Андрій Куликов про власну свободу слова та українських людей на Донбасі (відео)

– Ви працювали на британському радіо, на ICTV, на «1+1». Скажіть, чим український інформпростір відрізняється від, скажімо, британського?

У нас лише загальноукраїнських телеканалів та тих, які претендують на цей статус, 15-20.

Результат такий, що оці кілька британських гравців роблять багато якісної продукції, а наші 15-20 роблять мало якісної і багато неякісної.

– Ви які канали дивитесь?

– Коли я приходжу додому, то дивлюсь ті новини, які зараз в ефірі чи скоро будуть. Я не дивлюся всякі талант-шоу, битви екстрасенсів і таке інше. Час від часу дивлюсь серіали. Бо 1,5-2 роки тому з них можна було багато чому навчитися для ток-шоу. Серіали – криниця, з якої можна черпати.

– Наприклад які серіали?

– Ті, які тривають півроку і більше. Повторюваність епізодів, сюжету, циклічність властиві серіалам. Це ті штуки, які знаходять відображення в ток-шоу. У глядачів виникає таке враження, що вони все можуть знати наперед.

Я дивлюся, щоб знати, де поставити крапку й оголосити перерву. На чому закінчується серія? На тому, що хтось пильно дивиться вам у вічі. Це прийом. «Ми вам ще покажемо».

На чому ґрунтується привабливість серіалів? По-перше, ми знаємо, що там відбудеться, і є радість від цього. По-друге, надія «а може цього разу буде трошки інакше».

– А що до інформаційного жанру? Ви дивитесь «Свободу слова» зараз, коли вас там вже немає?

– «Свобода слова» й інші ток-шоу – це не інформаційний жанр. З них можна було б зробити інформаційний жанр і у найкращих зразках так воно і є. Але ж це продукт зрежисований і такий, який намагаються скерувати за певним сценарієм. Розважальним його теж не назвеш. Радше це аналітичний жанр.

– Ви все ж таки дивитесь «Свободу слова»?

– Час від часу. Щоб побачити політиків і урядовців, яких давно не бачив. Мені потрібно звіряти власне сприйняття того, що відбувається в Україні, з тим, як це сприймають мої колеги по «Свободі слова», до яких я зберіг велику шану. Мені не соромно, що можу у них щось дізнатись.

– Уже рік як ви пішли і зосередились на «Громадському радіо». Може, сумуєте за телебаченням, плануєте повернутись?

– Ні. Радіо набагато цікавіше, різноманітніше, дає набагато більше простору, щоб людина себе висловила. До речі, воно буває набагато вимогливішим за телебачення.

Я раз на тиждень веду програми на телеканалі ATR, але це тимчасовий захід. Скоріше із солідарності із цим телеканалом, ніж для самого себе.

– Наскільки зараз українській інформпростір незалежний і професійний?

– Що до професійності, то важко виміряти. Бо зазвичай, що ми бачимо, чуємо, читаємо? Київ. Країна велика, є великі міста, в яких є своє інформаційне середовище. Не досліджуючи його не можна говорити про професіоналізм в Україні. Потім практично поза нашою увагою залишаються ті люди, які працюють в районах. А це тисячі колег. Сотні газет, трохи радіо і трохи телебачення. Я вже не кажу про онлайн-ресурси. Ми про них практично нічого не знаємо і лише час від часу на якихось журналістських конкурсах отримуємо інформацію.

Якщо виходити з Києва і рідкісних проривів на загальноукраїнську арену, то, на мою думку, професійний рівень низький. Але це, зокрема в телевізійній галузі, пояснюється дрібненням ресурсів. Не можна творити достатньо якісний матеріал, коли людські сили і матеріальні засоби розпорошені по великій кількості операцій.

Часто запитують: «Як ви оцінюєте загальний рівень свободи слова в Україні?» Загальний простір складається із сотень тисяч маленьких просторів свободи слова. Навіть люди, які працюють в одній редакції, для себе формують свою свободу слова, яка перетинається із тою, яку намагається визначити редактор, власник і ті, хто впливають на редакцію. Якою мірою ми з вами розсунули обмеження, такою мірою існує наша свобода. Ми в чомусь перетинаємось і виникає спільний простір. Тому він постійно змінюється.

Люди, які можуть і хочуть творити свободу слова, знаходять такі можливості за будь-якого режиму. Навіть за радянського. Януковича, Кучму багато критикували. Але свобода слова існувала і тоді в тій мірі, в якій ми її здійснювали.

І навпаки, навіть за, здавалося, демократичні часи Ющенка були наступи на свободу слова. Оскільки помітні діячі в журналістиці –  інтуїтивні демократи, то тих, хто дотримується демократичних поглядів, вважається неправильним критикувати. Те саме, що виникло у нас, коли почалась війна. Своїх не критикуй, бо це на користь ворогу.

– Ви майже весь час спілкуєтесь українською мовою. Але зрідка переходите на російську. Чому? Зокрема я бачила це на «Свободі слова» і було помітно, що це вам нелегко далось.

– Це було навесні 2014 року. Зокрема й тому, що я тоді побував в Донецьку, де панувало безладдя і безвладдя. Я бачив, що для людей, які виходили на мітинги на площу Леніна, людина з українського телебачення, байдуже яка и що робила, була чинником подразнення. Ми всі для них були брехунами. Таким людям треба показати, що ми в чомусь такі самі, як і вони. Ці люди віддають перевагу російській мові у спілкуванні. Якщо треба наступити на якійсь свої принципи і звернутись до них російською мовою, то це ми й зробили в «Свободі слова». Точно дві програми я провів російською мовою, тому що вважаю, що на той момент від цього залежало чимало життів не тільки на Донбасі.

Про питання української мови нам іноді кажуть, що воно не має значення , що воно не цікавить українців. Ні. Досвід показує, що це дуже важливе питання і воно має безпосередній стосунок в тому числі і до війни.

– Зараз, як ви гадаєте, яким чином ми можемо порозумітися з Донбасом? Чи не став він таким далеким, що вже запізно?

– Треба забрати з наших уявлень оце «порозумітись з Донбасом». З деякими людьми у нас порозуміння ніколи не зникало. З деякими за ці роки або відновилось, або зменшилось. До речі, хіба вони так далеко? Сотні тисяч з них живуть на контрольованій території. Треба зустрічатися з ними. Якщо в тебе немає змоги поїхати на Донеччину чи Луганщину, то для розуміння того, що відбувається, потрібно розмовляти з тими людьми, які знаходяться тут.

Журналісти, політологи, ті, хто пишуть про ситуацію на Донбасі, без того, щоб побувати там просто не мають права щось публікувати.

Я нещодавно був у Північній Ірландії. 1,5 млн населення, 30 років збройного конфлікту, в якому загинули 5,2 тис. людей. І найбільше жертв – серед мирних людей, що, до речі, характерно і для нинішньої війни на Сході України. 1,8 тис. загиблих – мирні люди, 1,4 тис. людей втратили британська армія, поліція, спецслужби. Далі вже йдуть втрати терористичних організацій. Тобто ті, хто коїв тероризм, втратили найменше.

– Яким чином ми зможемо повернути Крим і Донбас?

– Я гадаю, що Донбас вдасться повернути і в недалекому майбутньому. Земля і люди українські, надто багато зв’язків. Хоча я не розділяю того аргументу, що, мовляв, Росії Донбас не потрібний. Кожен клапоть чужої землі дуже потрібний Росії. Окремі райони, Крим, буде можливість відхапати щось у Білорусі – потрібно.

Це не додає багатства, істотної кількості людей, але, як символ імперської потуги, будь-яке захоплення чужої території або фактичний контроль – це утвердження.

Ну ось Придністров’я – вузька смужка, з якою у Росії навіть нема спільних кордонів, їй потрібно. Бо це оплот «руського миру».

Нам необхідно пам’ятати, що навесні 2014 року дуже важливу передишку для України дали українські патріоти на Донбасі. Вони втрачали життя, домівки, але виходили на мітинги, чинили активний спротив, про який ми ще дуже мало знаємо. Вони чинили пасивний спротив. За цей час ворог не міг просунутись далі. Зокрема завдяки Донбасу і його людям встояли Харків, Херсон і деякі інші міста, де так само працювали російські агенти.

В перших добровольчих батальйонах було багато місцевих людей. Ми зараз про це не знаємо, зокрема тому, що в багатьох з них є родичі на окупованих територіях.

Отже, в тому, що Донбас повернеться у відносно недалекому майбутньому, сумнівів нема.

Щодо Криму – ситуація інша. Донбас ніколи не був представлений, як територія російської слави. В Криму це виховували. «Севастополь – город русских моряков». За Крим будуть чіплятися більше. Навіть у сприйнятті деяких іноземних політиків Крим набагато ближчий до Росії. Тим більше до складу України його передали в 1954 році.

– Гадаєте, що Крим ніколи не буде українським?

– Я цього не сказав. У мене нещодавно була цікава зустріч з естонцями з організації Кайтселійт. Це  Союз оборони Вітчизни, до якого входять близько 20 тис. людей. Я їх запитав відносно ситуації в Нарві. Читав репортаж журналіста про суцільно російськомовне місто Нарва. Вони кажуть що справді, естонську мову там можна почути лише в органах влади. Так, там ходять люди з георгіївськими стрічками. Там ніхто просто так не вивісить естонський прапор. Але водночас серед загонів Кайтселійта на території північно-східної Естонії, де переважає російськомовне населення, до 80% бійців – російськомовні. Тому, хто не любить Естонію, варто лише перетнути кордон з Росією, щоби негайно захотіти знову повернутись в Естонію.

Тому, яким би ілюзорним зараз не виглядало гасло, що ми побудуємо гарне життя в Україні і кримчани самі до нас захочуть, я думаю, що частина правди в цьому є. Але це забере роки, бо ми знаємо, що побудувати гарне життя в Україні непросто.