Телетайп: ожеледь не лише на вулиці, а й у владних головах

Минулий тиждень видався не просто супермаркетівським, а ще й із передсвятковим розпродажем: епістолярна епопея Саакашвілі, розп’яття дітей на ялинці в Жовтневому, фестиваль кавоманів спонсорства «Рошен», міністр фінансів із дулею генпрокурору, корупційні загрози убогому безвізу, амстердамське побачення Коломойського, лондонський наїзд на Коломойського, самогубні фортелі України в ООН, надання Україні нібито летальної зброї, втеча росіян із місії з контролю на Донбасі, провал кабмінівського штірліца…

Враження, ніби чорти, які завідують поганими сенсаціями, вирішили до кінця року освоїти весь пекельний бюджет, щоб їм його не зрізали.

Тому поговоримо переважно про те, чого не сталося.

Не сталося, слава богу, штурму Жовтневого палацу. Де у разі жорстких зіткнень екіпірованих, куди там фронту, силовиків із протестувальниками «проти бариг» могли бути реальні жертви. Зокрема, серед відсутніх дітей, які прийшли ввечері на новорічні заходи, яких не існує — від загнаної в кут влади можна чекати всього.

Навіть такої собі достоєвщини: адже одна сльозинка невинного немовляти здатна знищити репутацію неформатного Міхеїла Саакашвілі. А разом із ним й очолюваний ним протестний рух, який уже пробуджує в нижніх чакрах Петра Порошенка кепські асоціації з 2005 роком.

А ще у нас досі не склалося зі справжнім протестним лідером. Який прийде до влади на хвилі майдану і вибудує, нарешті, правильну лінію громадського протистояння.

Увесь час незалежності у нас президент разом із заплямованими силовиками, корупційними чиновниками і підгодованим бізнесом протистоїть активній частині суспільства, яка ненавидить цю зграю за жадібність, злодійкуватість, безпринципність і обмануті надії.

А для стрімкого ривка України до процвітання нам необхідно, щоб улюблений президент разом із громадськими активістами почав непримиренну боротьбу з цими самими брудними чиновниками, силовиками і бізнесом на чолі з олігархами, які паразитують на нашому бюджеті.

Лише при вибудовуванні саме такої осі протистояння суспільство погодиться зазнати неминучих труднощів перехідного періоду. І лише за істинної, а не намальованої придворними соціологами народної підтримки лідера країни і його дій цивілізований Захід закриє очі на, знов-таки, неминучі перегини в проведенні справжніх реформ, а не їхніх паскудних імітацій під зовнішнім примусом.

І лише в такому разі суспільству і лідеру вдасться взяти в кліщі постсовкового корупційно-адміністративного монстра, який вбиває Україну, і почати його планомірне знищення. Саме знищення, а не приручення!

А як же Міхеїл Ніколозович, хіба він, такий рішучий і народу симпатичний, не годиться на роль цього благословенного лідера?

Із погляду харизми, вміння сказати так, що у противників усе тьохкає й опускається, за зовнішньополітичними контактами, — безумовно, годиться. Лише його блискуча багатомовна мова, як на сесії ООН, у відкладеному Апеляційному суді тому підтвердження. Але те, що у нього виходить у практичному сенсі…

Згадка про Каху Бендукідзе щодо Міхеїла Саакашвілі — це вже нероздільно, як горілка з салом. Але мало хто знає: на першому етапі формування грузинської реформаторської команди Бендукідзе взяв її на утримання. Він платив реформаторам із власної кишені, добре платив. І тому його не лише слухали, а й чули. І всі ухвалені рішення виконувалися з точністю Стіва Джобса і зі швидкістю Усейна Болта.

Команда продукувала радикальні рішення, Саакашвілі розпалював суспільство, команда під жорстким керівництвом Бендукідзе їх реалізовувала, зміцнюючи імідж свого публічного лідера — самопідтримувальний процес, як АЕС. І лише значно пізніше, коли систему вже відлагодили, підоспіли гранти від Джорджа Сороса та ін. Так це було.

Якщо б поряд із вже призначеним на посаду перехідного прем’єр-міністра став, наприклад, Ігор Коломойський, який профінансував би і сформував би таку саму відчайдушну й ефективну команду, як у Дніпровській обладміністрації 2014 року, то ми мали б шанс на повторення «грузинського дива».

Але Петро Порошенко найперше посварив двох головних українських ворогів Володимира Путіна — Саакашвілі та Коломойського. І тепер Ігор Валерійович зустрічається в обкурених європах з представником не третього президента Грузії, а п’ятого України.

Причому, про всяк випадок, робиться все можливе, щоб Саакашвілі та Коломойський, які таки зближуються на ґрунті спільної відрази до ПОПа, в майбутньому мали можливість спілкуватися винятково в Європі. Без можливості в’їзду в Україну.

Саме тому дуже доречно підоспів лондонський суд проти колишніх власників ПриватБанку за виведення коштів із націоналізованого, а фактично віджатого банку. При цьому владу не бентежить, що виведення коштів із ПриватБанку неможливе без активної співучасті керівництва Нацбанку і його представників, які займалися націоналізацією. І лондонське розслідування ризикує, по-перше, підтвердити сумнівність націоналізації, а по-друге – шкурну зацікавленість у ній української влади.

Тож приборкання норовливого Бені навряд чи відбудеться.

Як не відбудеться могутньої народної та армійської підтримки Верховного Головнокомандувача сліпим трастом на прийдешньому кавуванні в Києві.

Уперше, звичайно ж, добровільно прийдуть, вдасться звести безліч ветеранів війни і прихильників стабільності за версією вже не Януковича, а Порошенка. Бо протестувальники в Києві, особливо після «штурму» Жовтневого, дратують навіть тих, хто зовсім не в захваті від діяльності ПОПа.

Але коли всіх цих самостійних людей на підконтрольних телеканалах скопом оголосять безумовними прихильниками президента і його політики, та ще й припишуть їм заклики «жорстко припинити і суворо покарати», то на наступний мітинг вдасться зібрати лише підневільних і проплачених. І навіть перевірені сорти з Колумбії, заварені найкращими баристами з АП, не допоможуть.

Біда в іншому.

Подібна технологія, яка відсилає до трьох сортів українських громадян, плюс відкрите залучення армії — прямий шлях до реального громадянського протистояння в Україні. Збройного протистояння, яке початково анонсує, про яке безнадійно, як про молодість без силікону, мріє Володимир Путін. Оскільки лише воно, – а не зовнішня агресія, – обрушить Україну, відправить останки української недодержави в обійми російської недоімперії.

Затіяли вкрай небезпечну тему лизоблюди Порошенка, які прагнуть бути корисними. Перевірені дурні, у яких на лобі вже не шишки, а натуральні роги. Але ж ПОП цю авантюру не зупинив, а дав їй хід. І питатимуть у підсумку з нього — якщо що, то генпрокурор нагадає про суд над Януковичем.

Наостанок. Провал протокольного штірліца настільки ефектний, так само як і нешкідливий для Росії (агент не мав доступу до держтаємниць), що мимоволі видається спільною операцією СБУ і ФСБ. У такому разі маємо хрестоматійну операцію прикриття значно загрозливішої співпраці СБУ і ФСБ із дискредитації і гасіння антипрезидентського протестного руху в Україні.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka