”Бандерівця” Джеймі Олівера затролили в США

Здається, я знайшов відповідь на дуже важливе питання світобудови. Мене, взагалі, дуже радує, коли вдається знайти дуже просту відповідь на якесь дуже складне запитання.

Мене це питання цікавило давно.

Чому в Росії, упродовж усієї її історії, кількість «вати» завжди зашкалювала, тоді як у решти країн, хоча вона й присутня, але вкрай рідко виходить на історичну арену і диктує свої умови.

Звісно, виховання відіграє роль, і негативна селекція (яка в Росії завжди присутня) теж впливає, але справа не тільки в них. Ось зараз, коли я пишу ці терміни, «вата» в Росії, як кажуть, становить 87% населення. Але так було не завжди. Ще на пам’яті цього покоління, багато хто з тих, хто волає зараз «Кримнаш« або «Путіннашевсьо», виходили в 1991-му до Білого дому, щоб захистити себе і країну від тієї самої «вати«, на яку самі перетворилися зараз.

Адже має бути якесь джерело цього вірусу, який перезаразив усіх інших. Має бути якийсь прошарок людей, у яких цей ватний менталітет закладений від народження, на рівні генетики, як колір волосся або розріз очей.

Причому здоровий глузд підказує, що відсоток таких ось «нативних ватників», він мусить бути приблизно однаковий в кожній країні та в кожному суспільстві. То чому ж у Росії вони завжди біля керма, а в тих же Штатах, наприклад, ні?

Вчора я це зрозумів. Але почну здалеку.

Словом, вчора я подивився на якомусь кулінарному «тарілковому» каналі вельми цікавий сюжет.

Ось є такий знаменитий англійський кухар, Джеймі Олівер, який веде телепрограми, їздить світом, навчаючи людей мистецтву простої, але високої кулінарії. І, між іншим, бореться, навіть героїчно бореться проти «шкідливої ​​їжі».

Відразу зазначу, це важливо для подальшого розуміння нашої історії, що словами «шкідлива їжа» він називає не жирні ковбаски зі шпигом і не узбецький плов, який сочиться маслом, – а той фастфуд, що роблять на фабриках концерну Трікатель з відходів тваринництва і відвалів хімічних виробництв.

Джеймі Олівер їздить країнами, читає лекції, а іноді і наочно показує – чим відрізняється нормальна їжа від «шкідливої» і як вона може вплинути на здоров’я людини.

І ось він, поворушивши статистику американського МОЗ, дізнається: що найвищий відсоток ожиріння серед населення США – в якомусь американському містечку з назвою щось на кшталт «Жопомордоворотинськ» в перекладі російською. І приголомшливий (а, може, і очікуваний) збіг – у цьому ж самому містечку найнижча в США тривалість життя.

Зробивши логічний умовисновок, що справа очевидно в особливостях харчування в цьому американському містечку, Джеймі Олівер їде до американської провінції, щоб навчити мешканців містечка харчуватися правильно.

Жителі містечка, дізнавшись, що знаменитий Джеймі Олівер їде їх повчити, грудьми встають на захист своєї національної незалежності. Місцева преса нагадує мешканцям, що саме американці перемогли англійців у боротьбі за незалежність – і тому тепер англійці повинні вчитися у них, а не навпаки. Передачі місцевого каналу майже слово в слово відтворюють передачі «Раша Тудей», з тією лише відмінністю, що замість слова «Донбас» звучить «Імперська Британія», а замість «бандерівці» – «Джеймі Олівер».

Містяни близькі до того, щоб вийти на вулиці з гаслами «Бостонське чаювання – можемо повторити!». Але не виходять лише тому, що немає глядачів – федеральні телерепортери гигочуть вголос і відмовляються знімати цю дію.

Очолює міський національний опір – кухарка місцевої школи, бо «приїзд цього англійця може викликати зміни в нашому житті, а в житті немає нічого кращого за стабільність і шкідливішого, ніж зміни».

І ось Джеймі Олівер приїжджає. Звісно, всі хочуть його вбити, але не можуть, бо ось тепер їх уже знімають відразу і американське, й англійське телебачення. Тому жителі одягають ввічливі посмішки і розгортають партизанську боротьбу.

Джеймі йде в школу міста і виявляє, що дійсність перевершила його найгірші очікування. Сьогодні в меню – картопляне пюре і яєчня-бовтанка. Сім шкільних кухарок готують ці продукти. Картопляне пюре роблять, розводячи у воді якийсь порошок, а яєчню-бовтанку – підігріваючи якусь спермовидну субстанцію з фабричних упаковок, що схожі на сміттєві пластикові мішки.

Експрес-аналіз показує, що картоплі в картопляному пюре немає, і складається воно переважно з кукурудзяного клейстеру з відповідними смаковими добавками. Але зате в ньому – оптимальне співвідношення білків, жирів і вуглеводів у точно відміряних пропорціях у суворій відповідності з інструкціями зі шкільного харчування.

Що стосується «яєчні-бовтанки», то точний її склад не визначимо, зате в ній дуже багато вітамінів і смакових добавок – і тому «діти її дуже люблять».

– Чом би вам самим не зробити картопляне пюре з картоплі? – запитує наївний Джеймі Олівер.

– Це що, ви хочете, щоб ми тут по-справжньому готували на 450 осіб? – сплескує руками головна куховарка під схвальний сміх інших.

Під телекамерами міське начальство, згнітивши серце, дає згоду, щоб Джеймі Олівер готував у місцевій школі для дітей справжню їжу. Але ставить жорсткі умови – готувати тільки за офіційно затвердженими рецептами, і щоб ця ваша «справжня їжа» вводила в дитячі організми не стихійне, а лише офіційно затверджене співвідношення білків, жирів і вітамінів.

Цю умову непросто виконати, але Джеймі Олівер – справляється. Він готує школярам курку з тайським рисом, але на подачі його чекає сюрприз. Прийшовши знімати пробу, директор школи переможно бракує обід, бо «згідно з інструкцією, в обіді мають бути два шматочки хліба, а в вашому обіді двох шматочків хліба немає!»

Джеймі збирає батьків дітей і наочно з цифрами статистики в руках, з медичними документами доводить, що подібне харчування в дитячому віці підриває здоров’я дітей і скоротить життя кожного з них років на десять-п’ятнадцять. Батьки починають перейматися цими словами і турбуватися.

Але тут піднімається всюдисуща шкільна кухарка і пояснює, що якщо зробити, як вимагає англієць, то всьому колективу шкільної кухні доведеться надірватися, по-справжньому готуючи на 450 осіб.

І все! Симпатії натовпу миттєво перекидаються на кухарку. Бо «цей британець» – чужинець. Бо наслідки, якими він погрожує – віддалені, їх руками не помацаєш. Чи вони будуть, чи ні – а дітлахи бігають собі, і ніхто від гострого панкреатиту і цукрового діабету ще не помер. А кухарка своя, її всі знають. І вона діло говорить, адже ініціативи цього чужака зіпсують життя хорошим людям, «своїм» людям, яким доведеться працювати незрозуміло заради чого.

Та й по місцевому радіо недавно пояснювали, що візит Джеймі Олівера – це спроба Британії знову поневолити Америку, яка встала з колін…

Якщо відключити звук і дивитися лише на ці обличчя, на цю міміку, на їхні кривляння – у вас виникне повна ілюзія, що ви присутні на мітингу робітників на якомусь російському заводі, де засуджують агресію укрофашістов на Дамбасє. Та, втім, ця ілюзія виникає не лише у вас. Періодично в кадрі миготять фізіономії американських продюсерів, журналістів і федеральних чиновників, які супроводжують Джеймі в його Анабасис. Фізіономії ці витягнуті від крайнього подиву: «Як! У нас! В Америці! Могло утворитися і розквітнути ось таке ось безумство!».

Не дивуйтеся, братики мої, а радійте! Саме в цьому й полягає ваше спасіння. Я зрозумів причину, через яку ватяне безумство ніколи не охопить вашу велику країну!

Коли в суспільстві існує реальна свобода. Свобода самовираження, свобода пересування. Свобода будувати своє життя так – як вирішив ти сам, а не як вирішила за тебе держава, коли в тому нікому немає ніяких перешкод. Тоді подібне починає тягнутися до подібного й самоорганізовуватися.

Все прогресивне, розумне, добре та вічне, притягаючись одне до одного, утворює кремнієві долини і Массачусетські технологічні інститути.

А вата, притягаючи один до одного, стягується в компактні місця ватного мешкання: всілякі Брайтон-бичі і ось такі ось «Жопомордоворотинські». І там у компанії собі подібних вони приймають милі їх серцю «ватні» правила життя і «ватні» локальні закони, намагаючись якомога ретельніше відгородитися від зовнішнього життя з його здоровим глуздом, щоб не заважав.

Вони, з максимальною любов’ю і божевіллям облаштовують собі максимально комфортні (з «ватної» точки зору) умови для життя і заляльковуються там, ретельно охороняючи ці зони ватного комфорту. Не висуваючись назовні з цієї своєї самоізоляції, а, отже, ніяк не впливаючи на нормальне життя довкола. Бо для «вати» немає нічого страшнішого, ніж вийти із зони комфорту і щось змінити.

Ось тому долю Америки й вирішують не подібні «Жопомордоворотінськи», а кремнієві долини і Массачусетські технологічні, бо тамтешнім мешканцям, навпаки, є справа до всього, а перебування в зоні комфорту пече їм розпеченим залізом одне місце.