Позачергові вибори: гамбіт влади

Ну так, ну так, так само категорично ПАП висловлювався про згубність блокади ОРДЛО перед тим, як її узаконити…

Що характерно, заговорили не лише про парламентські, але й президентські теж.

Вибори в цивілізованих країнах – це щось на кшталт громадської гігієни. Тому відбуваються відразу ж, як влада в чомусь забруднилася, і рейтинг довіри впав нижче 20%. Відповідно, у нас загальні перевибори мали відбутися після «Іловайського котла» і «мінської змови».

Але кафкіанська реальність України в тому, що відмах на дострокові вибори дає президент – як раз той політик, чий рейтинг зробив найзатяжніший стрибок без парашута. Відповідно, Петро Порошенко повинен побачити в перевиборах свою політичну вигоду або його необхідно жорстко примусити.

Із зовнішніх факторів на це здатні США. Новій адміністрації Білого Дому на тлі млявості попередньої в Україні необхідний яскравий успіх – очевидні досягнення в антикорупції, зростанні економіки, відстоюванні суверенітету. В уявленні Штатів такий успіх базується на широкому об’єднанні всіх демократичних сил – щось схоже на помаранчевий Майдан.

Те, що в наших умовах штучне об’єднання політиків із його розбродом куди менш продуктивне, ніж осмислена воля технократів, американцям поки в голову не приходить. Так що вони вичікують. Але демонстративно на прямий контакт із ПАПом не йдуть.

Тепер щодо резонів президента. Тут треба знати одну історію.

Десь у році 1998-му Петро Порошенко знайшов у річці-вонючці, якою стала Либідь, кільце всевладдя. Але не справжнє, звичайно, а китайську підробку з радіоринку: особливої сили не дає, але душу стражданнями про владу виїдає начисто.

У цьому похмурому світі кільця всі навколо – вороги і зрадники, які щодень та щоночі зазіхають на всевладдя Петра Олексійовича, будують підступи і змови. І взагалі не цінують, не люблять, не поважають його подвижницьку працю з порятунку України. До речі, за соціологією до цих ворогів належить уже 90% населення України.

Останнім часом президент зациклився на невдоволенні Володимиром Гройсманом і стримуванні Арсена Авакова.

Від прем’єр-міністра, який не спирається на партію/фракцію або міжнародне лобі, президент очікував беззаперечного послуху і менеджерської ефективності, яка відповідає легенді Володимира Борисовича про рай, що він власноруч побудував у Вінниці.

З усім цим, включаючи слухняність, виявилося кепсько. Зростання економіки існує лише в уяві прем’єра. Зате в Кабміні почалися чвари і скандали через вплив на фінансові потоки, зокрема, з IT-технологій, інфраструктури, відновлення окупованих територій.

Ось це президента з фальшивим кільцем просто бісить, адже всі потоки мають перебувати в його неподільному управлінні!

Володимир Гройсман дозволив собі безпосередньо налагодити відносини з Рінатом Ахметовим. Тому Кабмін і не морочився енерго- та іншою незалежністю від ОРДЛО. Що і призвело до блокади, за яку змушений віддуватися президент, згадайте вимогу ЄС дати пояснення щодо рішення РНБОУ.

Парламентські вибори – гарантований спосіб перезавантажити Кабмін разом із його керівництвом, яке не виправдало сподівань.

Заодно президент позбудеться від «фантомних болів», пов’язаних із «Народним фронтом»: партії фактично немає, а з її фракцією треба рахуватися. Кільценосця з Банкової це дратує.

Знову ж Арсен Аваков щиро переконаний, що зміцнення нинішньої влади має відбуватися у силовий спосіб: закручування гайок, нейтралізація опозиції, жорстке припинення незадоволених. Мабуть, у міністерському кабінеті на Богомольця гніздиться злісний вірус, який перетворює людей на, даруйте, ментів. Звідси і реабілітація «Беркуту», і нагородження «постраждалих» у боях із депутатами (наслідуючи міністра Захарченка?), і введення силовиків у Раду.

Петру Олексійовичу силовики, що не розмірковують, жах як потрібні. Але його особисті, а не аваківські. Але щоб годував і ублажав їх керівник МВС.

З Аваковим так не виходить. Перевибори ж відкривають перед президентом шанси на свого міністра і поліцейську державу для збереження влади. Пластмасова принадність на пальці шепотить, що шанси реальні.

Знову ж політтехнологи, які співпрацюють з АП, переконують, що якщо заздалегідь домовитися з «Опоблоком», то шляхом мажоритарників і технічних проектів пропрезидентські сили і в новій Раді сформують більшість навколо себе.

Ба більше, ці ж розумники міркують про повторення «трюку Саакашвілі». У сенсі – поєднати позачергові парламентські вибори із президентськими і переобратися зараз, а не коли падіння життєвого рівня виборців стане таким, що ні пропагандою, ні гречкою не перекрити.

Головне, що утримує Порошенка від «трюку Саакашвілі», крім його природної обережності, – це відсутність плану з нейтралізації непримиренної опозиції.

Андрія Садового з «Самопоміччю» в АП нині вважають найменшою загрозою. Депутати його фракції засвітилися в низці резонансних акцій, які український виборець оцінює полярно. Але головне, що в мера Львова немає достатнього ресурсу, без якого потужну кампанію не влаштуєш. До речі, «сміттєвий саботаж», за командою президента влаштований Садовому, на його рейтинг не особливо вплинув. Набагато більш значущою є відсутність в Андрія Івановича виразної загальнонаціональної політичної позиції.

Зате загальнонаціональної позиції з усіх питань у надлишку в Міхеїла Саакашвілі. Але з ресурсом теж непорозуміння. Створення його партійної структури супроводжувалося фальстартами, безліч активістів, які з великими надіями і подалися туди, повернулися здивованими. Ні, їх не те щоб «розвели», просто вони виявилися не надто потрібні з усім своїм ентузіазмом.

Загалом Саакашвілі поки крутить партійні педалі на пів ноги, але чому – відомо лише йому.

В Юлії Тимошенко є і робоча партія, і ресурс, і навіть особисті контакти з Білим домом, чого безуспішно прагне ПАП. Оскільки це – найконвертованіша політвалюта в Україні. І якраз ЮВТ здатна не лише довести Порошенка до чергових «шмарклів і сліз», а й відібрати «кільце всевладдя» разом зі «сліпими трастами» і офшорами.

Показовий інсайд. Досить було «1+1» показати нейтральний сюжет про Тимошенко, як телефон Ігоря Коломойського вийшов на форсаж. Десятки дзвінків за лічені хвилини. Від депутатів, міністрів, членів «стратегічної вісімки». І президент за кількістю дзвінків лідирував з явним відривом.

Отже, між ПАПом і ЮВТ – усе серйозно, як між Саруманом і Гендальфом.

Якщо опозиціонери вирушать регіонами пояснювати, чому саме негайні вибори здатні вирішити питання війни і миру, очищення влади і антикорупції, то суспільство їх підтримає. І складеться ситуація, як із блокадою ОРДЛО: президент не зміг зупинити її і змушений був очолити.

Але в опозиційному поході Хранителів усе має бути по-справжньому: конкретні плани, підготовлені документи про зміну системи влади, які після перемоги треба підписати. У прямому ефірі у стилі Дональда Трампа.

Продовжуючи літературну аналогію, можна сказати, що новий Суспільний договір, запущений такими виборами, і стане очисним вогнем Ородруїна, в якому згорять диктаторські «совкові» амбіції. І перед українським Середзем’ям нарешті відкриється перспектива суверенного розвитку.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог спеціально для Politeka