Про героїв та жлобів
На жаль, у нас часто бувають проблеми з розумінням слів і їхніх значень. Особливо коли говоримо про конкретних людей. Одних ми незаслужено наділяємо якостями, яких у них близько немає. Інших… просто ігноруємо. Але насправді завжди все просто. Справжньому герою нічого не треба. Ні до, ні після. «До» – тому що він не знає, що герой. «Після» – тому що він вже герой.
Він живе звичайним життям, не продає себе наліво-направо, тримає слово і у нього всередині потужний моральний стрижень. Справжній герой – це ж не той, хто відразу сує своє заплиле жиром рило давати інтерв’ю по дрібниці. Йому нема чого говорити, бо він не розуміє, що таке геройство – він просто вчинив правильно. Він не біжить в Адміністрації президента / прем’єра, щоб йому поблажливо потиснули руку.
Тому що для звичайної людини президент – це занадто багато, а для героя – ніхто.
Він не ходить на ток-шоу, не розповідає, як він цілодобово не спав заради країни. І намагається взагалі про себе не розповідати. Просто робить свою справу. Герої не вміють говорити пафосних промов. Вони червоніють під софітами. Вони не телегенічні і сильно нервують. Але головне – герої не бувають жлобами. А жлоби – типу нинішніх міністрів / депутатів – ніколи не будуть героями… Героїв навколо багато і мало. Багато, тому що ми не знаємо, хто і як себе буде вести в лихоліття. Мало, тому що в ключовий момент завжди виявляється занадто багато боягузливих хлопців.
Тих, які потім, коли все закінчиться, швиденько виповзають з щілин, рвуться на телеекрани і сорочки на собі рвуть, парячи нам про своє «геройство». Сам нерідко потрапляв в ситуації, коли найменша криза вітром здуває всіх понтярщіків зі статусами. А потім з’являється один-другий-третій хлопчина, без претензій, і бере на себе те, що інший не може взяти і робить круту роботу…
Давайте прямо. Майже вся сьогоднішня еліта, добре упакована і обжерта свавіллям, періодично пафосно так розповідає, як в далекому 2014 вони особисто зупинили глобальну війну.
А насправді багато з них в обмочених штанях сиділи в бункерах і мукали щось нескладне, поки невідомі хлопчини щось там робили. Деякі з цих жлобів і зовсім тікали в західні містечка України, подалі від страху, щоб потім начепити на себе колоду орденських планок і агресивно розповідати про власне геройство. Світ завжди брехливий. І в світі нерідко солодощі жеруть найбоязкіші і огидні особистості, що вміють голосніше за всіх кричати.
На жаль, мало героїв справжніх. Не ряджених, які до кожного свята отримують по медальці і право збрехати про себе. Багатьох справжніх просто вже немає, а інші, які покалічені духовно і фізично, від власної непотрібності просто сховалися в особистому горі. Але одного ми точно знаємо. Олег Геннадійович Сенцов. Слова неважливі. І політика неважлива. Просто треба запам’ятати, що ми живемо в один час з Великою людиною і армією боягузливих карликів…
Михайло Подоляк, політтехнолог