Микола Томенко: Об’єктивної і правдивої інформації про Афганістан ми ще не почули

Учасник бойових дій, старший сержант Микола Томенко розповів про своє бачення тогочасних подій в Афганістані

Про те, які висновки через 30 років після виведення військ з Афганістану нам варто зробити, які уроки засвоїти, повідомляє Рідна країна. 

Взагалі так сталося, і це вплив, звичайно, і СРСР, а тепер і Росії, яка максимально намагається героїзувати, з одного боку, Велику вітчизняну війну, з іншого боку героїзувати Афганістан, героїзувати з точки зору не людей, які мужньо себе вели і були героями, а намагається якось відбілити саму ідеологію, що треба було туди, от ми змушені були посилати війська, це було історичне рішення, дуже важливе і так далі. І на фоні отакої «героїзації» ми об’єктивної і правдивої інформації про Афганістан значною мірою ще не почули.

От на приклад про історію так званого «корольовського батальйону». У той час я служив в Афганістані. Я був там від 1983-го до 1985 року. І в нас тоді дуже багато було розмов, як трапилося, що просто хлопців кинули в ущелину без прикриття, без нічого.

І це розслідування, яке ми побачили через багато років після того, стверджує, з одного боку, що це абсолютно бездарне керівництво на найвищому рівні, генералітету. Бо комбат діяв абсолютно мужньо і чесно та загинув там з хлопцями. Тобто це такі генерали радянсько-кабульського рівня, які до кишлаків і ущелин не доходили.

І, більше того висловлена думка, що взагалі афганці, а там керував цим підрозділом, контролював відомий Ахмад Шах Масуд, він знав інформацію повністю, коли буде йти, хто буде йти і таке інше.

У Панджше́рі (йдеться про Панджше́р) алмазні копальні. Це дуже серйозне місце, за яке йшла боротьба. І дуже багато високопосадовців, поки солдати воювали і билися, вирішували свої питання – хтось просувався по службі, хтось заробляв гроші, хтось там ще якісь речі домовлявся.

Тобто от парадоксальна історія, що життя солдатів клали на вирішення якихось своїх питань. Це не перший випадок, який так історично виникає. І мені здається, що це жодним чином не повинно перекреслити мужність хлопців, які там були. Більше того, навпаки, це тільки посилює, що вони були заручниками якихось політичних ігор, розбірок і так далі.

Чи ставили ви перед собою в той час якусь мету?

Я для себе ставив одне питання в перші місяці перебування в Афганістані. І я десь за півроку дав відповідь, що моє ключове завдання і хлопців, з якими я був, то це зробити все, щоб жодна людина не захворіла і (не дай, Боже) не загинула. Тобто, якщо ми всі живі і повертаємося додому, а я був там старшим сержантом, під кінець навіть місяць виконував обов’язки командира взводу, а так заступником командира взводу, то моя місія була вижити і зберегти життя людей.

Всі решта ідеологічні доктрини, я думаю, сьогодні їх треба забути. І, напевне, влада нинішня повинна думати перш за все про конкретну людину. Але виходить навпаки. Наче й різні часи і навіть різні держави, а влада чомусь знову робить ті ж самі помилки – не дбає про справжніх ветеранів.

Чи можете ви провести якусь паралель між Афганістаном і тим, що сьогодні відбувається на сході країни?

Це дві різні війни. Коли я повернувся з Афганістану у 1985 році, і в мене один журнал у 1987 році замовив якийсь там написати матеріал. І я написав цей матеріал. Він називався «Ми були добрими окупантами». З одного боку, я пояснював, що це все-таки була окупація класична, з точки зору комуністичної доктрини, а солдати були заручниками того, тобто вони мусили і з місцевими жителями спілкуватися, і себе захищати, і воювати одночасно. Тобто, вони мали «енну» кількість місій

Зараз наші хлопці боронять нашу рідну землю, але спільним залишається відношення влади до ветеранів – воно не змінилося, їх використовують і забувають.

Наприклад, я в Афганістан потрапив у 18,5 років, як і більшість моїх колег. І моя велика перевага полягає в тому, що мене забрали в після першого курсу університету, і я повернувся автоматично на другий курс. Тобто, мені було чим зайнятися, я влився в активне життя там. І цей синдром пережив швидше. А для більшості людей, які після Афганістану, – де навчатися, де працювати?

Я вважаю, що держава зробила злочинну помилку, оскільки треба було працювати, як у свій час американці працювали з так званими «в’єтнамцями». Тобто, кожна людина, починаючи від психолога, соціальних працівників, повинна була отримати психологічну допомогу. Їм сказати: давай ми тебе пріоритетно влаштуємо, ти будеш працювати тут, ти будеш, наприклад, допомагати в школі (по старих часах) викладати військову підготовку. Тобто людей треба було задіювати.

Люди залишилися дійсно викинуті. І це не тільки перші чотири роки. Фактично до останнього часу в категорії суїцидів «афганці» були в перших рядах. Я думаю, що це вина і відповідальність держави, яка не змогла їхню активність і психологічний стан направити в позитивне русло.

Тому я тут можу тільки погодитися. Сьогодні ми говоримо про закони, про інші речі. Насправді я все життя, коли з «афганцями» спілкуюся (зрозуміло, госпіталі, інваліди, я допомагаю в міру можливостей), краще допомогти з пошуком роботи цим людям, з пошуком їх реалізації, тоді зніметься питання і «афганського синдрому». Така ж сама ситуація з воїнами АТО, нічого не змінилось.

Нагадаємо, Микола Томенко розповів про “Прямих”, технічних і безоплатних кандидатів у президенти.

Як повідомляла Politeka, партія “Рідна країна” підтримала висунення Анатолія Гриценка на виборах президента України.

Також Politeka писала, що щоб скоротити величезну кількість кандидатів у президенти, Микола Томенко запропонував ввести новий політичний статус.