Больові точки: Збройне повстання або конституційні перетворення?

У чому принципова відмінність українських майданів від сусідського бунту, безглуздого у своїй нещадності? Майдани були причиною нехай і нетривалого, але катарсису. Самоочищення і внутрішньої мобілізації.

Буду конкретним.

Коли центральна влада в 2014 році почала валитися, то на місцях довелося робити неможливе. Наприклад, у Подільській райадміністрації створили оперативний штаб, де взаємодіяли представники Майдану, місцевої міліції, МНС, комунальних служб, ініціативних народних дружин. Були телефони для зв’язку, знаки для впізнання своїх та інше. І це дозволило в період безвладдя не допустити техногенних катастроф, уникнути грабежів і нападів, адже Києвом нишпорили банди озлоблених та готових на все «тітушек».

На Подолі не постраждало жодного будинку, окрім офісу КПУ, який оперативний штаб із неприховуваним задоволенням вирішив не захищати, а лише не допускати поширення пожежі.

Певний час у будівлі райадміністрації одночасно чергували і майданівці, і міліціонер. Усі молоді – років по двадцять, майданівці – з Західної України, україномовні, міліціонер – київський, російськомовний. Спочатку вони поглядали один на одного з відвертою недовірою, а вони ж усі зі зброєю. Доводилося за ними окремо наглядати.

Але щасливо втрутилася моя дружина – лікар і викладач Медуніверситету. Вона взяла над ними шефство – застуджених майданівців лікувала якимись пігулками, приносила їжу. І одного разу – жінки чуйні! – притягла купу цукерок із супермаркету. І ось спускаюся я вночі з другого поверху, де чергував від оперативного штабу, і бачу, як майданівці та міліціонер п’ють чай із цукерками. Разом. Щасливі такі, розмовляють про щось. І весь стіл в акуратно розкладених мозаїкою різнокольорових фантиках…

Якось майданівець запитав мою дружину, чим він може віддячити за її турботу. Вона: «Чоловіка мого бережи, якщо раптом що». І він з усією юнацької щирістю і серйозністю пообіцяв: «Сам здохну, але його врятую».

І я знаю, що пізніше ці та такі ж хлопчаки вирушили на фронт, ціною власних життів урятували мене, всіх нас від російської терористичної зарази.

Розумієте, про що я?

Тоді було багато всякого. І темного зокрема. Але у дуже багатьох людей прокинулося щось справжнє – розуміння, що бувають часи, коли спільне важливіше за особисте. І що є цінності, заради яких треба жертвувати всім. І що головне в житті – не гроші, розваги та задоволення.

І що Україна – зовсім не в руках зажерливих безчесних політиків. Її долю та майбутнє прикривають собою і символічними фанерними щитами ті, хто вважає це своїм обов’язком і не може інакше.

Саме після Революції Гідності та волонтерського пориву країну можна було перезапустити м’яко, в адміністративно-командний спосіб.

Тоді «колишні» втекли або схоронилися під плінтусами, Верховна Рада проголосувала б за найрадикальніші зміни в законодавстві, суспільство на «ура» сприйняло б будь-які рішучі ініціативи. Тобто новій владі можна і потрібно було діяти в стилі ранніх Коломойського-Корбана: рішуче до заявленої мети, не гальмуючи на дрібницях.

І основна невід’ємна претензія до президента Порошенка в тому, що він не просто манкірував загальнонаціональним об’єднанням і підйомом, а навпаки – свідомо, хитро, методично затоптав ці паростки відновлення й очищення. Причому, діючи винятково в корисливих інтересах – заради зміцнення особистої влади та тієї моделі державного устрою, яка дозволяє отримувати найбільшу тіньову вигоду. Корупційний рейтинг від «Ernst & Young» тому підтвердження.

Побічним, але закономірним наслідком президентського підходу, який є диригентом владного оркестру, стала повна реабілітація і навіть зміцнення «колишніх», до яких додалися «нові», але такі ж жадібні та безпринципні. І агресія Росії стала не стимулом загальнонаціонального єднання та мобілізації, а ще одним схемоутворювальним фактором для цинічних ділків на крові.

Ситуація зашкарубла, кричуща вседозволеність представників влади (справа Розенблата-Полякова – лише один кадр багатосерійного фільму) стала нормою.

При всьому цьому залишається досить багато фахівців, які вважають, що плавні консенсусні перетворення країни все ще можливі.

Для цього необхідно, щоб президент України, конституційна більшість депутатів, низка міністрів, силовиків, передовсім  – головне – олігархи, які співпрацюють і наживаються на владі, раптом прозріли, засоромилися-покаялися і почали нове – чесне подвижницьке творче – життя заради України та українців.

Тоді можна буде швидко ухвалити закон про розробку нового Суспільного Договору та ухвалення його на Загальнонаціональному Референдумі. А далі розробка і загальнонародне затвердження нової Конституції України, на основі цього Суспільного Договору, і переробка практично всього чинного законодавства, що передбачає іншу – демократичну і орієнтовану на громадянина – систему влади.

Особисто мені подобається. Як і міфи про відвідування Землі інопланетянами, а також різдвяні казки з хорошим кінцем.

Вищезгадане можна здійснити, але лише в тосу разі, якщо під АП, ВР і КМ цілодобово вируватиме мільйонний натовп непривітних громадян, а у великих містах – такі ж обурені, але чисельністю п’ятдесят-сто тисяч людей. І ті, хто вимагає переформатування країни, мають бути готовими до опору офіційним силовикам і, що важливіше, неофіційним силовим структурам, у створенні яких досягла успіху влада.

Погодьтеся, що це вже не зовсім еволюція. А без жорсткого й загрозливого тиску нинішня влада хіба здатна відмовитися від такого комфортного і вигідного для неї стану справ? Питання не риторичне, а знущальне.

Тож не дивно, що кількість прихильників силового вирішення всіх проблем в Україні зростає. Імен спеціально не називаю, щоб не чіпляти ярлики. Кожен, хто цікавиться темою, без проблем назве помітних прихильників того або іншого шляху. А також тих, хто, користуючись псевдорадикальною риторикою, на ділі працює винятково на зміцнення влади, на консервацію чинної несправедливості.

Характерно, що серед адептів повстання дедалі більше не лише професійних військових, а й послідовних гуманітаріїв-інтелектуалів.

М’який варіант, коли суспільство примушує владу до перезавантаження, я описав вище. Важливо: просто перевибори ситуацію злегка оздоровлять, але не виправлять. І навіть вибори за поліпшеним виборчим законодавством – лише напіввихід. Залишається вельми високий шанс на реставрацію олігархічно-клептократичної влади, оскільки, як з’ясувалося, дуже багатьом громадянам України вона є близькою і зрозумілою. А ще більша кількість наших громадян органічно не здатні відстоювати свої права, сподіваючись на героїв-варягів, «нові обличчя» з хижим оскалом, допомогу Заходу та інші спонтанні перетворення замурзаної Попелюшки на успішну королеву.

Нам необхідна країна взаємної відповідальності – суспільства і влади. Тобто формувати владу – обирати й обиратися – повинні відповідальні громадяни, які підтвердили ділом таке своє високе право. Але і відповідальність влади повинна бути абсолютно реальною і невідворотною, зі скрупульозно прописаною процедурою в законі.

Один із критеріїв відповідального громадянства – готовність зі зброєю в руках захищати країну. Тому тема максимального залучення військових до влади – абсолютно природна.

Відразу хочу заспокоїти стурбованих: класичний військовий переворот в Україні неможливий через надмірну кількість здорового глузду,зокрема й серед армійців. Вони розуміють, що легітимність влади і реанімація нинішньої передінфарктної економіки – завдання, непосильні для штабу полку і навіть Генштабу, особливо чинного.

Може йтися про забезпечення приходу до влади тих політичних сил, де військові становлять істотну частину – від 30 до 50%. Але справжні військові – НЕ пристосуванці в камуфляжі, яких зараз повно під куполом. І не совдепівські генерали, які вміють силами армії зводити дачі, а не доти.

Військові повинні взяти на себе організаційну функцію примусу влади до співпраці, цивільні – забезпечення легітимності процесу, стратегію і тактику очищення та переформатування країни, а також ресурсне забезпечення. Бо якщо військові займаються ресурсами – то це вже не військові, а мародери. У найкращому разі – найманці.

Інтелектуали вже напрацювали достатню платформу смислів і практичних концепцій. Справа за контактом і взаємодією авторитетних військових, рівня майор-полковник, і патріотичних політиків, яким армія готова повірити і підтримати практично.

Найцікавіше, що влада теж намагається будувати подібні політичні конструкції за участі військових. І доволі успішно. Тож питання постане: хто раніше? Або, не дай бог, хто кого? І тоді черговий етап громадянської непокори ризикує стати не катарсисом, а саме російським бунтом.

P.S. Один мій товариш регулярно рекомендує запасатися патронами. Багато читачів його постів думають, що це жарт такий. Ну, нехай думають…

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka