Євангеліє від російського чорта – Мінські домовленості

Перші враження.

Мені не подобалась ідея з парадом.

Я мовчав, ну, бо не можна ж тявкати з кожного приводу.

Іловайськ став одним з феноменів психології модерної України. Я – не виняток. Ми загалом можемо отримати сильнючий національний комплекс з цього приводу – щонайменше, якщо не відбудеться навіть не суд і слідство (хоча й вони також), а чесний “розбір польотів” – ЯК і ЧОМУ ми одномоментно втратили стільки людей з такими гнітючими політичними наслідками? Доки ми не розібрались з цим нашим Берестечком – я боюсь парадів. Сидить таке в підкірці – давайте переможемо, а потім напарадуємось.

Але я промовчав. І радий, що так.

Організатори таки змогли створити картинку “нового етапу”. Щось нове народилось – ось основне перше враження від телевізійної картинки. І напевно українці (і я серед них) потребують такої картинки.

Ця картинка – парад, звісно, не зробить так, щоб ми водночас про все забули і змінили свою думку. Але це як світло в кінці тунелю.

Ці паради й урочистості потрібно ще більше продумувати і шукати найсучасніші форми та формати. Є ще там радянські пережитки, від яких не рятує навіть нерадянський “Хамер” чи на чому там приймали парад? Занадто багато акцентування на військовому начальнику – може це добре для ЗС, але це зовсім не для цивільної нації. Ну, то таке. Хороша традиція операторів показувати обличчя тих, до кого звертається міністр оборони, коли об’їжджає війська, а особливо обличчя і очі ветеранів АТО, прекрасно ретранслювали, що про цю казенщину думають прості люди.

Зрештою, казенщина була компенсована і врученням зірок Героїв України Героям України, і тим, що Порошенко щиро і по-людяному підбіг до пораненого нагороджуваного і знайшов час для кількох слів, які ми не почули, але які, не маю сумніву, були дуже важливими і потрібними пораненому Герою.

Церемонія вручення бойових прапорів. Теж красиво і правильно. Як би ми не ставились до тих, хто вручав прапори (і цього разу я не маю на увазі нашого міністра оборони), але це стало красивим символом – що це таки має бути і має стати новим військом. Новим – українським. І, слава Богу, що Порошенко насмілився сказати, що між тим, що потрібно, і що доступне – прірва. Аби бажання її здолати.

Між іншим, нові однострої – дуже навіть! І дуже навіть НАТівські. І нехай так буде (хоча ще краще – бути в НАТО). Люди для цих одностроїв у нас є. Треба постаратися – і до цих одностроїв та людей з’являться ще й літаки, кораблі, системи ППО, ракети і усе решта.

Виступи Порошенку писали і пишуть добре. З точки зору ефектності. По суті, не все так однозначно. Загалом сприймати красиве ефектне виконання навіть найгеніальнішого тексту Порошенком уже неможливо… На жаль. Він хотів бути переконливим і дуже хотів сподобатися усім – тому згадав усіх і усе.

Зі смислових пасток – це заява, що Збройні Сили в тисячу разів краще, ніж Будапештський меморандум. Думка загалом правильна (за винятком того, що хай би яким кволим був той Меморандум – він дав нам 20 років відносно спокійного життя, що дуже багато для міжнародного договору).

Але ж хіба не Петро Порошенко два роки поспіль повторює, що лише дипломатія покладе край війні? Хіба не він возвів у ранг Біблії євангелії від російського чорта – Мінські домовленості, які як з точки зору смислів, так і правової легітимності нікчемні у порівнянні з доволі таки пустим Будапештським меморандумом?

І як же тоді з його ж заявою на минулорічному святкуванні Дня Незалежності, що поряд з ветеранами АТО мали би крокувати дипломати?

Але аналіз сказаного і почутого – це пізніше. А зараз – хороша, і повторюсь, здається таки потрібна ТВ-картинка параду на честь Дня Незалежності України.

Незалежність, за яку тепер так багато заплачено. І за яку доведеться заплатити ще більше.