Європейський контекст не на користь України

Два дипломатичні скандали, що цими днями переживає Україна, є наслідком безсистемності, безідейності і непрофесійності дій у сфері зовнішньої політики.

І, на жаль, і ситуація з неготовністю ЄС в будь-якій формі визнавати європейську перспективу України, і штучне нагнітання інформаційних хвиль навколо теми втручання України в президентські вибори в США, є свідченням того, що, отримавши в результаті Революції Гідності «заряд суб’єктності», українська влада в особі президента зібрала міжнародні оплески і знову опустила державу на рівень повної її (суб’єктності) втрати.

Минулого року навіть деякі експерти, які зараз від вдаваного здивування і обурення закочують очі та стискають кулаки, сперечалися з моїм висновком, що рішення Ради ЄС на догоду Нідерландам про те, що Угода про асоціацію між ЄС і Україною не матиме наслідком вступ України до СЄ, є серйозною поразкою, яка віддаляє європейську перспективу України.

Намагалися сперечатися, що немає в тексті рішення нічого на тему перспектив членства, що ця перспектива завжди з нами. Я переконував, що будь-який документ має текст і контекст. І контекст був явно не на користь України. Думаю, що після категоричної відмови Голландії включити до підсумкового документу саміту Україна-ЄС будь-яку згадку про європейську перспективу України, усі переконалися, який саме був, є і в найближчій перспективі залишатиметься контекст відносин України з ЄС. І як ЄС сприймає свої «додаткові» рішення.

Поклавши руку на серце, Україна не має на сьогодні аргументів змінити ставлення до себе Нідерландів та інших країни ЄС. Але боротися за формулювання минулого року потрібно було до кінця. Потрібно було йти на демонстрацію невдоволення і фіксувати в публічній сфері категоричну незгоду і несприйняття односторонніх рішень ЄС щодо України.

Але якщо нас все влаштовувало минулого року, то чому нас дивує, що цього року позиція ЄС залишилась незмінною? Це вже не ЄС, а Україна виглядає дивною – минулого року ми були задоволені рішенням ЄС, яке фактично означало відмову у європейській перспективі, а сьогодні, коли позиція ЄС формується у повній відповідності з тим документом, ми чимось невдоволені?

Невміння прораховувати наступний крок є причиною і відверто спекулятивного розкручування теми українського втручання в американські вибори.

Там теж усе вирішили без нас. Спершу підказали нам, як стати пішаком у виборчій кампанії на користь Клінтон. А цього року – заявити, що ніяких доказів по Манафорту у нас немає, і Трампа ми любимо більше, ніж колись Леніна-Сталіна.

Помилка української влади очевидна – не можна було дати втягнути країну в іноземні вибори. Не можна було робити це так прямолінійно. Але і штучність нинішньої кампанії в США теж очевидна. Справа не в Україні. Справа в тому, що команда Трампа, поплескавши по плечу українського президента і міністра закордонних справ в Білому домі, просто використовує нашу державу, намагаючись темою українських впливів загасити черговий конфуз – витік інформації про контакти сина Дональда Трампа з представниками РФ. Нічого, так би мовити, особистого.

І це байдуже, що нехай дуже неоковирні дії України ніяк не можна порівняти з російським втручанням в американські вибори. Українські дії розгорталися винятково на українській території. І докази скоординованості дій Демократичної партії та української влади проти Пола Манафорта існують лише у вигляді сумнівних заяв одного з колишніх українських дипломатів (я не зміг отримати від колеги пояснення, що він собі думав). Суть не в цьому. Ніяких політичних чи правових наслідків для України не буде. Будуть лише чергові іміджеві втрати. Дякуючи тупості української влади нас в інформаційному плані «поматросят и бросят».

Але цього було зовсім неважко уникнути.

Неважко, якщо грати, а не гратися. І якщо не намагатися робити дрібний політичний піарний гешефт навколо стратегічних інтересів держави.

Богдан Яременко, дипломат