Кульмінація влади. Як Трамп міняє світовий порядок

Від передвиборної риторики до реальної політики

“Усе начебто почало налагоджуватися, так президентом обрали республіканця” – Марк Твен

У всьому світі політики мало чим відрізняються в системному розумінні. На передвиборних мітингах та інших зустрічах із виборцями останнім обіцяють те, що вони хочуть чути. За чотири роки з Потомаку і Міссісіпі багато води витече. Про щось забудуть, щось зроблять, щось не вдастся з цілком зрозумілих причин.

Усі знають, що здебільшого обіцяного не дочекатися, проте продовжують голосувати за того, хто обіцяє солодші речі. Наприклад, віддають голоси тому, хто обіцяє знизити податки. Ніхто не хоче віддавати свої кровні. Що у цьому випадку робити з величезним державним боргом – ніхто не думає.

От обіцяв Трамп вигнати всіх емігрантів, які забирають робочі місця, й більшість білих низькооплачуваних робітників за нього й проголосувала. Нікого не цікавить питання: хто апельсини в Каліфорнії збиратиме, а в Іллінойсі – черешню.

Точно так само англійські фермери, які дружно голосували за Brexit, тепер спантеличено чухають потилицю в очікуванні того, що яблука в Сомерсеті, Девоні й Кенті, сливи в Херефорді та Вустері не буде кому збирати, оскільки поляків, які цим займались, тепер повинні вислати. Звідси набирають популярність ліві ідеї і в США, і в Європі.

Перипетії боротьби Клінтон і Трампа трохи затуляють успіхи того самого Берні Сандерса на початковому етапі, який обіцяв буквально соціалістичні перетворення в США, починаючи з безкоштовної медицини та вищої освіти.

От і Трамп недалеко пішов. «Забуті чоловіки й жінки нашої країни більше не будуть забутими», «Ми подвоїмо наш ріст і отримаємо найсильнішу економіку у світі», – обіцяв він. Перед таким дуже важко встояти. Це безпосереднє звернення до основної ментальної тріади американців – «ми — найсильніші, найрозумніші, найбагатші».

Уся історія цієї країни – це постійна низка успіхів, від економіки до науки. Не дивно, що американське серце відгукується на такі обіцянки. Та й за прикладом ходити далеко не треба. Актор Рональд Рейган виявився дуже успішним президентом. При ньому інфляція зменшилася втричі, безробіття було найнижчим за два десятки років. Податки зменшилися, в деяких випадках майже вдвічі. Економіка зростала на 3,5% на рік. Загалом актор виконав свої обіцянки, хоча багато хто від рейгономики постраждав. Зокрема, дуже урізали програми Medicate — безкоштовного медичного обслуговування окремих категорій населення — та Medicare —обов’язкового страхування престарілих на випадок необхідності стаціонарного лікування.

Із Трампом вийде приблизно те ж саме. Чи зросте ВВП удвічі – дуже велике питання.

Вирішувати проблеми мігрантів усе одно доведеться, а просто – не вийде, оскільки, за найскромнішими підрахунками, це стосуватиметься більш ніж 11 мільйонів осіб.

США — світова держава, і це ментальний факт переважної кількості американців. Тож риторику неминуче забутуть, настане час прийняття складних рішень.

Можна скільки завгодно займатися епатажем у передвиборній кампанії, але в Овальному кабінеті Білого дому потрібно приймати прагматичні рішення. І проблеми зовнішньої політики, оборони країни стануть у весь зріст. Це конституційні обов’язки президента. Тут простими словами і діями не відбудешся.

Миролюбної політики не вийде

У передвиборній кампанії 1916 року президент Вудро Вільсон обіцяв, що американські солдати до Європи не поїдуть. Минуло менш ніж півроку, і в квітні 1917 року США вступили в Першу світову війну. У серпні командувач американськими військами в Європі генерал Джон Першинг біля пам’ятника Лафаєту, учаснику війни за незалежність США, сказав знамениту фразу: «Ми повернулися».

Щось подібне обіцяв і Франклін Рузвельт у кампанії 1940 року. Приблизно за рік країна вступила у Другу світову війну. Зовнішню політику визначють не бажання й обіцянки передвиборної кампанії, а реально складні обставини та зовнішні виклики.

Трамп обіцяв миролюбну політику. Питання лиш у тому, як він її розуміє. Відхід у зовнішньополітичну ізоляцію за зразком 1920-1930 років – це просто абсурд. Занадто суперечливі інтереси на світовій арені, та й американська політика постійно має справу з реальними гравцями, на протидію яких доведеться так чи інакше відповідати.

Близький Схід

Перший камінь спотикання — Іран. Трамп уже неодноразово критично висловлювався щодо ядерної угоди з Тегераном.

Відхід від політики Обами неминуче спричинить загострення не лише ірано-американських відносин, що навіть зараз зовсім не в найкращому стані, але зміни загальної конфігурації на узбережжі Перської затоки, на Аравійському півострові, не кажучи про Ірак і Сирію.

Обама зумів достатньо зіпсувати відносини з основним союзником в арабському світі — Саудівською Аравією. Ер-Ріад украй болісно ставився навіть до часткової домовленості з Іраном. Вашингтону доведеться обирати, на кого ставити в цьому стратегічно важливому, але дуже складному регіоні. І тут зав’язується складний вузол, пов’язаний із нафтою.

Уже давно американське вуглеводневе лобі домагається зняття заборони на експорт нафти й газу. Обама нажив у особі нафтових і газових компаній найлютіших ворогів, оскільки всіляко цьому противився. Зокрема й для того, щоб не ускладнювати непрості відносини з монархіями Перської затоки. Ця проблема дісталася Трампу у спадок, і вирішувати її доведеться однією з перших.

Окремо слід розглядати Сирію і Ірак. Зі згаданих причин просто піти з цих країн Америка не може, оскільки впаде вся конструкція відносин від Туреччини до Ізраїлю. З другого боку, втягуватися у війну в цих країнах теж немає особливого бажання. Зокрема й у зв’язку з труднощами з Тегераном і Москвою.

Погодитися на претензії Кремля – теж не вихід, оскільки відлуння буде дуже гучним, і не лише в зовнішньому світі, але й всередині країни. Це сприймуть як слабкість, а Америка слабкою бути не може за визначенням.

Росія

Передвиборна риторика Трампа щодо Москви була дуже обережною. У Білокам’яній це сприйняли як можливість домовитися про новий розподіл світу. Там не врахували маленької, але важливої деталі будь-якої передвиборної кампанії: якщо опонент має тверді позиції, то слід здаватися майже пацифістом. Однак із цього зовсім не випливає, що саме так діятиме новий президент.

Із Москвою через зростаня її агресивності домовитися буде дуже важко, оскільки де не глянь – інтереси перетинаються.

Зміцнення Росії в Сирії суперечить інтересам занадто багатьох регіональних і світових гравців, щоб США могли легко з цим погодитися. Це проблема не лише політична, а й військово-стратегічна, яка зачіпає безпеку союзників по НАТО та Ізраїлю.

Аналогічна ситуація в Європі. Не може Америка залишити без захисту країни Балтії, Польщу, скандинавські регіони тощо. Практика показує, що будь-які домовленості або поступки Москва сприймає як слабкість і страх конфліктів.

Свого часу Хрущов недооцінив рішучість президента Кеннеді блокувати Кубу, і тим самим поставив світ на межу ядерної війни. Точно так само й з «берлінською кризою» 1961 року.

Російське керівництво в цьому не заходить настільки далеко. Твердість у Москві чудово розуміють, і поблизу червоної лінії не балансуватимуть. Хоча створити видимість загострення можуть.

Україна

Тут ситуація доволі складна, загрожує для нас низкою небезпек.

По-перше. В Америці посилюються ізоляціоністські настрої, багато хто готовий  на певне визнання простору СНД як сфери безумовних російських інтересів. Принаймні на осяжний період. Це може зачепити не лише Україну, але також Південний Кавказ та Молдову.

По-друге. Трамп не має досвіду ведення міжнародних справ, схильний вирішувати проблеми у них як бізнесмен. Спочатку такий спосіб ведення справ може переважати – допоки Москва не порушить домовленості.

По-третє. В Америці є спокуса послабити свою роль в Європі на користь інших регіонів планети. Це своєрідна форма ізоляціонізму, й у неї багато прихильників. Не випадково Трамп говорив про реформування НАТО.

На початку терміну Трампа нам слід очікувати послаблення уваги Америки до України. Треба чітко  усвідомлювати, що летальної зброї наша армія від США і європейських партнерів не отримає.

На скільки збережеться фінансова підтримка, теж не зовсім зрозуміло. На прохання Києва відмовлятимуть у зв’язку з незавершеністю або повільним темпом проведення реформ.

У певному сенсі лакмусовим папірцем буде безвізовий режим. Перемога Трампа додала сили тим російським клієнтам в Європі, які з подвійною енергією протидіятимуть його наданню Україні та Грузії. Сам цей факт має більше символічне, ніж практичне значення. Проте подальше затягування процесу надання безвізового режиму відображатиме загальну зміну політичного вектора у бік зближення з Росією. Нехай і поступового.

Також слід очікувати посилення тиску на Київ з метою проведення виборів на Донбасі в максимально короткі терміни. Незгоду у Вашингтоні та Європі використають як привід для зняття санкцій з Росії або їхнього ослаблення.

Америка

Безсумнівно, що різкого повороту американської політики не буде. Занадто відпрацьована там система стримувань і противаг. Президент вирішує дуже багато, але все ж таки не все.

Трамп успішно подолав перший етап політичної гравітації, вирвався на вершину. Залишилося лише на ній втриматися.

Проте зміни, безсумнівно, будуть. На цьому етапі важко оцінити, в чому вони конкретно виражатимуться і яка їхня глибина. Останній раз кардинально змінив політику Трумен після закінчення Другої світової війни. Після цього ніхто навіть і не намагався. Навіть так звана розрядка щодо конкретних домовленостей мала тактичний характер і не означала цілковитої відмови від минулого.

Нині ситуація зовсім інша. Росія, незважаючи на надування щік, не може реально протистояти США як у військовій, так і економічній сферах.

Ось чому певні спроби домовитися будуть, але вони залишаться нереалізованими. У Києва одне завдання — щоб це не відбувалося завдяки нам. Така небезпека є, і вона збільшується.

Юрій Райхель