Гуляй-пустеля: що відбувається на фронтах лівійської війни

У сьогоднішній Лівії налічують три «загальнонаціональних» уряди. Країна покрита мережею тренувальних таборів ІДІЛ та інших радикальних угруповань. Низка міст перейшли на повне самоврядування, а племена неосяжної Лівійської пустелі взагалі живуть за своїми одвічними законами.

Вольниця по-лівійськи

На відміну від Єгипту, Марокко або Сирії, на території сучасної Лівії ніколи не було того, що можна було б назвати єдиною політичною нацією. Так само ніколи не існувало такої держави.

У часи колоніальної експансії на початку XX століття Італія встановила свій контроль над трьома сусідніми, але абсолютно різнорідними областями Північної Африки: Триполітанією (колишнім притулком турецько-берберських піратів), сусідньою з Єгиптом Кіренаїкою, а також Феццаном – неосяжними просторами північної Сахари на південь від середземноморського узбережжя.

У 1949 році ці області (до речі, першими з усіх арабських країн) отримали незалежність, у межах італійських колоніальних кордонів їх об’єднали в одну державу – Лівію. В принципі, не йшлося про якийсь єдиний організм. Адже на момент надання незалежності нова країна являла собою просто конгломерат арабських, берберських і туарезьких племен, які ведуть кочове або напівкочове життя. Центральна влада в особі короля Ідріса I (колишнього еміра Кіренаїки) була вкрай слабкою і відігравала суто номінальну роль.

Полковник Муаммар Каддафі, який прийшов до влади внаслідок перевороту 1969 року, встановив украй жорсткий авторитарний режим. Але при цьому політична нація так і не з’явилася. Суспільство зберегло свою архаїчну структуру.

Накреслена Каддафі державна конструкція – джамахірія – хоч формально і називалася одним із різновидів арабського соціалізму, на ділі цементувала кланово-племінну структуру під залізною владою диктатора.

Режим Каддафі виконав украй деструктивну функцію: частково зруйнував систему традиційних, неформальних відносин між різними племенами та народами, не створивши натомість жодних адекватних державних інститутів і чиновницько-бюрократичного апарату.

Увесь державний організм тримався на одній-єдиній людині, а також вірному їй репресивному апараті й особисто нею вибудованих відносинах між племенами і кланами. Тому, коли система дала збій і повстанці в 2011 році за підтримки Заходу повалили режим ненависного полковника, в Лівії утворився цілковитий організаційний, інституціональний і силовий вакуум. Країну охопив хаос.

Значна частка відповідальності за виниклу ситуацію покладена на згаданих західні країни. Після вбивства Муаммара Каддафі Сполучені Штати, Велика Британія і Франція мінімізували присутність у Лівії, вважаючи своє завдання виконаним. Про те, що втручання в громадянську війну накладає певні зобов’язання з налагодження мирного життя, ніхто у світових столицях особливо не замислювався.

У результаті кожна група людей із зброєю є носієм влади на певній території. Племена самоорганізувалися і живуть за своїми законами. Низка територій потрапили під контроль ісламістських угруповань, які становили у 2011 році кістяк опору режиму Каддафі. Багато міст на узбережжі обзавелися власними збройними силами і стали такими собі «вільними полісами». Причому деякі з них, подібно до грецьких міст-держав, активно розширюють свої володіння.

Період трьох царств

Зараз у Лівії є як мінімум три уряди, кожен з яких претендує на статус легітимного.

По-перше, це Уряд національної єдності на чолі з прем’єр-міністром Файезом Сераджем. Створений унаслідок підписання в грудні 2015 року в Марокко мирного договору, що передбачає створення єдиного уряду.

Спочатку новостворений кабінет був у столиці країни Тріполі. Після захоплення міста угрупованнями ісламістів, які не визнали легітимність мирної угоди, Файєз Серадж зі своєю адміністрацією перебрався на військово-морську базу поблизу лівійської столиці, де перебуває і понині під охороною американських морпіхів.

Уряд національної єдності має підтримку Сполучених Штатів, Європейського союзу та ООН, а всередині країни вимушений спиратися на радикальних ісламістів з об’єднання «Бригади оборони Бенгазі». Втім, лише тоді, коли тактичні цілі уряду Сераджа і радикалів перетинаються.

Ще віртуальнішим є Уряд національного порятунку колишнього прем’єра Халіфа Аль-Гвейля, який не визнав Уряд національної єдності, сформував загін найманців і захопив у жовтні 2016 року будівлю парламенту. Втім, довго утримувати її він не зміг, тому був змушений проводити власну «інавгурацію» на електростанції «Аль-Хумс» під Тріполі.

Нарешті, третій уряд – Палата представників Лівії – це однопалатний парламент із 200 депутатів у місті Тобрук, що на сході країни, під головуванням юриста Агілла Салеха Ісси. Але справжнім господарем там є головнокомандувач Національної армії Лівії генерал-фельдьмаршал Халіфа Хафтар.

Каддафі номер два

Особа фельдмаршала Хафтара багато в чому примітна. Колишній генерал армії Каддафі порвав із диктатором у 1990-х, після чого переселився в США й отримав американське громадянство. Близько 20 років прожив у Вірджинії біля штаб-квартири ЦРУ.

Після початку лівійської революції Халіфа Хафтар долучився до повстанців. Але в 2014 році відмовився ділити владу з ісламістами, створивши з колишніх офіцерів Національну армію Лівії – найбільш боєздатне військове формування країни, – він почав військову кампанію проти вчорашніх союзників. Від того моменту вплив фельдмаршала лише зростав, так само як і розширювалися контрольовані його військами території.

Так, у 2014-16 рр. Національна армія Лівії провела низку успішних військових операцій проти радикальних угруповань у Бенгазі та сил ісламістів поблизу міста Сирт. Справжнім тріумфом для Хафтара стало встановлення контролю над так званим «нафтовим півмісяцем» – регіоном на узбережжі, в якому зосереджені нафтові промисли і портові нафтотермінали. Нещодавно під контроль прихильників фельдмаршала перейшли ключові «нафтові» міста – Рас-Лануф, Зуєйтіна, Сидр, Брег і Бен Джавад.

Саме на Палату представників і фельдмаршала Халіфу Хафтара роблять основні ставки Єгипет, Алжир, Туніс, Йорданія, Китай і Росія. Так, Каїр і Туніс постачають антиісламістським силам продовольство й інші необхідні товари, а ВПС Єгипту неодноразово завдавали удари по позиціях «Ісламської держави» та інших радикальних угруповань.

Усі перераховані гравці сподіваються, що в разі перемоги фельдмаршал усуне загрозу ісламізму і відновить порядок, побудувавши передбачувану і стабільну автократію. Тобто стане Каддафі номер 2, тільки раціональним, договороздатним і взагалі осудним.

Особливо прихильні до Хафтара в Кремлі: минулого року фельдмаршал двічі був у Москві, де зустрівся з керівниками Міноборони Сергієм Шойгу, главою МЗС Сергієм Лавровим і секретарем Радбезу Миколою Партушевим. У січні нинішнього року Халіфа Хафтар відвідав російський авіаносний крейсер «Адмірал Кузнєцов», що пропливав повз береги Лівії.

Є інформація про активну підготовку російських військових до участі у сухопутній операції на боці Лівійської національної армії. На початку березня стало відомо про перекидання російського спецназу і техніки на єгипетську авіабазу Сіді-Баррані на кордоні з Лівією. Кремль сподівається в разі перемоги Халіфи Хафтара ґрунтовно закріпитися в Лівії, звідки відкривається прегарний геостратегічний огляд на все Середземне море. Зокрема, «через дорогу» – в італійському Неаполі – розташована штаб-квартира шостого флоту США, який контролює Середземномор’я та околиці.

Регіональні гравці

Говорячи про значні регіональні сили лівійського конфлікту, варто відзначити «Бригади Зінтана», які контролюють регіон Західні Гори, що між Тріполі та туніським кордоном.

Зараз Зінтан – певна військова республіка, не надто населена, яка мало що виробляє, але має значну армію. Військова революційна рада Зінтана, що керує республікою, має на антиісламістські позиції і наразі є союзником фельмаршала Хафтара та його сил.

Іще одна серйозна сила, про яку не можна не згадати – місто-держава Місурата, яке стрімко зростає. Містом керує Рада з 28 найзаможніших і найшанованіших городян.

Мінімізувавши бюрократію і податки, скасувавши дозвільні процедури, Рада фактично зробила третє за величиною місто Лівії «вільною економічною зоною». Що дало негайний ефект: бізнес процвітає, економічне зростання часом становить до 20% на рік.

Водночас і влада, і збройні загони Місурати мають яскраво виражені ісламістські позиції. До того ж для деяких груп, зокрема туарегам і чорношкірим, в’їзд у місто закритий. У Місураті панує неформальний, але жорсткий расизм.

Туареги

Території південного заходу країни на кордоні з Алжиром контролюють кочові племена туарегів, які там живуть. Після подій 2011 року туареги об’єднали свої сили самооборони у військову організацію «Гатський союз» і проголосили владу на своїх етнічних землях. Незважаючи на численну і боєздатну міліцію, туареги триматися осторонь, не беручи участі в громадянській війні.

Ісламісти

Як основна ударна сила антикаддафістського повстання, ісламістські спілки залишаються ключовими гравцями лівійської військово-політичної сцени донині.

Основними донорами джихадистів є Саудівська Аравія, Туреччина, Катар, Кувейт і Судан. Сьогодні можна виділити три основні групи ісламістів.

По-перше, йдеться про альянс «Лівійський щит», який у 2011 році становив кістяк борців з армією Муаммара Каддафі. Зараз це об’єднання бореться з усіма противниками побудови ісламської держави й запровадження законів шаріату. Крім того, «Лівійський щит» є основною ударною силою міста-держави Місурата.

По-друге, це «Оперативне об’єднання лівійських революціонерів», що діє на території Тріполі та Бенгазі, під керівництвом амбітного політика Нурі Абусахмайн. Саме ця структура є основним отримувачем допомоги з Катару. Проте етнічному берберу Абусахмайну вкрай важко домогтися довіри і поваги інших ісламістів, серед яких переважно араби.

Нарешті, третя група – це радикали з «Бригад оборони Бенгазі», з якими частково співпрацює Уряд національної єдності. Очолює «Бригади» радикальний імам, великий муфтій Лівії Садік Аль-Гар’яні.

ІДІЛ

Збройні групи, які присягнули «Ісламській державі», з’явилися в Лівії в 2014 році та складалися як з місцевих радикалів, так і з джихадистів із сусіднього Тунісу.

У 2015-16 роках вони контролювали околиці міста Сирт, низку населених пунктів поменше і деякі квартали в Бенгазі. До 2016 року джихадисти зазнали низку поразок і втратили практично всі свої форпости.

Зараз під контролем лівійського ІДІЛ лише кілька тренувальних таборів у пустелі.

Кочові племена

Як вже зазначено, багато кочових та напівосілих племен на неосяжних сахарських просторах на південь від населеного середземноморського узбережжя, озброївшись, перестали підкорятися будь-кому і нині живуть в повністю автономному режимі. Джерелом доходу для них стали контрабанда, бізнес із переправи мігрантів із країн чорної Африки до Європи, іноді – постачання найманців для будь-якої зі сторін конфлікту.

Приблизне розуміння вольниці, що охопила Лівійську пустелю, дає інцидент, що стався восени минулого року в центральнолівійському містечку Сабха. Два племені, що населяють це місто і його околиці, зійшлися в смертельній битві з дуже несподіваного приводу.

У вуличного торговця, який належить до племені Аль-Каддафа, втекла видресирувана мавпа. Вона підскочила до школярці з племені Ауляд Сулейман, зірвала з її голови шарф і вкусила. Одноплемінники «збезчещеної» дівчини, дізнавшись про інцидент, похапали автомати і застрелили торговця, двох його родичів і саму мавпу. Одноплемінники убитих взялися вже за свої автомати і відплатили кривдникам тією ж монетою. Внаслідок конфлікту загинули більше ніж двадцять людей, поранено не менше ніж 50, сторони застосовували танки, міномети та інше важке озброєння.

Днями стало відомо про угоду між італійським урядом і приблизно 60 лідерами племен. Останні нібито погодилися за певну мзду перекрити потік нелегалів. Наскільки сумлінно сторони мають намір виконувати свої зобов’язання, покаже найближче майбутнє.

Зараз ніхто не може спрогнозувати, скільки в Лівії ще триватиме громадянська війна і феодальна роздробленість. Кількість гравців зашкалює, ніхто з них не є достатньо сильним, щоб нав’язати всім іншим власну владу і єдино правильне розуміння державного устрою.

Численні племена і народності країни ніколи не мали досвіду життя в класичній, вертикально організованій державі. А зараз, коли кількість зброї на руках у всіх зашкалює і практично кожна сторона конфлікту навчилася отримувати чималі дивіденди в умовах бедуїнської вольниці, що охопила всіх, завдання об’єднання країни і хоч якогось впорядкування суспільного життя здається зовсім нереальним.

Максим Вікулов