Телетайп: вічний двигун українського протесту

Нудна фізика перпендикулярно стверджує, що perpetuum mobile неможливий. А політична наука, яка, звичайно ж, зовсім не наука, а сфера обслуговування, навпаки — тільки за рахунок вічних двигунів і живе.

Причому конструкцій у них безліч. Але паливом завжди служить чийсь ідіотизм. Або амбіція. Або їх суміш «забодяжена» для підвищення октанового числа відкату.

Майже безнадійні протести під Верховною Радою перейшли в хронічну стадію, начебто геморою: дратує, звичайно, часом навіть дуже, але жити можна. От влада і живе, ні в чому собі не відмовляючи.

Чому так вийшло у Міхеїла Саакашвілі, співтовариші, детально аналізувати не хочу. Тому що це означає фактично розтин, а пацієнт ще ворушився.

Більш того, запрошення до співпраці політтехнологів призвело до того, що в протесті з’явилися елементи планування — скільки (і за скільки) людей прибудуть на найближчу акцію. І якісь відомості встигли засвітитися в пресі.

Чесно кажучи, байдуже, реальні це відомості чи фейкові. Тому що я проти запеклого фарисейства: коли влада під загрозою звільнень зганяє на мітинг покірних бюджетників — це торжество демократії, а коли опозиція організовано звозить своїх прихильників — то це вже «шатун» і загроза нацбезпеці страшніша, ніж «Свати».

Сам неодноразово стикався, що абсолютно щирим, ідейним і послідовним громадським активістам просто нема за що купити квиток на транспорт. І якщо їм допомогти дістатися до столиці, то вони починають діяти за своїм переконанням, а не за вказівкою зверху.

Мене більше хвилює, що означає прийдешня протестна активність: чи чудесну реанімацію, чи передсмертні конвульсії. Скоро стане ясно, як на рентгені. Але на марш 3 грудня планую піти.

При цьому найважливішим фактором, що реанімує протести, без сумніву, є агресивний ідіотизм влади. Хапати ветеранів війни і судити їх там, де занадто багато людей їх дійсно ненавидять — це не просто відрижка Януковича. Це вже відверта підлість кремлівського штибу.

Не розумію іншого. Добре зараз, типу на троні й удушу кожного, до кого липкі ручки дотягуються. Гаразд, припустимо інфернальне, і буде другий термін (чур, мене, чур!). Але ж усіх не передушити! Навіть всесильний недоімператор Путін — і той всілякі пом’якшувальні варіанти винаходить. А наші на чолі з президентом Порошенком тупо пруть, ніби вони вічні. Не двигуни, а дуболоми. І плодять, плодять, плодять смертельних ворогів…

А що потім? Як любив повторювати президент Кучма: «Що про нас напишуть у підручниках історії?». Ну, підручники — то таке, а от у вироку суду — це так. До речі, в період прем’єрства Леонід Данилович мав ще одну стійку сентенцію: «Головне — вчасно звалити!».

А ось Арсеном Аваковим рухає розважлива амбіція. Саме розважлива, при всій його удаваній простуватості.

Він давно є неофіційно другим за впливовістю персонажем у владі. І президент не надто успішно тягаеться з ним у силових можливостях. За якими у нас автоматично стоїть вплив на тіньові фінансові потоки.

Але ось у формальному суспільно-політичноому табелі про ранги Аваков навіть не десятий! В ньому, наприклад, невиразний Андрій Парубій — куди вище!

Суто тіньова могутність Арсену Борисовичу вже явно тисне в плечах. І одним інтерв’ю щодо «здохлого мінського процесу» він різко вискочив на поле, яке Порошенко вважав своїм приватизованим, — геополітичне. Не просто заскочив, а безцеремонно потоптався і вирізав на дереві образливе слово на адресу ПОПа. І, відповідно, зірвав захоплення не дуже розбірливої частини патріотичної публіки.

Порошенко, немов заївший диск, повторює про безальтернативність «мінська», який він породив і відмовитися не може. За це чутливе місце ПОПа тримають залізними пальцями і недоімперія, і Штати, і Європа. Президент постійно намагається свій відвертий дипломатичний «косяк» ярмом напнути на всю країну.

І ось сьогодні проти ярма опинилася не тільки системна опозиція на чолі з ЮВТ, до чого Захід вже якось притерпівся, але і стовпи чинної київської влади.

Хвацько! По-махновски! Епітетів не підберу, хоча фанатом Авакова себе не вважаю.

Один нехитрий рух — і влада президента отримала надзвичайно чутливий удар з-за рогу. А протестувальники на чолі з Саакашвілі — відчутну, хоч і непряму підтримку.

І не треба недооцінювати. Це тільки героїв робить сильніше те, що їх не вбиває. А у мародерів те, що не вбило, накопичується в організмі, як радіоактивний рутеній. З гарантованим результатом.

До речі, філософія Гегеля базується на тріаді: теза — антитеза — синтез. У нашому конкретному випадку: ідіотизм — амбіція — амбітний ідіотизм. Ну, або ідіотські амбіції, як кому приємніше.

Це я про першопричини справжнього «собачого весілля» з її гавкотом, вереском і кобелиними сутичками, що відбувається сьогодні замість боротьби з корупцією.

Після «11 вересня» усі спецслужби світу зобов’язані оперативно обмінюватися наявною інформацією з колегами. А у нас вони, гнані вперед амбітним ідіотизмом керівників і тих, хто ляльководить, затіяли між собою публічну війну.

СБУ прослуховує НАБУ, НАЗК виписує протоколи за корупцію антикорупційним діячам, детективи НАБУ затримують прокурорів, прокурори затримують детективів, всі відомства порушили оперативні справи проти керівників структур, що конкурують…

І все це — без будь-яких видимих результатів власне статутної діяльності. За яку ми, платники податків, даємо «борцям з корупцією» цілком європейські зарплати. Звалище, летять шерсть і слина, а жирні коти тим часом з чеширськими посмішками долизують бюджетну сметану.

Ні, професійна конкуренція — правильно і стимулює. Але якщо конкурують різні частини одного організму, то повний параліч правоохоронної системи гарантований. Що і спостерігаємо.

І — так: самосуди, подібні нікопольському, логічний, навіть неминучий розвиток ситуації.

Наша олігархічна влада — ніби «чужий» з фільму: перетворює на себе всіх, до кого доторкнеться. І в кожному доводиться підозрювати носія «чужого».

Антикорупційні органи зобов’язані працювати в упряжці, оскільки відповідно до задуму їх функції доповнюють і підсилюють один одного. Потрібна чітка координація та взаємодія, тому що, наприклад, право прослуховування телефонів за законом має тільки СБУ. А створювати об’єднані слідчі бригади може Генпрокуратура. І т. д.

В ідеалі, ці служби повинні знаходитися в одній будівлі — щоб простіше взаємодіяти і не лаятись. І навіть знаю, в якій — в Адміністрації Президента України. У колишньої адміністрації колишнього Президента. Тому що керівник країни, що не бажає і не здатний стати на чолі такої життєво важливої теми, як боротьба з корупцією, Україні взагалі не потрібен.

Але в єдиному зусиллі проти спільного ворога — це, на жаль, тільки в майбутньому, шановні читачі.

Ті, хто сьогодні у владі, — деталі вічного українського двигуна, який гуде й димить, але не зрушується з місця.

Чинні, яких уже не відрізнити від колишніх, ніколи не заспокояться. Ніколи не домовляться — ні про особисте, ні про загальнодержавне. Ніколи не поділять неподільне. Їх суперечності, ці невпинні чвари підтримуватимуть громадський протест аж до повного викорінення олігархічної моделі правління.

Дай Бог, щоб за нашого життя.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka