Юрій Ванетик розповів про те, які уроки варто винести зі «справи Епштейна»?

Справа Джеффрі Епштейна часто описують як суто американський скандал: поєднання сексуальної експлуатації, розкладання еліт, провал правосуддя тощо. Але це трактування відводить від головного, адже це не історія про одну людину і не про секс, як таку. Це – кейс про те, як поводиться влада, коли вважається «недосяжною». І як інститути зазнають краху, підмінюючи відповідальність управління ризиками.

Для Європи (і для України зокрема) це не чужа драма, а попередження. За своєю суттю, справа Епштейна демонструє універсальну ваду сучасних держав, коли сходяться в одну точку гроші, соціальний статус, політичний доступ і можлива корисність для спецслужб. Тоді закон перестає бути автоматичним, а стає опціональним (якщо сама система не сконструйована так, щоб витримувати тиск сильних). Найбільш тривожним є не сам факт злочинів, а роки їхнього терпіння. Звинувачення, судові документи, журналістські розслідування існували задовго до арешту, а відповіддю системи стали закриті угоди, приховані матеріали та процедурна непрозорість.

Для України, як на мене, цей урок у чомусь важливий. В умовах війни та майбутньої реконструкції країни розширення закритих рішень неминуче. Але без незалежного контролю таємність швидко перетворюється на привілей, коли справи завмирають, документи зникають, відповідальність стає вибірковою тощо. Європа також уразлива. Від розвідувальної співпраці до фінансового нагляду багато ключових процесів виводяться з публічного поля. Справа Епштейна показує, чим саме закінчується така тактика.

Епштейн не керував інститутами, він оминав їх. Його вплив будувався на щільних мережах: адвокати, політики, донори, академічні кола, фінансові та навколодержавні посередники. Це і є формою сучасної корупції. Тоді, коли йдеться не про одиничний підкуп, а про цілу систему взаємного захисту. Україні такий механізм добре знайомий. Олігархічні структури виживають там не лише через слабкі судна, а тому, що мережі еліт випереджають право. Усі надто залежні один від одного для того, щоб бути першими та реально ефективними. Файли Епштейна показують, що навіть зрілі демократії досить вразливі перед феноменом, коли всі надто важливі, то не відповідає ні за що ніхто.

У центрі уваги – списки імен. Багаторічні затримки, закриті угоди, юридичні пастки перетворили процес на додаткове покарання постраждалим. Універсальний механізм однаково працює у справах про сексуальні злочини, фінансові махінації та корупцію. Система просто виснажує жертв, а правосуддя стає формальністю.

Післявоєнна Україна, про це у нас багато хто говорить, зіткнеться з тисячами схожих справ. Європа також буде частиною цього процесу. Кейс Епштейна став наочним прикладом того, як процедурна складність руйнує довіру. Навіть припущення, що розвідувальні міркування могли проводити прокурорські рішення, вже тривожно. Корисність спецслужб не може створювати імунітет. Для України, глибоко вбудованої у західні розвідувальні архітектури, це є критично важливим. Короткострокова доцільність має підривати довгострокову легітимність. Те саме стосується і європейських держав. Демократії найчастіше руйнуються не через кризи, а через «тихі винятки».

Файли Епштейна публікувалися фрагментарно та під тиском. У результаті – вакуум, заповнений конспірологією. Для суспільств, вразливих до дезінформації, це руйнівно. Виборча прозорість гірша за її відсутність. Україна та Європа не можуть дозволити собі такий сценарій у питаннях корупції, реконструкції та відповідальності за зловживання.

Історія Епштейна виявляє ключовий дефект правових систем: вони добре працюють із звичайними обвинуваченими та погано із винятковими за впливом фігурами. Закони, які не можна застосувати до еліти, це не закони, а якісь незрозумілі ритуали.

Юрій ВАНЕТИК, адвокат, політичний стратег, член Ради директорів міжнародної правозахисної агенції West Support, старший науковий співробітник Claremont Institute (Каліфорнія, США)