Європейське турне Трампа: чи буде перейдено червоні лінії

За декілька днів почнеться чергове європейське турне Президента США Дональда Трампа. Європа затамувала подих, ламаючи голову над тим, що чекати від непередбачуваного глави Білого Дому.

Ключових побоювань два. Перше: чи не зруйнує він НАТО? Друге: чи не здасть він Путіну Україну?

Спробуємо розібратися з можливими сценаріями дій твітового Президента.

НАТО США (не) НАДА

11-12 липня Президент Трамп візьме участь у черговому саміті НАТО. Цього разу тема найвищого зібрання, яке проходить один раз на два роки, амбітна як ніколи: «Більш сильний і гнучкий (agile) Альянс». При цьому, як зазначається на сайті НАТО, «саміт відбудеться в історичний для безпеки Північноатлантичного альянсу момент і стане вагомою нагодою окреслити шлях НАТО на наступні роки». Ключове завдання – «ухвалення вагомих рішень з метою подальшого зміцнення безпеки в Європі і сусідніх країнах». Крім того, йтиметься і про так званий «більш справедливий розподіл витрат» на забезпечення колективної оборони країн-членів НАТО.

Протокольна цікавинка цього року – інформація про саміт на сайті НАТО розміщена, окрім офіційних мов Альянсу, якими є англійська та французька, ще й українською та російською, ніби як натяк на те, що саме криза, спричинена агресією Росії проти України пройде червоною ниткою крізь більшість заходів за участю глав держав та урядів країн-членів НАТО та його партнерів, в першу чергу України.

Загальновідомо, що Дональд Трамп, одразу після своєї перемоги на виборах, безпрецедентно гостро, як для американських президентів, критикував лідерів НАТО.

Одна з головних його претензій – непропорційне фінансування НАТО його європейськими державами-членами. Незважаючи на те, що мета щодо підвищення рівня витрат на оборону до 2% ВВП була визначена ще на саміті НАТО в Уельсі у 2014 році, коли мало хто міг навіть уявити хто стане наступним Президентом США, цю тему він артикулює як свою особисту вимогу.

Як проміжний результат багатьох заяв і переговорів, позитивної динаміки збільшення витрат вже досягнуто. Якщо у 2014 році лише три країни могли «похвалитися» цими «сакральними» 2-ма відсотками, то в 2017-му вже шість, а цього року – вісім. Тим не менше, найбільш потужні в рамках НАТО країни-члени не поспішають з виконанням так званих «вимог Трампа». Та ж Ангела Меркель днями заявила, що до 2024 року ФРН не досягне 2-х відсоткового рівня витрат на оборону. І то незважаючи на публічні вимоги міністра оборони ФРН Урсули Фон дер Ляєн, на додаток до нинішніх 38,5 млрд.євро на рік, виділити додатково 25 млрд.євро на фінансування збройних сил.

Таким чином, фон, на якому проходитиме саміт, доволі неоднозначний. Будучи доволі послідовним в своїх зовнішньополітичних рухах, Дональд Трамп неодмінно знову поставить вимогу щодо збільшення європейцями витрат на власну оборону. Залишається лиш питання форми, в якій він це зробить. Буде це рутинна розмова, в результаті якої оголосять про певні компроміси і графіки збільшення витрат чи прозвучить жорсткий ультиматум з прямою погрозою зменшити або навіть припинити фінансування НАТО за рахунок американських платників податків та почати вивід власних військ з тих чи інших європейських країн.

Як уявляється, навряд чи слід очікувати жорстких демаршів. Адже Адміністрація Трампа за останні два роки наламала скільки дрів на міжнародній арені, що гучний скандал у Брюсселі для неї може стати реальним перебором. Особливо напередодні саміту Трамп – Путін у Гельсінки. Водночас і європейці не зацікавлені в послабленні союзницьких зв’язків з американцями. Адже самотужки протистояти ймовірній агресії росіян вони наразі не здатні. Тому компроміс буде знайдений. І то неодмінно!

Саміт «Трамп – Путін»: бути чи не бути «великій угоді»?

Із анонсованою на 16 липня ц.р. зустріччю Президентів США і Росії все ще складніше. Маючи величезний бізнесовий досвід, Дональд Трамп звик особисто домовлятися з керівниками корпорацій та держав. Аналогічно він розраховує вчинити і з господарем Кремля.

Аналізуючи його заяви щодо Росії та Президента Путіна за останні 2-3 роки, можна зробити висновок, що він зневажає свого попередника за безхребетність по відношенню до Росії, визнає за рівню собі Владіміра Путіна і вірить у можливість досягнення з ним великої угоди (big deal).

При цьому ніхто достеменно не розуміє що може стати предметом цієї угоди, а сам Трамп змушений так чи інакше враховувати позицію різних політичних гравців всередині США та своїх партнерів по НАТО.

Підготовка до саміту в історичному, з точки зору сучасної системи міжнародних відносин, місті Гельсинкі (чи не насмішка над історією?) йде безпрецедентно кулуарно. По суті, не має жодних мало-мальськи значимих виливів у ЗМІ щодо можливих домовленостей лідерів двох найпотужніших, у військовому плані, держав світу.

Все, чим можуть похвалитися штатні пропагадисти Кремля, і навколо чого вже спекулюють протягом декількох днів, – це вирване з контексту слово «Подивимося», яке з наміром чи без нього, хто знає, кинув Трамп у відповідь на запитання журналістів щодо статусу Криму. Ну й заклики, у звичній для росТБ манері, до Трампа «віддати Україну росіянам» – куди ж без них в умовах сучасної російської держави.

А чи може Трамп насправді дозволити собі якусь міфічну «велику угоду» з путінською Росією? Незважаючи на всю епатажність і навіть вже певну одіозність нинішнього Президента США, ризикнемо передбачити, що на жодні сумнівні домовленості 16 липня Владіміру Путіну розраховувати не слід. Адже ризики для глави Білого Дому абсолютно неспівмірні з тими зисками, які гіпотетична оборудка з росіянами може йому принести.

Причин як мінімум три:

Перша. Розслідування Мюллера проти Трампа ще не завершене. Давати спецпрокурору додаткові приводи для звинувачень у вигляді сумнівних домовленостей з Путіним, якого багато хто демонізує в США і у світі, – це як вистрілити самому собі в ногу.

Друге. Трамп, будучи надзвичайно амбітним лідером, хоче увійти в історію як миротворець і Президент, який розв’язує конфлікти. І то остаточно і безповоротно.

Такий вже психотип цієї людини. Щось вже вдалося на північнокорейському напрямку, хоча там ще й багато роботи на роки. Але мало що вдається на інших. Водночас критика, яка лунала звідусіль, після відомих 4-х пунктів Сінгапурської спільної декларації, підписаної ним з Кім Чен Ином, навряд чи залишилася непоміченою в Білому Домі. Тому вдруге йти на укладення якогось документу, про що вже натякнув Сергій Лавров, в якому будуть лише загальні пункти про все хороше і проти всього поганого, без жодної конкретики, Президент США навряд чи ризикне.

Третє. Восени в США пройдуть проміжні вибори до Конгресу. Перемога республіканської партії на них для Трампа є принципово важливою, адже від результатів цих проміжних виборів залежать і його особисті політичні перспективи. Те, чим закінчиться вояж до Гельсінки, неодмінно вплине на виборчу кампанію, адже використовувати здобутки та/або провали, досягнуті під час перемовин Трампа з Путіним будуть як його соратники, так і опоненти. Тому дозволити собі когось, зокрема Україну, як мріють росіяни, здати чи піти всупереч домінуючим в США анти-Путінським настроям, він не може.

Так що можна заспокоїтись. Саміт 16 липня відбудеться. Проте жодних зрад від нього чекати не варто. Червоні лінії перейдені Трампом не будуть.

Максимум, до чого прийдуть президенти США і Росії – домовляться про те, що необхідно домовлятися. А питань до обговорення там вдосталь – починаючи від України, Сирії та Ірану і закінчуючи долею угоди про ракети середньої і малої дальності, санкції, закриті консульства тощо.

Не хотілося б помилитися з прогнозами, але не виключено, що прозвучать і якісь символічні кроки «доброї волі» назустріч, зокрема щодо звільнення українських політичних заручників – Олега Сенцова, Романа Сущенка, Володимира Балуха й інших, можливо як відповідь на звільнення російських злочинців типу Віктора Бута з тюрем США чи виключення когось з близьких друзів Путіна з санкційного списку. Адже ані Трамп, ані Путін не можуть дозволити собі повернутися зі столиці Фінляндії з порожніми руками. Не зрозуміють власні виборці та партнери.

Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»