Портрет убитого батька на Ході нескорених
Бачила нарікання за неувагу до Ходи нескорених. Чи бодай меншу увагу, ніж до офіційного параду. Але це неправда, практично всі ЗМІ подали репортажі про нього, як продовження урочистостей.
Я ж не відділяю одне від першого. Коли у колоні йдуть люди з бойовими шрамами, а за ними вільно йдуть родичі їх побратимів із портретами в чорних рамках – це одна нероздільна історія про втрати і ножі в серце.
Хода нескорених замислювалась як неполітична акція. Там були лиш прапори України і квіти. Там було особисте горе людське. Коли син ніс портрет вбитого батька. Коли старі батьки хлопців із ІЛ-76 розказували історії своїх синів. Коли мати вдягала синій кашкет і прапор на плечі…
Люди настільки переповнені болю, емоцій, що їм хотілося поділитися із цим публічно, донести до найчерствішого серця про всю серйозність ситуації.
То є велика відвага, отак зібратися і поділитися власним болем.
”Два тіла терористів нам вдалося обміняти на 22 тіла і п’ять фрагментів кіборгів”Зазвичай, такі матері замикаються в собі, з’їдають себе ізсередини. Я знаю одну маму, яка після загибелі сина нічого не просить у місцевої влади, у мерії, натомість уже нав’язала шкарпеток на піврайону – отак вона сублімує мамські переживання на всіх своїх сусідів, знайомих і випадкових людей, які знають її з місцевих газет як ту саму матір Героя.
Ту ходу дивились українці за кордоном. Тут мені із Чехії друзі написали, що дивились і плакали. А потім гидували сусідством із росіянами в ресторані. Посварились. І обоє раптово скучили за Одесою.
Плакати не соромно, соромно, коли все пофіг.