Маріонеткова інтелігенція

На початку – в середині дев’яностих десь між площею Льва Толстого і Бессарабкою, там, де зараз модні бутіки, був книжковий магазин. Там торгували новими і за безцінь скуповували старі – книги тоді ще були в пошані, а хороша бібліотека цінувалася не менше, ніж кольоровий напівпровідниковий телевізор “Шарп”.

Я завжди був жадібним до книг, і хоча грошей тоді категорично не вистачало навіть на їжу, ритуально відвідував усі великі книжкові магазини, прикуповуючи хоча б кілька книжок на місяць. І в цьому магазині купував, бувало, прямо з рук, запримітивши в черзі “на здачу” щось особливо цікаве. Виходило дешевше.

Публіка, що здавала, була переважно професорського стану. Ввічливі, гладко поголені, в заношених донезмоги туфлях виробництва НДР, у парусинових кубинських шортах або в старомодних угорських костюмах, залежно від погоди. Нікому не потрібний, кинутий напризволяще цвіт нації, який перевалив за півстоліття, творча, наукова, викладацька еліта.

Країна стрімко летіла у світле капіталістичне майбутнє, комсомольські ватажки ставали банкірами, цеховики – олігархами, червоні директори – власниками підприємств чи президентами, населення стрімко біднішало, міліція перетворювалася на бандитів, а бандити йшли служити в міліцію і прокуратуру. Боржникам і невдахам влаштовували пишні похорони.

Ось тоді й народився перший “Суспільний договір” нової України. Просто тому, що треба було остаточно поділити країну: їм – усе, народу – все інше. Конституція вийшла кострубатою, свідомо нездійсненною в частині совкових обіцянок комуністичних благ, суперечливою, але, загалом, не найгіршою.

А тепер на неї намагаються повісити всіх собак, зробити крайньою за весь тодішній і подальший грабунок. Але ж винна в цьому не Конституція, а нескінченна жадібність керівних “еліт“, які позбулися від еліт творчих, наукових і викладацьких.

І ось тепер, під крилом Тимошенко і на гроші Коломойського (це лише моя здогадка), ті, хто залишилися живими, не спилися і не виїхали із країни, останні представники класичної інтелігенції, “недобитки” старої радянської урочисто і захоплено працюють над проектом НОД – “Нового суспільного договору”, нової Конституції.

Вони можуть не здавати свої книжки і навіть купувати нові в глянцевих суперобкладинках. У них є швидкісний інтернет, кава-брейк, трибуна, колеги, ідеї, палкі дискусії…

Їм здається, що вони створюють нове, справжнє світле майбутнє для України. Але насправді вони беруть участь у президентській кампанії Тимошенко на гроші олігархів.

І хоч якою гарною вийде нова Конституція, вона не буде працювати точно так само, як стара, кострубата. Бо основний закон в Україні – не Конституція, а великі гроші, витягнуті з наших із вами кишень. А останніх інтелігентів смикають за нитки в ляльковому театрі Карабаса-Барабаса.

Юрій Касьянов, волонтер