Медреформа: рух – усе, кінцева мета – ніщо

Саме така філософія закладена в основу фінансування низки бюджетних секторів в Україні. Медицина – не виняток. Фінансування процесу, а не результату, є визначальним. У наш лексикон увійшло навіть слово «освоєння коштів», що завжди ріже мені вуха. Бо не може бути метою витрачання коштів. Метою має бути результат. І саме він має визначати філософію фінансування медицини, створивши, тим самим, стимули розвитку системи, змагальність за пацієнта, ув’язку результату роботи з обсягами фінансування, а, відповідно, і з оплатою праці медичних працівників.

Ми не уявляємо собі, щоб у магазині при купівлі хліба нам запропонували: дайте гроші на зерно для посіву, на догляд за полями, для збирання врожаю, на помел борошна, на випічку хліба і ще багато на що, а потім приходьте по хліб. Ми профінансували процес, а результату (хліба) може і не бути, або бути неякісним. Але гроші вже витрачено.

Саме про перехід на звичну нам систему оплати результату (хліба), а не процесу, йдеться в реформі медицини. Це наріжний камінь цієї реформи. Схваленням у першому читанні законопроекту № 6327 зроблено перший важливий крок. Але мене хвилює кінцевий результат самого задуму.

Турбує те, що Уряд має наміри зберегти комбінацію фінансування процесу і результату. Я маю на увазі не те, що всі медичні сфери мають перейти на фінансування за новим принципом. Але у всіх інших випадках оплачуватися має винятково результат.

Другий тривожний момент. Медична реформа, що розглядається зараз, не передбачає припинення бюджетного фінансування. Змінюються принципи оплати, здійснюється перехід на оплату послуг. Та це не означає, що завтра на охорону здоров’я впаде манна небесна, поллються рікою бюджетні кошти. Невідомо звідки. Нагадаю, що ми живемо в борг, стрімко зростаючий борг. І я не сприймаю спроб реформування якоїсь частини суспільного організму, якщо при цьому руйнуються інші. Яка тоді різниця, чи нирки відмовлять, чи серце зупиниться?

А тоді в кінцевому рахунку отримаємо те, що вже не раз спостерігали: наші співвітчизники починають хреститися, ледь зачувши слово «реформа». А підстав для тривоги цього роду в мене додалося після обговорення проекту закону в парламенті.

Треба чесно сказати суспільству: держава не може фінансувати медицину в необхідних обсягах. Вона цього не робила і не робить зараз. Тому має бути визначено обсяг, який гарантовано оплачується державою за певну медичну послугу. І цей рівень має бути однаковим для всіх. Він не може залежати від «елітності» медичного закладу чи «категорії» пацієнта, коли для одного ліки – з власної кишені, а іншим знаходяться бюджетні. Наголошу: не йдеться про припинення чи зменшення бюджетного фінансування медицини. Але спроби далі годувати наших громадян солодкими обіцянками можуть поховати медичну реформу.

Є чимало інших деталей, що потребують прискіпливого опрацювання. І я не поспішав би з кінцевим рішенням, не провівши ретельних обговорень, та всіх необхідних розрахунків. Бо диявол криється в деталях. І я б дуже не хотів, щоб при кінцевому схваленні мені довелося змінити колір кнопки голосування.

Віктор Пинзеник, народний депутат