Кримська декларація США: «Балтійський сценарій» для України

Протягом понад чотирьох років із моменту початку операції «Крым. Дорога домой», блискуче, треба це визнати, проведеної путінською Росією, про майбутнє Криму і України не говорив хіба що лінивий.

Проте жодного реалістичного сценарію відновлення status quo не придумав ніхто. На закріплення ж нинішнього стану справ, хоч як того добивався Кремль, не погодилася жодна з демократичних країн світу. Ба більше, ті, кого в Москві вважають своїми союзниками та/або партнерами, зайняли доволі виважену позицію, повторюючи як мантру на всіх міжнародних майданчиках, що вони підтримують територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах.

Здавалося б, що світла в кінці тунелю не видно. Очевидна криза ідей і загроза непрогнозованих агресивних дій, на які може піти Кремль будь-якої миті.

Ще більше масла у вогнище додав саміт «Трамп – Путін», який запам’ятається в історії міжнародних відносин як «дивний саміт», а багато хто з політичного бомонду США і не тільки ще довго згадуватиме про нього не інакше, як про ганьбу всього американського народу.

Проте 25 липня ц. р. все змінилося. Державний департамент США оприлюднив Кримську декларацію, присвячену анексії півострова, в якій чітко і недвозначно розставив усі крапки над «і».

А що ж із політичного та практичного погляду означає цей крок? Спробуємо розібратись.

Тяглість і послідовність зовнішньої політики означає зрілість нації.

Кримська декларація для широкого загалу з’явилася як грім посеред ясного неба. До моменту її оприлюднення лиш затяті сміливці дозволяли собі промовляти вголос тези про те, що відновлювати територіальну цілісність України слід у два етапи – спочатку Донбас, потім Крим і Севастополь. Більше того, подібні ідеї сприймалися українськими ура-патріотами не інакше як зрада.

Проте за майже чотири з половиною роки війни України за незалежність багато чого змінилося як у самій Україні, так і у світі.

По-перше, українці зморилися від війни. За останніми опитуваннями, лише 17% громадян виступають за військові методи повернення окремих районів Донецької та Луганської областей. Якби ж зараз аналогічне питання було поставлено щодо Криму, то цифра була б узагалі мізерна.

По-друге, змінилася Адміністрація Білого Дому. При цьому, хоч як критикують Дональда Трампа, зовнішня політика, яку він реалізує, особливо протягом останніх місяців, у рази і на порядки ефективніша від тієї, з якою всі ми мали справу протягом перших двох років із моменту початку агресії Росії проти України за його попередника.

По-третє, європейська солідарність, у зв’язку з поступовим підвищенням політичного впливу право- та ліворадикалів, а також в силу внутрішньополітичних та «міграційних» проблем у ключових державах-членах ЄС вже не така міцна, як це було раніше.

У результаті чим далі, тим дедалі очевиднішим стає брак лідерства на міжнародній арені, зокрема щодо ситуації в Європі.

США, пішовши на оприлюднення Кримської декларації, вже не на словах, а через справи демонструють, хто може взяти на себе відповідальність за питання війни і миру в нашому регіоні.

Причому посилання на Декларацію Веллеса 1940 року, якою Адміністрація Рузвельта чітко наголосила на тому, що окупація сталінською Росією Прибалтики ніколи не буде нею визнана, симптоматична. І означає вона, inter alia, те, що США будуть шукати точки дотику з путінською Росією, проте на «кримському питанні» ними поставлено жирну кому. Воно за дужками, обговорюватися не буде a priori.

А що ж це значить для України?

Для України такий розвиток подій є цілком прийнятним. У сучасних реаліях говорити про швидке повернення Криму і Севастополя – це обманювати себе і власних громадян. Йти на загострення відносин з ядерною Росією не має бажання ніхто, ні в Європі, ні в США, ні будь-де у світі. Проте й визнавати територіальні завоювання Кремля теж не буде жодна демократична держава.

Адміністрація Трампа, по суті, визначила мейнстрім, такий собі новий modus vivendi світового порядку після Криму. Суть його в прагматизмі та водночас у повазі до міжнародного права.

З одного боку, розуміючи, що зіткнення великих військових потуг неминуче призведе до знищення більшості населення Землі або навіть до ліквідації всієї планети, американці намагаються докласти максимум зусиль до уникнення неминучої катастрофи і діють за принципом «про мир навіть із дияволом».

Водночас, розуміючи, що змиритися з принципом «право сили, а не сила права», який взяла на озброєння путінська Росія, означає поставити під загрозу не лише власні цінності, а й дати зелене світло подальшим спробам переділу світу, адміністрація Трампа заявляє про повернення до real politic часів Рузвельта.

Чи може бути Україна задоволена таким розвитком подій? Навряд чи.

Чи є кращий варіант за нинішніх умов? Немає.

Таким чином, правила гри на найближчі років 25, а може, й 50, визначено.

Кримське питання відтепер стає довгограючою історією, і вирішуватися воно, найімовірніше, буде так, як це мало місце з балтійськими державами. Проте унікального та єдиного сценарію для врегулювання кризових ситуацій, як відомо, не існує. Прагнучи досягти повної реінтеграції української нації і відновити територіальну цілісність нам, українцям, треба тримати в умі й «німецький» та «хорватський» сценарії.

Кожна біда по-своєму унікальна. Кожна перемога зазвичай універсальна. Чим скоріше ми в Україні зрозуміємо, що «рятування втопаючого справа рук самого втопаючого», тим швидше ми повторимо успіх тих країн, які теж, в силу тих чи інших обставин, втрачали території та власних громадян, але домагалися відновлення справедливості.

Кримська декларація – це рамки правил гри на наступні роки, які, найімовірніше, приймуть всі, зокрема й Росія. Завдання ж України – виборсатися з цих рамок якнайшвидше, щоб вони не залишилися чинними на десятиріччя чи більше.

Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»