Телетайп: правила політичної смерті

Багато хто обурюється: мовляв, у результаті агресії Росії загинули тисячі українців, а європейці з американцями лише змагалися у глибині стурбованості й товкмачили про безальтернативний «Мінськ». Результатом чого став зовсім не мир, і навіть не шлях до миру, а жорстка позиційна війна, в якій день без втрат в Україні вважається рідкісною вдачею.

Але досить було загинути одному американському спостерігачеві від ОБСЄ Джозефу Стоуну, як усе заворушилося. Не один, а кілька європейських керівників зустрілися зі змиленим Сергієм Лавровим на підвищених дипломатичних тонах. І навіть у серцях заявили, що жодні вони із РФ не партнери, і Росія повинна надіти намордник на своїх бойовиків на Донбасі.

Подвійні стандарти? Нічого подібного!

У цивілізованому світі, на відміну від недоімперії, що скочується в середньовіччя, людське життя вважається найвищою цінністю. Тому, до речі, усі закидання президента Порошенка щодо миротворчих сил ООН на Донбасі – це як гудки Ріната Ахметова: усім пофіг. Не полізуть «блакитні каски» туди, де пачками літають не лише граки, а й «гради».

Навіть одиничний загиблий – НП, що вимагає розслідування і заспокоєння західної громадськості. Це непорушне правило. І воно працює. Просто ми поки не належимо до цього правильного світу.

Є ще одне настільки ж категоричне правило: якщо високопосадовець облажався публічно, він зобов’язаний піти у відставку. Це я про «русо туристо» Педро Аграмунте.

Він, звичайно ж, не вірив, що його можуть використовувати, як одноразовий шприц у філе ПАРЄ, розслабився і спалився сповна. Судячи за непрямими ознаками, кремлівські наперсткарі йому навіть не заплатили, а лише пообіцяли. І майже даром отримали телематеріал для народонаселення недоімперії, що «правильна Європа їх поважає і співпрацює на верхньому рівні».

Судячи з того, як Аграмунт намагається виляти, каламутити і чіплятися за посаду, російські чекісти не розучилися чітко виявляти потенційну агентуру для вербування. Причому відповідними якостями ще з часів Христа є гординя і жадібність. Але сумніваюся, що спроби голови Парламентської Асамблеї Європи утриматися на посаді дадуть якийсь результат, окрім ще більшої ганьби.

Бо правила політичного життя і смерті на Заході дійсно одні для всіх.

Але ж і в нас, в Україні, теж є певні політичні поняття.

Є. І теж працюють.

Бізнесмен Микола Мартиненко – один із тих, хто ці правила свого часу генерував. Він розуміє, що за контроль такого ласого шматка, як атомна енергетика, треба «відкочувати» тим, хто при владі. Але він цілком справедливо (за тими ж поняттями!) вважає, що з нього стрижуть занадто багато і часто.

Знову ж, він не сумнівається, що проти лома немає прийому: захотіли близькі Петру Олексійовичу люди на кшталт Костянтина Григоришина накласти на його нехитрі, але прибуткові схеми лапу – значить, накладуть. Але і не більше.

У тому сенсі, що жодне НАБУ жодної корупції йому не пред’явить. Про це однозначно свідчить впевненість у завтрашньому дні, яку випромінює Мартиненко. А також феноменальна готовність нарфронтовських міністрів і депутатів підтримати товариша в лиху антикорупційну хвилину. Навіть якщо вони його, як міністр інфраструктури Володимир Омелян, нібито і бачили кілька років тому. Та й то зі спини. У бінокль із поїзда, який проїжджав повз…

Переділили активи на користь сьогодні сильнішого і розійшлися краями: один – подобрішав від того, що проковтнув, інший – почорнішав від прихованої ненависті. Нічого особистого! Лише олігархічний «бізнес» і бонусом шоу для відволікання електорату.

І жодної політичної смерті, навіть суттєвого збитку для репутації всіх учасників публічного паскудного дійства.

З Олегом Ляшком, викликаним на допит у те ж НАБУ, усе абсолютно аналогічно, лише зі зворотного ракурсу.

Кажуть, що він негарно лаявся на слідчих через те, що вони насмілилися. Ні, не те, що хтось подумав, а цікавитися походженням багатомільйонної власності лідера «радикалів». А також сипав прийдешніми жахами в бік самого президента.

А все тому, бо вважає: він понять не порушував, а ось Петро Порошенко – так.

Ось Ляшко свого часу охмурив необхідну кількість наших легковірних співгромадян і пройшов фракцією в Раду. І там фракція щось лобіює, за щось голосує, про щось домовляється. Небезкорисливо, зрозуміло, а навіщо інакше б Ляшко їх усіх на собі туди затягував?! Ну, і зрозуміло, у нього почала з’являтися будь-яка власність – квартири, машини, те, се. І він її навіть чесно вказав в е-декларації.

Але ось питати щодо зазначеного – це вже, за Ляшком, верх нахабства і непорядності! Не за правилами-поняттям, за якими живе весь український політикум.

Ба більше, точаться стійкі чутки, що фракція Ляшко може влитися в символічну парламентську більшість. Зрозуміло, не на рядових ролях. Олег Валерійович готовий і спікером, і прем’єр-міністром, та хоч завгоспом земної кулі – аби було що ділити-переделіти і добра наживати.

А виклики в НАБУ він сприймає не інакше, як бажання президента Порошенка таким підступним чином збити ціну питання. Звичайно ж, тут однією гучною «скотинякою” не обмежишся.

Розумієте, у чому суть?

Європейський світ, в який ми прагнемо, живе за правилами. І «постсовок» – теж. Ось лише ті правила націлені на нормальне щасливе життя більшості. А наші – на злодійське збагачення меншості.

Нам належить змінити «постсовкові» поняття дерибану на цивілізовані правила буття. Усередині кожного з нас і всередині всієї країни. Але це вже зовсім інша пісня – про внутрішню самоорганізацію суспільства і готовність слідувати рекомендаціям розумних, а не гучних.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka