Де взяти 100 мільярдів?

На зустрічі з президентом Парламентської асамблеї ОБСЄ Георгієм Церетелі Петро Порошенко запропонував, щоб кожна країна ЄС підготувала цільову програму шефства над окремими містами Донбасу для їх відновлення. Навіщо містам ЄС такі витрати, в повідомленні не уточнюється. Якщо мова йде про благодійність, то ми безумовно зможемо на щось розраховувати. Але очевидно, що в недостатньому обсязі. А недооцінювати проблему відновлення Донбасу точно не варто.

Насправді ситуація на окупованих територіях виглядає досить песимістично. І якщо сьогодні ці проблеми можна тимчасово ігнорувати, звалюючи проблеми на окупанта, то після повернення територій нам доведеться щось робити. А за попередніми оцінками ціна питання для України непідйомна. Якщо говорити виключно про відновлення інфраструктури – тобто доріг, мостів, комунікацій і зруйнованих будівель, то за дуже приблизними оцінками експертів можна говорити про п’ятдесят мільярдів доларів.

Не інвестицій – це просто витрати. П’ятдесят. Мільярдів. Другою, не менш важливою статтею витрат, є створення нових робочих місць.

Русскій мір з властивою йому нестримною жадібністю практично знищив промисловість Донбасу. Цікаві для окупантів заводи були демонтовані і вивезені в Росію. Традиційний для «визволителів» стиль поведінки. Решту просто різали на метал і теж відправляли в переплавку. Один Єнакіївський метзавод всім роботу не дасть. Доля шахт не менш сумна. Частина вже затоплена і відновленню не підлягає. Та й Україна активно реалізує програму переводу ТЕС з антрациту на вугілля марки «Г». Процес йде не зовсім гладко, періодично заважають лобісти і чиновники з АМКУ, але це реальність, яку не зупинити. І до звільнення Донбасу потреба в антрациті звідти буде близька до нуля.

Так що роботи в ОРДЛО практично немає. І після звільнення вона не з’явиться. А на створення нових виробництв з урахуванням досвіду останніх років в Україні буде потрібно теж близько 50 мільярдів доларів. Цікаво, ОБСЄ зможе знайти 100 мільярдів для Донбасу? Візьмуть міста ЄС шефство з такими витратами? Дуже малоймовірно. А без цих вкладень ми отримаємо в складі України зруйнований регіон без роботи і перспектив. З купою зброї на руках у населення і на кордоні з агресивним сусідом. Який з радістю буде роздмухувати жарини невдоволення, щоб дестабілізувати обстановку в усій Україні. Так що вирішувати ці проблеми доведеться в першу чергу нам і краще цей сценарій підготувати заздалегідь.

Взагалі просити допомогти і взяти шефство – відверто слабка позиція в переговорному процесі. Викликає співчуття, але нам не воно потрібно. Нам потрібен інтерес, як слід підкріплений грошима. Але створення на звільнених територіях чергової зони пільгового оподаткування може закінчитися черговою чорною дірою для митниці і податкової. Як уже було в цих же краях. Та й логіка тут накульгує – чому бізнес в звільненому Донецьку повинен мати пільги, яких немає у підприємця в Одесі або Луцьку?

Тобто питання залучення інвестицій має вирішуватися в масштабах всієї держави. Саме інвестицій в створенні нових робочих місць.

Ніхто не дасть нам просто так 100 мільярдів, досить мріяти і просити. Тільки угода на умовах взаємного інтересу.

Що для цього потрібно? Все просто, як в підручнику арифметики – для цього нам потрібні помітні конкурентні переваги перед сусідами. Дешева робоча сила вже не проходить – працездатні люди легко їдуть в ту ж Польщу на велику зарплату. Значить, ми повинні запропонувати набагато більш ліберальні умови для бізнесу. Податки – нижче. Адміністрування – простіше і швидше. Контролерів – менше. Гарантії захисту власності правоохоронцями та судами – залізобетонні. Але з іграми в соціалізм доведеться попрощатися, на жаль. В принципі, Україні це все потрібно вже зараз. Навіть ще вчора. Але повернення Донбасу стане каталізатором для існуючих проблем з робочими місцями і трудовою міграцією. Або ми вирішимо їх зараз, або пізніше вони «вирішать» нас.

Кирило Сазонов, політолог