Бацька проти «дармоїдів»: три фронти боротьби Лукашенка

Є ще і третє: у властивій йому манері він вказав на якісь зовнішні сили, які хочуть розгойдати човен. Останнє слід вважати доповненням до спроб Майдану.

Що ж такого сталося в заповіднику соціалізму, що білоруські громадяни, які ніколи не відрізнялися особливим бажанням виходити з протестами на вулиці, зважилися на це, до того ж у доволі великій за місцевими мірками кількості. Друга, не менш важлива, складова. Зазвичай протести відбувалися в Мінську. Провінція сонно спостерігала за ними і  вважала, що столичні з жиру бісяться, робити їм нічого.

Цього разу все було інакше. Найчисленніші протести відбувалися саме в провінційних Гомелі, Могильові, Бресті, Барановичах, Бобруйську, Вітебську, Гродно. У Мінську збиралося значно менше людей. Відбулося істотне зрушення не лише в настроях, а й в свідомості людей. У якийсь момент приголомшена і розгублена влада зрозуміла, що всі колишні методи вже не працюють. Із багатьох причин як внутрішніх, так і зовнішніх.

Декрет про дармоїдів

Так звана білоруська соціальна держава побудована на неефективній роботі промисловості та колгоспів, які підтримували багатомільярдними вливаннями. Для тотальної державної власності гроші знаходили завдяки низьким цінам на російські енергоресурси і постійні кредити, які видає Москва для підтримки зовнішньої лояльності режиму.

Уже давно білоруська економіка перебувала в кризі, наочним виявом якої було прогресування девальвації іноземної валюти, а також проведені кілька разів деномінації білоруського рубля.

Проте за російські кредити Лукашенку вдавалося забезпечити якщо не лояльність, то байдужість так званої мовчазної більшості. Соціальні пільги давали підтримку найбідніших та маргінальних верств. Та й зіткнення в Києві та подальша окупація Криму і частини Донбасу не сприяли тому, щоб люди виходили з протестами.

Додамо до цього брутальне ставлення влади до громадян. Кожен, хто наважився вийти на протест, мав чітко усвідомлювати всі наслідки такого кроку. Не лише в тому, що можна отримати травми і надалі мати проблеми зі здоров’ям або бути заарештованим на кілька діб, а то й отримати термін. Більшість населення зайнята на роботі в державному секторі, всі навчальні заклади теж державні, тому після отримання від органів відповідного папірця цілком можна було очікувати звільнення або відрахування. Потім шукати роботу – абсолютно марна справа, оскільки відповідні списки розсилали всюди.

У 2006 році мешканців наметового табору в центрі Мінська тихо заарештували, а потім вони довго і нудно доводили, що жоден закон не порушували. У 2011 році провокатори повели натовп до урядових будівель і почали бити скло. Після цього спецназ за кілька хвилин їх розігнав, а проти опозиції почалися репресії.

Навіть мовчазні протести в 2011 році жорстко розганяла міліція. Люди просто йшли і час від часу плескали в долоні. На вулицях столиці затримували всіх, навіть випадкових перехожих. Затримали одноруку людину і навіть її звинуватили в плесканні в долоні.

Окрім того, протести залишалися дією відносно невеликої політизованої частини суспільства. Лідери опозиції, які пересварилися між собою, не мали авторитету серед людей, на їхні заклики практично не реагували. Поки влада забезпечувала якесь стерпне існування, холодильник перемагав у протистоянні з політичною доцільністю і бажанням мати більше свобод. Державне телебачення, вкупі з російським, до смерті залякувало людей жахами, які відбуваються в Києві, та поясненням, що все в Мінську може повторитися, якщо піти проти бацьки — гаранта миру і стабільності.

У білоруських протестів, на відміну від українських, не було успіхів. Ніколи влада не йшла на поступки, що істотно зменшувало бажання брати в них участь. Навіщо брати участь у заздалегідь приреченій справі?

Усе змінилося, коли Москва не знайшла грошей на підтримку режиму Лукашенка. Їй самій, після санкцій і падіння цін на нафту, стало їх бракувати.

Довелося терміново шукати внутрішні резерви, а їх не виявилося. Білоруська економіка почала чхати, як кран через нестачу води. Почалися скасування пільг для різних груп населення, підвищення плати у ЖКГ, підвищення пенсійного віку для чоловіків до 63 років, для жінок – до 60. Вгору поповзли ціни на продовольство і повсякденні товари. Люди масово їздять у Польщу і Литву та купують там усе, що їм потрібно, тільки вдвічі дешевше. Приїжджі з Білорусі забезпечують до 40% обороту магазинів у Вільнюсі.

Ось тоді й згадали благословенний радянський досвід. Був у СРСР закон про дармоїдів. Він мав суто політичне значення і був спрямовуваний проти противників радянської влади. Він був сформульований настільки розпливчато, що потрапити під каток міг хто завгодно.

Так народився президентський декрет №3 — «Про попередження соціального утриманства», у народі названий «законом про дармоїдів». За ним усі білоруські громадяни, які не працюють, мали заплатити за 2015 і 2016 роки приблизно $400 податку. Хто не заплатить, може мати справу з адміністративним арештом. При цьому листи щастя з нагадуванням про необхідність оплати отримали 470 тис. осіб. Це приблизно 10% населення країни. Взагалі не зрозуміло, чому люди, які втратили роботу, повинні платити державі, хоча у всьому світі навпаки – їм платять.

Основна ідея податку на дармоїдів – змусити людей, які формально не значаться на роботі, вивести свою трудову й оплачувану діяльність з тіні. Розрахунки в урядових кабінетах показували можливість істотного збільшення надходжень до бюджету. Однак гладко було на папері. Реальність виявилася зовсім іншою.

Уже місяць по всій країні відбуваються акції протесту. Почалися вони стихійно, до них уже потім долучилися діячі опозиції, але політизувати процес їм поки не вдалося. Хоча в деяких містах і з’являлися вимоги відставки Лукашенка, але їх було дуже мало.

У центрі небезпечного трикутника

Влада до економічних протестів без політичного змісту ставиться більш або менш терпимо. На початку минулого року проти запровадження технічних регламентів Євразійського економічного союзу протестували дрібні підприємці. Вони заважали роботі продавців одягу на ринках. Влада тоді не поступилася, протести вщухли через відсутність суспільної підтримки. Маргінали вважали, що торгашам так і треба. Хоча досвід виявився невдалим, він показав, що у формі протестів із владою спілкуватися можна, якщо вона не визнає інших методів.

Очевидно, розмах протестів проти закону про дармоїдів застав владу зненацька. Спочатку думали, що поступово вони видихнуться, але виявилось, що заряд не закінчується.

За ініціативою профспілки працівників радіоелектронної промисловості громадяни почали підписувати індивідуальні звернення до Конституційного суду.

«Громадяни не можуть звертатися до Конституційного суду, однак ми маємо право вказувати на невідповідність декрету Конституції і просити Конституційний суд визнати це, – сказав представник профспілки Андрій Стрижак. – Направити індивідуальне звернення в Конституційний суд можна  відповідно до статей 158-160 закону «Про конституційне судочинство».

Такі звернення вже підписали більш ніж тисяча осіб.

Тоді бацько став натякати на іноземні політичні сили, які використовують протести. Експерти і політологи в подібних натяках побачили вказівки на Росію. З Москвою у білоруського президента справді не дуже виходить.

«Дармоїди повинні знати, що їх просто намагаються сьогодні використовувати з корисливою метою, щоб зруйнувати те, що є, знищити те, що ми відродили, щоб не дати нам закріпитися, – заявив Лукашенко. – І вони використовуватимуть усе».

В ефірі головного державного телеканалу відбулася демонстрація пропагандистського фільму «Дзвінок другу». Білоруська влада особливою охайністю ніколи не вирізнялася, але цього разу перевершила себе в підтасовуваннях і маніпуляціях. У ньому спробували звинуватити опозицію в «розгойдуванні човна» за гроші українських бізнесменів чи ще когось.

Сенс дуже простий: виходитимете з протестами – отримаєте Майдан і дестабілізацію в країні. Звідси лише один крок до звинувачень у державній зраді з усіма наслідками. Під загрозою через безглуздий фільм можуть опинитися непогані відносини Мінська і Києва, але  дещо наляканий Лукашенко  використовує все, що може, як він вважає, допомогти.

Другий фронт виявився вже ідеологічним. На околиці столиці, в Куропатах, де в 1930-1940-х рр. органи НКВС розстріляли, за різними підрахунками, від 80 до 200 тис. осіб, планують будівництво бізнес-центру. Активісти розбили намети, вони виступають проти будівництва. Історична та ідеологічна проблема дуже швидко може стати політичною. До того ж практично в кожній білоруській родині хтось постраждав від сталінського терору.

Якщо впоратися не виходить, то намагаються очолити. В офіційній пресі з’явилися статті представників адміністрації президента з пропозицією створити в Куропатах меморіал народної скорботи і не намагатися політизувати питання.

Третій фронт міжнародний. Він розпадається на дві позиції: західну і східну. З другою, тобто з Росією, проблеми ростуть на очах. Що не день, то нові заборони й обмеження для білоруської продукції і постійні вимоги оплатити енергоресурси. Тут жодного просування, а протести лише послаблюють позицію білоруської сторони.

Із Заходом, здається, стало трохи легше, але не дуже. Розмов про останнього диктатора Європи начебто не чутно, але санкції ніхто не послаблює. Саме західна реакція змушує Лукашенка не застосовувати жорсткі заходи проти протестувальників. Інакше про кредити можна забути. Їх і так не схильні давати, але хоч якась надія залишається.

Опинившись у центрі політичного трикутника, білоруський президент просто не знає, до якої його вершини рухатися. Начебто з Куропатами вирішити найлегше. Проте так лише здається. Будь-які поступки лише підбурять протестувальників. Сьогодні вони домоглися свого в справі з історією – завтра вимагатимуть чогось іще.

Для будь-якого авторитарного правителя, а це стосується Лукашенка, будь-які відступи є свідченням слабкості, на них він зважитися не може. З другого боку, протести, навіть економічні, швидко можуть перетворитися на політичні. Сто років тому в Петрограді вони почалися через брак хліба, а лише за кілька днів призвели до падіння монархії.

Ось чому білоруський президент вирішив призупинити дію свого декрету про дармоїдів, але кілька разів повторив, що не скасовує його. Говорити можна, але всі розуміють, чому зроблено цей крок. За всіма ознаками невдалий закон спустять на гальмах, про нього не скоро згадають.

Цікаво, що негативний досвід Білорусі нічому не навчив російську владу. Голова Ради Федерації Валентина Матвієнко ініціювала запровадження збору з тих, хто не працює, аналогічний білоруському. У регіонах уже почали складати відповідні списки. Як сказала віце-прем’єр Ольга Голодець, уряд розробляє проект закону, щоб ті громадяни, які обрали для себе шлях нероботи,  мали внести платіж за фактичне використання інфраструктури».

Схоже, що в Москві вважають, що Білорусь не Росія, і протестів не бояться. Історія може над ними посміятися.

Юрій Райхель