Питання виживання: реалії медичної реформи

Чому все частіше медичну реформу асоціюють з недієвістю та неефективністю? Відповідь проста: нова система не вирішує проблеми, а навпаки - поглиблює. Особливо загрозлива ситуація в селах. Там ліквідовують фельдшерські/фельдшерсько-акушерські пункти (ФАПи чи ФПи) - первинну ланку медичної допомоги. Саме на цьому рівні забезпечується медична допомога у короткий проміжок часу, що часто стає вирішальним для життя.

Ліквідація первинної ланки медицини

У селах проживає 13,1 млн людей, у 7 областях України - понад 50% населення. Через закриття ФАПів вони лишаються первинної медичної допомоги, оскільки органи місцевого самоврядування не спроможні повністю фінансувати відповідну ланку медицини.

В “Основах законодавства України про охорону здоров'я”, зазначається, що органи місцевого самоврядування здійснюють планування розвитку мережі закладів охорони здоров’я комунальної форми власності, приймають рішення про створення, припинення, реорганізацію чи перепрофілювання закладів охорони здоров’я самостійно з урахуванням плану розвитку госпітального округу. Водночас, у статті 16 “Основ…” вказано, що наявна мережа закладів охорони здоров'я не може бути скорочена.

Мережа АЗПСМ - нові реалії медицини

На зміну ФП/ФАП приходять амбулаторії загальної практики сімейної медицини (АЗПСМ). І змінюються не лише абревіатури: АЗПСМ в рази менше - це унеможливлює якісне забезпечення медичними послугами. Замість близько 13 тис. фельдшерських чи фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 тис амбулаторій нині діє менше ніж 3,5 тис амбулаторій та 772 закладів первинної ланки у селах.

Наприклад, у Херсонській області 24 заклади первинної допомоги та 73 амбулаторії у селах, що забезпечуються 117 лікарями. При цьому, така кількість медичних закладів відповідає понад 163 тис укладених декларацій - близько 1400 людей на одного лікаря. Неозброєним оком видно “білі плями” на карті. У цих населених пунктах люди залишаються сам на сам зі своїми недугами, сподіваючись на візит лікаря 1-2 рази на тиждень. Лікаря, у якого ще як мінімум 1399 укладених декларацій.

Не ФАПами єдиними

Не менш актуальне і закриття протитуберкульозних закладів, або “реорганізація”, як це любить красиво називати уряд. За прийнятою у 2019 р. Державною стратегією в кожні області залишатиметься один фтизіатричний центр або центр легеневих хвороб. Ще раз підкреслю: один в області! Невже цього достатньо в країні, яка входить у топ-5 захворюваності на туберкульоз у світі? На рівні Камбоджі, Гани та Афганістану.

Для розуміння ситуації: після ліквідації Олешківської обласної дитячої туберкульозної лікарні, хворі діти повинні їздити на лікування у Херсон - 20км в один бік. І це якщо рахувати з самих Олешок, а не сіл району.

У 18 колишніх пацієнтів дитячої лікарні мультирезистентний туберкульоз, що не піддається традиційному лікуванню. Кожного дня вони повинні отримувати ліки у районному медичному закладі. Однозначно, цих дітей повинні супроводжувати батьки. Але знову ж питань більше, ніж відповідей. Чи є у таких дітей шанс на якісне лікування, якщо половина з них походить з асоціальних сімей, де батьки самі страждають на туберкульоз, або алко-/наркозалежні? Чи мають родини кошти на щоденні поїздки у лікарні? Думаю, втішні відповіді на ці питання знайти неможливо. Принаймні, в умовах запропонованої урядом медичної реформи.

Не ліквідували? Недофінансуємо!

Невтішна ситуація і щодо психіатричних лікарень, перед якими постає дилема: звільнити частину лікарів чи вигнати пацієнтів на вулицю. Обидва варіанти не прогнозують чогось хорошого, але реальні в умовах тотального недофінансування. І якщо попередні проблеми стосувалися переважно малих населених пунктів, то ця торкнулася й великих міст.

Наприклад, Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня отримала лише 20% від необхідного фінансування. Така ж ситуація у Києві, Вінниці та інших містах України. Це навіть спричинило хвилю протестів серед медпрацівників. Але протести не гарантують змін. Тому третина персоналу Київської психіатричної лікарні під загрозою звільнення, інші - будуть змушені жити на зарплату 3-4 тис.

Національна служба здоров'я виділяє 7200 на кожен пролікований психіатричний випадок (щоправда лише на 2 пакети гарантованих медичних послуг з 27). І це включає харчування, лікування, виплату заробітної плати... Ця сума встановлюється на весь період лікування: незалежно це 10 днів, чи 90. Для особи, яка втратила працездатність, середня ціна продуктового кошика - 1524 грн. За 2 місяці перебування у психіатричній лікарні сума витрат на харчування становить 42% від запланованої на лікування. Але погляньмо й з іншого боку. Національна служба здоров'я, так, та сама, що встановлює обсяг фінансування, заявила про те, щоб психлікарні шукали можливість фінансування пацієнтами. Пенсія недієздатної особи становить близько 1500 тис грн. Тож як їй оплатити лікування, навіть ті ж самі попередньо визначені 7200?

Вихід є?

Вважаю, пора брати своє здоров'я “в свої руки” та впроваджувати страхову медицину. Без неї держава не зможе реалізувати конституційне право на охорону здоров'я. Але це не справа одного дня. Страхова медицина неможлива без зміни податкової системи. Як це працює? Замість абстрактних податків ЄСВ роботодавець сплачуватиме цільові податоки: на пенсійне забезпечення, страхування життя. При цьому сама сума податків збільшена не буде, оскільки зникнуть нікому не зрозумілі побори.

На мою думку, це щей додатковий стимул, працювати офіційно. Офіційне працевлаштування - гідна пенсія, високий рівень охорони здоров'я. Але для цього потрібна політична воля та готовність проводити довготривалі, а не “одноденні” реформи.

Знову реформи показують свою недієвість: ліквідації, реорганізації, недофінансованість, - усе це лише погіршує життя пересічних українців. А якщо говорити у контексті медичних реалій: “Не лічать, а калічать”. Звичайно, не варто захищати систему охорони здоров'я ДО реформи. Вона нічим не краща. Але поставте собі питання: чому охорона здоров'я України опинилася в такому стані? І найголовніше: чи можна змінити ситуацію? Так, але це вимагає комплексних змін, чого так не вистачає сучасній українській політиці. І один з кроків - введення страхової медицини, що вимагає змін у податковій, соціальній системі та системі охорони здоров'я.

Катерина Одарченко, політтехнолог