Енріке Менендес про гібридну війну і правила життя на Донбасі

Про вигнання гуманітарних організацій

Ми продовжуємо займатися тим самим, чим займалися на непідконтрольній території – допомагаємо мирному населенню пережити наслідки конфлікту. За ці два роки, маю на увазі 2016 і 2017, профіль нашої діяльності в рамках «Відповідальних громадян» не змінювався. Ми, як це називається термінами міжнародних гуманітарних організацій, «партнер по реалізації». Є великі міжнародні агентства, які великими обсягами постачають у зону конфлікту гуманітарну допомогу, але розвезенням цієї допомоги на місця, збором списків постраждалих, довозом, координацією роздач зазвичай займаються локальні організації. Оскільки ми виросли з волонтерської групи та перетворилися на велику серйозну гуманітарну організацію, працюємо з великими міжнародними гуманітарними організаціями. Зараз у нас таких партнерів два: Всесвітня продовольча програма ООН і Міжнародна організація міграції. Наша спеціалізація – це робота в сірій зоні. Розвозимо гуманітарну допомогу в сірій зоні в Донецькій і Луганській області. Зараз робимо це лише з українського боку від лінії фронту.

Перші два роки конфлікту, маю на увазі 2014 і 2015, безумовно, були найважчими з гуманітарного погляду. Зараз, на січень 2018 року, можу сказати, що гуманітарна ситуація в зоні конфлікту радикально покращилася. Незважаючи на те, що час від часу проскакують гучні заяви про те, що там насувається чергова катастрофа. Це не так. Стабільно важкою ситуація залишається тільки в тих населених пунктах, які безпосередньо на лінії фронту. Це смужка шириною приблизно 15 кілометрів з одного боку і 15 кілометрів із другого. За даними ООН, там живе від 200 до 300 тисяч осіб. Це люди, які постійно мають потребу в тому, щоб їх хтось забезпечував гуманітарною допомогою, тому що самі налагодити механізми нормального життя вони не можуть. А все, що за межами цієї зони – там зараз ситуація радикально покращилася, люди пристосовуються і нормальні механізми починають працювати.

Якщо говорити про «ДНР» і «ЛНР», за моїми джерелами, Росія там зменшує фінансування державних структур. Але ті населені пункти, в яких не проходять безпосередньо бойові дії, якось можуть самостійно налагодити своє життя.

Є упередження, що якщо це не контрольовані урядом території, то вони схожі на якісь непрохідні джунглі, де цілими днями бігають якісь неорганізовані банди і стріляють по мирних жителях. Це абсолютно не так. Якщо подивитися на міста, які далеко від лінії фронту, навіть на непідконтрольної території – там триває цілком нормальне життя. Звичайно, вони потребують гуманітарної допомоги. Цю гуманітарну допомогу продовжують надавати великі міжнародні організації, такі як ООН і Міжнародний комітет Червоного хреста. Вони отримують допомогу від МНС Російської Федерації. Також є виробництва, підприємства, які працюють.

Підприємства втратили багато в чому ринки збуту. Якщо розглядати Донбас, розділяючи його на підконтрольну і непідконтрольну територію, то це був єдиний індустріальний промисловий комплекс, який працював як єдине ціле. Виробничі ланцюги, ланцюги постачання було побудовано з огляду на те, що там було фактично замкнуте виробництво, якщо не брати залізну руду, яку завжди привозили з-поза меж регіону. У сенсі спрямованості радше навпаки. Донбас – це все ж таки експортоорієнтований регіон.

Зараз, переважно через військові дії, ще через запровадження економічної блокади з боку офіційного Києва, безумовно, ці ланцюги було зруйновано. Всі підприємства регіону, знову ж таки, без поділу на ті, які працюють на непідконтрольної території, та ті, які працюють на підконтрольній території, змушені перебудовуватися під нову ситуацію. Вони багато чого втратили, втратила багато в чому і держава Україна. Місяць тому пройшло непоміченим для багатьох ЗМІ повідомлення Національного банку України, який підрахував, що лише прямих збитків у 2017 році від блокади підприємств непідконтрольних частин Донбасу українська економіка зазнала $1,8 млрд. При нинішньому космічному курсі це 55 млрд грн. Якщо подивитися на наш Пенсійний фонд, то третині України можна було б увесь рік пенсії платити.

Це було політичне рішення, яке призвело до певних економічних наслідків. Чому ми два роки мирно співіснували? Скажімо так, у ці важкі роки нас не чіпали, тому що ми вирішували локальне завдання, яке було вигідне і владі самопроголошених республік. Ми вирішували ті проблеми, які вони вирішити були не в змозі, оскільки все було в хаосі, ніхто не знав, скільки це триватиме.

Чому ми називалися «Відповідальні громадяни»? В той момент, коли стався колапс державної влади, відбулася втеча еліт із регіону, людей, які повинні були відповідати за населення, з’явилися такі активні люди, як ми, які взяли на себе частину цих проблем. Коли гуманітарна ситуація почала поліпшуватися, потреба в таких гуманітарних організаціях, не підконтрольних сепаратистам, зникла. Вони почали заганяти всіх у рамках певних правил.

Першими, якщо пригадати події літа 2015 року, вони видворили з території «ДНР» «Лікарів без кордонів», потім вони поступово забороняли і виганяли інші гуманітарні організації. Під це потрапили в підсумку Safe The Children й інші. Там залишилися тільки великі організації, які працюють через єдиного регіонального партнера, який повністю підконтрольний владі самопроголошених республік. Такі групи політично незручні. Ми, навіть перебуваючи там, ніколи не приховували, що, з політичного погляду, дотримуємося принципів територіальної цілісності України. Нас називали останньою проукраїнською групою, яка орієнтована не на Росію, а на Україну.

Про гібридну війну

Зараз живемо в такий час, коли люди хочуть чорно-білого сприйняття. Вони хочуть, щоб ти чітко сказав, за кого ти – за нас, чи за них. А для мене не існує «нас» і «них», для мене це чорно-біле сприйняття, коли ти обов’язково повинен зробити вибір, за кого, а отже, проти кого. Сама постановка цього питання є злочинною.

Вважаю хорошим визначенням, що в Україні триває гібридна війна. Коли з боку сепаратистів або з боку Москви ми постійно чуємо, що це громадянська війна, що «нас там немає», це неправда. Вони, безумовно, там є. Тут, у Києві, всі говорять про російську агресію, при цьому систематично недооцінюють внутрішній компонент конфлікту. Природно, виникає бажання сказати: «Хлопці, подивіться, скільки там воює і по один, і по другий бік громадян України». Як же можна виключати цивільний компонент?

Є дуже хороша ілюстрація цього. Якщо подивитися на сайт ООН, де опубліковано офіційні документи з різних конфліктних точок світу, то оригінали Мінських угод (ті, які затверджені радою безпеки ООН) знаходяться в розділі «Внутрішньодержавні конфлікти». З погляду міжнародного права, ООН, конфлікт відбувається в Україні, всередині держави. Якщо б це був міждержавний конфлікт, то документ знаходився б в розділі «Міждержавні конфлікти».

Зараз не даю оцінку тому, що є де-факто. Кажу, як це видається де-юре, з погляду міжнародного законодавства. У цьому конфлікті багато шарів, це як листковий пиріг. Є геополітичний компонент, є українсько-російський компонент, є внутрішній конфлікт між Донбасом і новою владою, яка в Києві з’явилася після Майдану. Якщо ми заперечуємо цю частину, отже, ми не розуміємо суть цього конфлікту. Вирішуючи лише українсько-російські проблеми, російсько-американські проблеми чи якісь проблеми європейської глобальної безпеки та випускаючи з уваги внутрішні компоненти, ми ніколи не вирішимо цей конфлікт.