мало б не здалося.

Ось поява онука Роми багато змінила. На онука система Леоніда Даниловича зловила. А потім з’явився Віктор Пінчук. Другого президентського терміну як становлення олігархії взагалі торкатися не хочу. Але стверджую, що для Кучми гроші завжди залишалися чимось вторинним, інструментом, але не метою. А ось влада, як можливість усе тримати у вузді, була в пріоритеті.

Ну, і демагогом-оратором Данилович був кепським. У нього і правда щось не дуже виходила, а вже лукавство — хоч відразу здавайся.

Зате Віктор Ющенко дуже знав ціну саме грошей. Як бухгалтер і як селянин.

Перед новим 1995 роком голова Нацбанку Ющенко заїхав до односельчанина Михайла Дорошенка, прес-секретаря президента, привітати з прийдешнім. Дорошенко покликав мене — хотів блиснути знайомством із головним фінансистом країни.

Ющенко справив приємне враження нікчемної людини, який про це здогадується і ні на що не претендує. Про трипільські черепки він тоді не заїкався. І в месії не претендував.

Але коли помаранчевий майдан виніс його на саму верхівку, то багато питань почало вирішуватися через гроші. З тими ж олігархами, зокрема. А частку в «РосУкрЕнерго» можна було прийняти навіть від ненависного Володимира Путіна.

Але сам Віктор Андрійович не паскудився — завжди були ті, хто охоче вирішував для нього ці делікатні питання. Фактично, розводячи Ющенко «на бабло». Він не став мультимільйонером лише тому, бо довіряв бездарним і злодійкуватим персонажам. Ось вони — стали.

Але в Андрійовича був такий хутірської романтизм — «Мистецький Арсенал», Батурин, Тарасова гора… І він дійсно вірив у ту пургу, яку ніс щодо «моєї нації» і решти.

Декомунізація Верховної Ради: ці стіни нічого не хочуть

А з Віктором Януковичем, тоді невідомим заступником Донецької обладміністрації, ми познайомилися, коли його привезли до Києва на «оглядини». Цією людиною все життя керували дві пристрасті — прагнення піднятися на саму верхівку і голодний синдром сироти (до речі, в Олега Ляшка — дуже схоже).

Губернатором Янукович був слухняним: заговорив українською, налагодив культурне співробітництво з Галичиною — донецькі колективи гастролювали до Львова і навпаки. Радився з кожного приводу і був адекватний регіонові, яким людина без кримінального минулого управляти б не змогла.

А ось відмовити Віктора Федоровича йти у прем’єр-міністри мені не вдалося, хоча намагався, колесили Києвом у його «Мерсі» години зо дві… Він ще й образився, так що відносини перервалися.

А ставши президентом, Янукович Втрати береги настільки, що хапаються за голову всі — нічого спільного з губернатором Януковичем.

Віктор Федорович не займався корупцією. Він жив у реаліях «злодійського общаку», де «паханові» належить частка з будь-якої справи на підконтрольній території. Україну він вважав «своєю землею». А услід за президентом і розтиканими всюди «донецькими» на злодійській манер перейшла вся влада країни.

Там не було моралі, але були хоча б «поняття». І досить про Януковича, бо прокурорську крапку в його історії ще не поставлено.

Щодо Петра Олексійовича… Майже двадцять років тому він прийшов до нас в офіс — до Петра Лелика, одного з авторів президентства Кучми, і мені — з нехитрою ідеєю: хочу в політику, навчіть як.

Ми поговорили і з’їхали з теми. Бо було видно: йому не потрібна політика як служіння країні, йому потрібна вхожість у високі сфери, щоб «кришувати» свій бізнес. До того ж він одразу продемонстрував скупість, порівнянну з медведчуківською (хто знає — зрозуміє).

Я тоді звів Порошенка з Володимиром Литвином, який обіймав посаду першого помічника президента. І родинні серця знайшли один одного, на певний час.

Згодом ми ще спілкувалися з Петром Олексійовичем щодо іміджмейкерства. Але не складалося, бо не креативилося, що ж таке треба створити, щоб люди за нього проголосували.

Виявилося, що потрібні революція і війна.

Але про шанси Порошенка на президентство заговорили в період, коли він очолював МЗС. Причому заговорили штатівці: він начебто наобіцяв їм, що якщо очолить країну, то розмістить тут і ПРО, і військові бази, та хоч офіс Ку-клукс-клану. І вони цікавилися в експертів, наскільки ПАП відповідає за слова.

Хтозна, чи не відгомони цього блефу використовувала пропаганда недоімперії, коли волала про плановану базу НАТО у Криму?

Причому після відомої «віденської» зустрічі Петро Олексійович каналами Дмитра Фірташа ухитрився запевнити Кремль у своїй цілковитій здатності домовлятися. Ну, просто конструктор можливого…

Чесно кажучи, я сподівався, що Порошенко здатний на переродження — усе-таки прийшов до влади в результаті епохальних потрясінь. Хоча «ліхтарність» його передвиборчих обіцянок, на кшталт долара по десять, були очевидні. Але після Януковича так хотілося вірити в розумного цивілізованого освіченого голову держави!

Навіть закидав в АП різні ідейки, наприклад, чому б мультимільйонерові Порошенку не заснувати фонд, з якого, за рекомендаціями громадськості, преміювали б міністрів та інших чиновників, які відзначилися у творчій праці на добробут України. Такими сумами, щоб не треба було цупити.

Перший дзвіночок бренькнув, коли чомусь склалося, що інгредієнти і складові на підприємства президента Порошенко почали завозити за мінімальним митним тарифом.

Потім не знайшлося винних у трагічному «південному котлі». Потім Гіркін святковим маршем покинув Слов’янськ і стрімко посилив угруповання бойовиків у Донецьку, що була на межі розгрому, і знову ніхто не винен.

А ці щотижневі обіцянки президента запровадити військовий стан, якщо ворог виявлятиме активність…

Що робити без «Рошен»: яких реформаторських кроків чекають від Порошенка?

І вже не виглядали чимось дивним відновлення виробництва нашого «вундерваффе» — бронекатерів «Гюрза» на «Ленінській кузні» і суперброневиків на «Богдані». Дивувало лише, чому «Рошен» досі не випікає сухпайки для армії.

Сьогодні критерії і норми нівелювалися. Численні «колишні» почуваються привільно, патріоти потрапили під прес. У країні війна, але немає агресора. Є окупація, але немає окупанта. В ОРДЛО не вороги, що вбивають українців, а головні наповнювачі українського бюджету. Олігархи не повинні повернути борги країні, що воює, це знекровлена ​​країна повинна платити їм за захмарними тарифами.

А причина всіх провалів — виключно ті, кого не любить Петро Олексійович. У кому відчуває загрозу для своїх, уже якихось хворобливих, апетитів — владних і бізнесових. І він лицемірить, лукавить, фарисействує — безперервно, як дихає.

Найсумніше: аморальність і цинічність, задана президентським камертоном, поширилася на всю держмашину. Сьогодні можна все: торгувати з окупантами, продавати вироки, рубати ліс, копати бурштин, мільярдами виводити фінанси з України.

Усе це настільки заперечує ідеї Євромайдану, що аж щелепи зводить.

Порошенко досяг своєї вихідної політичної мети — отримав найміцніший дах для бізнесу, і не розуміє, чим ми, українці, незадоволені? Чого нам раптом не так?

Розумієте, ПАП поводиться, мов велика дитина, яка загралася, і страшенно незадоволений, коли йому заважають творити біду. Загрожувати починає, того й гляди, впаде на підлогу і затупцює ніжками…

Співчуваю людині Петру Порошенкові: у нього серйозні проблеми — зі здоров’ям, у роботі й узагалі. Але не розумію, чому неадекватність президента Порошенка повинна бути проблемою для цілої країни?

Кожен президент України, хто більше, хто менше, опинявся замішаним у різних зловживаннях. І це не місце таке прокляте. Це постсовкова система української влади неминуче призводить до такого результату.

Тому не треба шукати ангела із крилами — усе одно відпадуть під шелест доларів. Треба змінювати всю систему влади так, щоб політики реально залежали від громадянського суспільства. І щоб вибори припинили бути гречаним полем для знедолених пенсіонерів, а це був обов’язок людей, сякі правою і кров’ю довели свій патріотизм і здатність до критичного мислення.

Мова про «відповідальне громадянство». Нехай на перехідний період, але без цього не обійтися.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka


Телетайп: чи є життя після «нормандського формату»?

Телетайп: синопсис четвертого сезону прямоефірного серіалу «слуга народу»

Телетайп: рейтинг влади падає, терміново пора політично дорослішати

Телетайп: наїстися політики до завороту мізків

Телетайп: теорія повітроплавання стосовно української політики

Телетайп: про володаря доль Володимира В’ятровича та кнопочку на тім’ячку

Телетайп: «колишніх» з їх схемами треба карати, а не наслідувати!

Телетайп: баланс між США і Китаєм – ключ до реального миру на Донбасі

Телетайп: невигадані сюжети для продовження серіалу «Слуга народу»

Телетайп: індульгенція Зеленському, ренегат Порошенка і Портнов як професор юридичного свавілля

Телетайп: «Слуга народу» нависає над країною, як колись КПРС

Телетайп: оглядини Зеленського в Європі, «непонятки» в Мінську і «ударні» метання Кличка

Телетайп: слідом за ситуаційною кімнатою Порошенко може поцупити і київське ППО?

Телетайп: екіпаж яхти «біда» набраний і готовий до кругосвітньої регати?

Телетайп: президент Зеленський в приймах у олігархічної системи

9 травня: історія проти істерії

Ціна 9 травня – вічна військова травма

Парад цинізму: як день скорботи перетворили на свято

Телетайп: зв’язка «Порошенко-Путін» проти президента Зеленського?

Показати ще