Без перемоги не буде життя
На початку березня 2014 року в київському парку Дружби народів я проводив лекцію «з військової справи». У моїй кишені лежав револьвер Флобера, який надавав сумнівну вагомість моїм словам, коли в Криму вже щосили господарювали «зелені чоловічки», а організованої військової сили, армії, у нас по суті не було. Кримський бліцкриг Російської імперії паралізував тоді волю багатьох. Ми говорили про організацію партизанського руху, про способи комунікації, склади зі зброєю, провіантом, медикаментами, а в очах більшості читалася одна думка – тікати! Якщо ворог дійде до Києва, кидати все, рятувати сім’ї, їхати на захід.
Потім ми збирали кошти на бронежилети, спорядження для першого добровольчого батальйону (імені Кульчицького). Гіркін захопив Слов’янськ, в Донецьку залили кров’ю останній мітинг за Україну, але в Києві до цього ще не ставилися серйозно. Після шоку останніх днів Майдану, після анексії Криму, події на Донбасі здавалися багатьом далекими і малозначними. У військкоматі з ранку стояли черги з небагатьох. Роздратований воєнком розганяв по домівках, примовляючи «розходьтеся, розходьтеся, коли треба буде – вас покличуть». Гроші на бронежилети для півтора сотні бійців надходили погано.
Потім почалася справжня війна. Війна, яка особливо гостро відчувається, коли в окопі під Слов’янськом сидить твій син, а ти сам буквально поруч, в простацькому, але непристойно комфортному для фронту ізюмському готелі не можеш зімкнути очей. Перші серйозні бої, великі втрати, спалені БТРи, збиті вертольоти… І раптом масові пожертвування на бронежилети, каски, тепловізори. Суспільство як ніби прокинулося від паралізуючого страху. Люди побачили – можна, потрібно, будемо битися! Тисячі добровольців поїхали на фронт. Почалося звільнення – нашої землі, наших людей, нашої свідомості.
Потім прийшла гіркота страшних втрат. Прийшла совкова генеральська безмозкість. Прийшла зрада. Коли підписували перший «Мінськ», я був на ще нашій Веселій Горі по ту сторону Щастя. Повз нас повзли десятки одиниць обпаленої військової техніки, що вирвалася з Луганського аеропорту. На броні везли поранених і вбитих. Перша танкова кидала танки, «беркут» тікав із Пожарки, в кемпінгу безпробудно пили тиловики. Російська артилерія накривала нас «Смерчами», і довбала гаубицями. Але ефект вибуху атомної бомби справили «мінські угоди» – вони паралізували волю до опору.
Україна жаркого літа 2014 року, і Україна 2018 року – це дві різні України. Та Україна хотіла воювати і перемагати. Ця Україна хоче просто зберегтися, навіть якщо їй доведеться тікати з України. Тисячі тонн отруєної пораженської пропаганди, котра виправдовує вроджене боягузтво наших правителів, три з половиною роки обробляє мізки наших громадян. Тепер майже ніхто не хоче битися – ні за Україну, ні за власний будинок, ні за свою сім’ю, ні за волю. Найважливіші, базисні цінності вихолощені, перекручені, зважені та оцінені – геройство вимірюється в грошах, боягузтво варте ще більше.
Коли-небудь ми обов’язково заплатимо велику ціну за масове боягузтво, за параліч суспільної свідомості, за загальну зраду самих себе. Багато народів проходили цю ганьбу. Не всі змогли після залишитися людьми.
Коли закінчиться війна?У 1940-му році прем’єр-міністр воюючою Франції Жан Поль Рейно звернувся по радіо до співвітчизників і союзників. Німецькі війська стрімко просувалися вглиб країни, танкові клини Вермахту розрізали французьку оборону як ніж масло, положення було безнадійним. Жан Поль був сповнений відчаю і прагнення боротися: «Ми будемо захищати Париж, битися за кожен квартал, кожен будинок». Але через два дні Париж з квітами зустрічає окупантів, у французькій верхівці переворот, до влади приходять колабораціоністи, і починається ганебний вішістський період французької історії.
У цей же самий час британський прем’єр Вінстон Черчилль виголошує свою знамениту промову «Ми будемо битися на пляжах»:
«На нас чекає суворе випробування. Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань. Ви мене запитаєте, який же наш політичний курс? Я відповім: вести війну на морі, суші та в повітрі, з усією міццю і силою, яку дає нам Бог. Вести війну проти жахливої тиранії, яка перевершує будь-який людський злочин. Ось наш курс. Ви запитаєте, яка наша мета? Я можу відповісти одним словом: перемога, перемога за всяку ціну, перемога, незважаючи на весь жах, перемога, яким би довгим і важким не був шлях. Тому що без перемоги не буде життя».
Британія на відміну від Франції дійсно вважала за краще битися – вистояла, перемогла, уникла ганьби. Але ніхто не уникнув війни.
Юрій Касьянов, волонтер