Українці назвали найгіршого політика року

Корупційні скандали, суперечливі реформи, боротьба в силових відомствах, політична конкуренція всередині парламентських та урядових стін. Це та багато іншого, вочевидь, не додає якості вітчизняному політикуму.

Урешті-решт, пересічні українці оцінюють досягнення народних обранців не за їхніми гучними заявами та обіцянками «про краще майбутнє», а радше з огляду нинішні реалії життя.

Нагадаємо, в ООН визначили, що на сьогодні 60% українців живуть за межею бідності. Все це не додає оптимізму і балів політикам, яких, власне, і звинувачують у такому порядку речей.

Politeka вирішила запитати безпосередньо у своїх читачів, кого ж вони вважають найгіршим політиком року, що минає. Усі охочі мали змогу визначитись зі своїми «фаворитами» шляхом голосування на сайті.

Голосування тривало з 12 по 26 грудня включно. Кожен користувач міг вільно віддати свій голос максимум за трьох політиків.

Отож сьогодні можемо підбити об’єктивні підсумки та назвати «переможців». Зокрема, проаналізувати, в чому ж полягають визначні заслуги слуг народу.

Згідно з результатами голосування, на першому місці народного антирейтингу опинився президент України Петро Порошенко. Він отримав 26,6% від усіх голосів.

Цікаво, що найменш критично читачі оцінили екс-губернатора Одещини Міхеїла Саакашвілі (3,2%). А мер Львова Андрій Садовий (4,1), міський голова Києва Віталій Кличко (4,4%), опозиціонер Юрій Бойко(5,6%) та лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко (5,9%) опинились в однаковій «ваговій категорії».

За словами соціолога Андрія Єременка, українці вже традиційно критикують найбільше тих політиків, які обіймають ключові посади в країні.

Трійка обраних

В Україні є одна специфіка – влада завжди погана. Відповідно, це впливає на результати голосування. Також із приходом Гройсмана фактично було заморожено реформи. Нічого не робили аж до цієї осені, коли ухвалили низку реформ, які поки що не набули чинності. Що поганого у цих реформах – нам розповіли дуже добре, а що гарного – влада чомусь забула пояснити.

Постійно лунають одні лиш розмови про те, що в країні тривають реформи. Але ж результатів немає. Тому люди й поставили негативну оцінку тим, хто за ці реформи відповідає – трійці української влади.

Позитивні речі відбулись, звісно. Але це було давно. Той-таки безвіз. Однозначно – перемога. Проте до цього звикли. Крім того, цей процес був таким тривалим, що у підсумку не дуже й порадував. Громадяни можуть відчути два кілометри відремонтованої дороги і поставити позитивну оцінку тому, хто цю дорогу зробив. Але як на собі відчути, наприклад, судову перемогу Нафтогазу в справі проти Газпрому? Чи певне рішення в ООН на користь України? Все це дуже важливо, але незрозуміло для простих людей. Тому подібні позитивні досягнення не зараховують українським політикам.

Курс на популізм та вузька ніша

Ляшко прожив цей рік у своєму репертуарі. Може з інтервалом 20 хв. розповідати, як його фракція ніколи не голосуватиме за певний законопроект, а потім взяти і проголосувати повним складом. Це для нього нормальна практика. Ефективний у своєму жанрі. На цьому збирає багато бонусів. Враховуючи, що у нас немає за кого голосувати, отримує свій рейтинг. Тут не можна сказати, що він подобається людям. Річ у тому, що говорить правильні речі, дуже впевненим тоном. А більшість із його колег навіть цього не здатні зробити.

З Аваковим не менш цікава ситуація. Займає свою вузьку нішу. Збирає позитиви від патрульної поліції, які поки що є. На рік цього позитиву ще вистачить. Але не більше. Варто зауважити, що негатив щодо правоохоронних органів існує, але до нього звикли. Тож Аваков у цьому «полі» й працює.

Рух на місці та мовчанка регіоналів

Тимошенко, маючи свої стабільні 9-10%, за різними рейтингами залишається на першому-другому місці серед українських політиків. Попри те, що вона представниця старої генерації, тримається на одному й тому самому місці. Але 10% у рейтингах – це її максимум. Нікуди не рухається. Абсолютно без динаміки. Хоч більший за неї рейтинг має хіба що Порошенко, та й то на 5%. У нас ніхто особливо великих рейтингів не має.

Те, що на представників Опоблоку, зокрема Бойка, припадає небагато критики, пояснюється тим, що ми про них узагалі не чуємо нічого. От Гройсман лише щось скаже – і це одразу новина. Навіть якщо привітав когось зі святом. Посада така у нього. Відповідно, всі його вчинки активно в суспільстві обговорюють. Чого не скажеш про представників опозиційних сил. Проте у них дуже стабільний виборець. Традиційно йдеться про Схід. Це весь електорат колишньої Партії регіонів.

Опоблок сприймається як абсолютний нащадок регіоналів. Завдяки цьому електорату точно потрапляють у наступний парламент. Однак більше ніж 15% навряд чи наберуть. Із ними відбувається те, що колись було із комуністами. Пригадаймо другий тур виборів між Кучмою і Симоненком. Це ж усе було дуже серйозно. Коли комуністів заборонили, то у них рейтинг був не більше ніж 5-7%. Вони не відновились – не знайшли свого електорату. Те саме може спіткати й Опоблок.

Мінливі пасіонарії та імідж міст

Результати найбільш упізнаваних мерів наших міст – Садового та Кличка – можна логічно пояснити. Щодо очільника Києва – його піарники погано працюють. Хоча останнім часом дещо виправились. Бачимо з осені ріст оцінок Кличка. У Києві багато чого робиться, але мало хто про це знає. Тепер інформації більше.

Із Садовим інша ситуація. Попри сміттєвий скандал, Львів залишається візитною карткою України. Як і Одеса. Позитивний імідж міст  автоматично додає балів їхнім очільникам. Садовий на іміджі міста навіть провів величезну партію у парламент. Тож для нього статус міста принциповий. Для Кличка – не такою мірою.

Горбач Романія