Не переборщити з толерантністю: чому Київ перетворюється в будинок терпимості

Толерантність сьогодні – тренд десятиліття. Оточуючі з подивом дізнаються, що існують не схожі на них люди, вони живуть поруч, у них є свої прагнення і цілі в житті, які відрізняються від більшості. У них є свій погляд на релігію або сексуальну орієнтацію, сім’ю або їжу. Це хороший тренд, яким, звичайно, слідують далеко не всі.

Але в той же час толерантність перетворилася в наш бич – киян, зокрема, і українців у цілому. Ми не просто намагаємося жити і змиритися з нинішнім станом речей – наш будинок толерантності перетворюється в будинок терпимості. І ось чому.

Більше двох років тому в Києві в черговий раз вибирали мера. Нам на кожному кроці підсовували програми політиків, депутатів, мерів – списані один у одного або написані політтехнологами. Але ми вже не раз бачили, що наші мери не читають своїх же програм. У цих програмах немає конкретики, цілей і головне, термінів виконання. Нам лише обіцяють боротися за все хороше, проти всього поганого.

25 жовтня 2015 року кияни обрали собі мера. «Я, Віталій Кличко, і моя команда ставимо перед собою амбітну мету: вивести Київ за комфортністю проживання на один рівень з кращими столицями Європи. Ми хочемо побачити, що Київ – комфортне для життя місто». У програмі немає термінів виконання. І фраза: «Ми хочемо побачити!», – а потрібно всього лише працювати, а не дивитися. Адже просто фраза – «ми хочемо побачити» – порожня сама по собі. Так кажуть люди, від яких нічого не залежить – ми хочемо, щоб було, ми хочемо почути, ми хочемо знати. Чиновник такого рівня не повинен собі дозволяти подібних абстракцій, а робити конкретний прогноз, ставити конкретні терміни і описувати свої конкретні кроки.

У кожного киянина є своя межа терпіння, ненависті, прощення. Київ – наш спільний дім. Терпіння – це мистецтво сподіватися. У цьому мистецтві кияни перевершили всіх. Коли зустрічаються люди, на питання: «Як життя?» – частіше говорять: «Добре» або «Терпимо». Адже, якщо погано, то винен, мабуть, ти сам. Ось і перетворився наш будинок в будинок терпимості. Адже терпимість – чеснота без переконань. Усе, що відбувається в нашому Києві, не схвалюється, а терпиться поблажливо.

Сьогодні багато хто з подивом виявили, що в бюлетенях були не просто галочки, а делегація повноважень щодо наведення порядку в нашому домі. Адже кожен стежить за чистотою і порядком у своїй окремо взятій квартирі? Виносить сміття, регулярно проводить прибирання, робить ремонт, купує меблі. Витрачає на це свої чесно зароблені гроші.

А в ситуації з нашим спільним домом ми опинилися в становищі, коли витрачаємо гроші на ремонт, облаштування, щомісяця віддаємо астрономічні суми на свій спільний дім, а в результаті бачимо, що розруха лише посилюється. Бруду стає більше, будинок занепадає. Ми витрачаємо на нього все більше, відмовляючи собі в інших важливих речах, але результату це, на жаль, не приносить.

Важко зізнатися самому собі, що винен саме ти, а не хтось інший. Адже вибір твій був саме такий! І будинок толерантності – твій дім.

І навіть ті, хто не ходять голосувати, поділяють відповідальність за цей результат чи не більше, ніж ті, хто робить вибір. А ті, хто покликаний був зберегти і поліпшити наш спільний дім, 25 років тягнуть все з нього. І тільки тому, що для них це не їхній будинок, а безкоштовне житло. Собі й своїм дітям вони будують інші будинки.

Олександр Погиба