Порошенко і Путін придумали нову “гру” для Донбасу

Читать на русском
Печать

Без просування

Від самого початку було зрозуміло, що не лише прориву, а й навіть поступу Донбасом не буде. Причин для цього є кілька.

По-перше. Москва не змогла і, як тепер зрозуміло, не зможе реалізувати обмін України на Сирію. Початковий план зазнав цілковитого фіаско, і тепер склалася ситуація, коли неможливо піти як із Сирії, так і з Донбасу. Авантюра на сході України, анексія Криму викинула геть Росію із клубу великих держав і визначила її дипломатичну ізоляцію. Втягування в сирійський конфлікт не лише не вирішило цієї проблеми Москви, а й стало другим глухим кутом у російській зовнішній політиці та міжнародних відносинах.

По-друге. Дещо змістилися акценти в геополітичній цінності відповідних регіонів. У Москві раптом вирішили, що докладаючи більше зусиль і ресурсів на Близькому Сході, вони зможуть змусити Захід ухвалити варіант на кшталт Ялти 2.0. Більше того, віртуальна загроза російського втручання в Лівії ще більше повинна змусити Захід, перш за все, США ухвалити російський план двостороннього обговорення світових проблем.

По-третє. Ймовірно, що Вашингтон вирішив зосередитися на взятті Мосула і витіснення бойовиків ІД із півночі Іраку до Сирії. Тим самим намагатимуться ускладнити Ірану зв’язок зі своїм сирійським клієнтом. За всієї значної допомоги Тегерана режиму Асада не слід переоцінювати іранські можливості. Їм теж складно, з урахуванням конфлікту в Ємені, що спалахує. До того ж падіння цін на нафту вдарило не лише по Росії, монархіям Перської затоки, а й по Ірану. Для повернення на ринок він змушений продавати нафту зі значним дисконтом.

Утримати Алеппо бойовики не зможуть, і їм доведеться звідти піти. З військового погляду це, безумовно, поразка, проте Вашингтон надав перевагу Мосулу. Адже це означатиме контроль над північчю Іраку і підтримка курдів.

Екс-представник України в ООН: про ледачих дипломатів, експансію «русского мира» і перемогу над Путіним

Тактично Путін виграв у Сирії, але стратегічно не все так безхмарно. Нова американська адміністрація не погодиться вважати Сирію остаточно такою, що перейшла під російський та іранський контроль. З пізньої весни наступного року почнеться новий раунд боротьби.

За таких обставин Путіну вигідно, принаймні, до формування нової американської адміністрації тягнути час на Донбасі, де є можливість зберігати становище до сприятливіших часів.

По-четверте. Проблему санкцій не лише не знято з порядку денного, але є ймовірність її посилення. У Москві раптом вирішили вдати із себе спокійнішого співрозмовника. Ігнорування перемовин було б на руку прихильникам посилення санкцій.

Така московська позиція від самого початку не передбачала хоч якогось просування щодо обох проблем. Ситуація зайшла у глухий кут. Військовим шляхом Україна і Захід, що стоїть за нею, витіснити Росію з Донбасу наразі не в силі. Йти на великі людські втрати в результаті такого військового зіткнення наша країна не може. Та й армія до цього не готова.

Загрози санкцій

Минула берлінська зустріч наочно показала, що певний рівень тиску Москва переносить цілком спокійно і не збирається йти на жодні компроміси – ні в Україні, ні в Сирії. Узагалі ніде.

Проблема в тім, що на цьому етапі Європа не готова до кардинальних заходів впливу на Росію. Зокрема, від’єднання її від системи SWIFT, запровадження ембарго на постачання російської нафти і газу, або суттєвого їхнього зниження. До того ж, не всі країни континенту сповна розуміють необхідність посилення санкцій, бо їхній ефект не є видимим.

Є ще одна причина, через яку посилення санкцій не зустрічає одностайної підтримки. Є цілком обґрунтовані побоювання, що роздратований Путін зовсім “зірветься з болтів” і почне масштабний наступ на Україну та Сирію. Захід постане перед лицем справжньої, а не гібридної війни, а до цього більшість країн Європи зовсім не готові.

Є і проміжний варіант московського впливу. Жорсткість війни в Сирії викличе новий потік біженців, яких Європа приймати вже просто не у змозі.

Усе це закручується в тугий клубок проблем як України, так і Близького Сходу – від Сирії та Лівії до Іраку й Ірану.

З іншого боку, Москва не хоче посилення санкцій. Їхнє введення, навіть відносно обмежених, означатиме, що жодного виходу з дипломатичної ізоляції не відбулося, і всі кремлівські намагання виявилися марними.

Не випадково Путін кілька днів тому визнав негативним вплив санкцій, перш за все фінансових і секторальних. Як випливає з уривчастих фактів, наведених у російській пресі, низка галузей промисловості, зокрема, і військово-промисловий комплекс, зазнають труднощів у зв’язку з неможливістю придбання не лише технологій, а й обладнання. І подібні складнощі лишень зростатимуть, бо жодне імпортозаміщення не здатне їх вирішити.

Увесь цей комплекс проблем і змусив Путіна, попри войовничу риторику, вирушити до Берліна, більше того – погодитися на обговорення не лише українських питань, але і сирійських. Загроза посилення санкцій виявилася в цьому плані дуже дієвою.

Чим Москва жертвуватиме

Уже сам факт проведення зустрічі в Берліні показав межі можливого для Кремля. Звичайно, можна з усіх флотів збирати кораблі і скеровувати їх до східної частини Середземного моря, бомбити Алеппо і всіляко підтримувати Асада. Однак в Україні можна стояти на своєму і вимагати нездійсненного – у вигляді виконання політичної частини Мінських протоколів і не погоджуватися на рішення проблем безпеки.

Однак завзятість не наближає рішення головної проблеми – допуск до рівноправних переговорів із США і Заходом у широкому сенсі. До того ж, є й інші не менш важливі для Росії проблеми, зокрема, з Японією щодо Курильських островів, щодо Північної Кореї, проблеми друзів у Венесуелі тощо. Усе відбувається не на користь Росії і стрижень тут, звичайно, – Україна і Сирія.

Звідси випливає, що все охопити неможливо. Військовим шляхом наступати на Київ Москва не може з купи причин. Перешкодити західному вектору української політики в доступній для огляду перспективі теж не виходить. Сподіватися на політичний переворот в українській столиці – абсолютно пусте заняття. Ось і виходить, що сама по собі мета авантюри на Донбасі змусити Київ знову повернутися до так званої багатовекторності і позаблоковості не здійсненна. Тим самим – усе задумане і здійснюваний рух втрачає будь-який сенс. Як наслідок, отримали згоду Путіна на розширення місії ОБСЄ на Донбасі.

Як писала французька газета Le Monde, посилаючись на джерело в Єлисейському палаці, «Якщо між усіма учасниками немає згоди, то скликати велику зустріч ризиковано, але навіть якщо ми просунемося лишень на міліметр – це вже добре». На думку Парижа, зустріч у Берліні повинна «додати новий політичний поштовх дискусіям».

Для Путіна було неможливо виїхати з німецької столиці, не зробивши бодай найменшого кроку назустріч своїм співрозмовникам. Характерна деталь. Президент Порошенко сказав журналістам, що буде “озброєна місія ОБСЄ”, а Путін підтвердив лише її розширення в місцях розведення і зберігання бойової техніки.

Це наочна ілюстрація того, що на серйозні поступки Москва поки не йде, але на деякий поступ у майбутньому натякає.

Аналогічна ситуація щодо Сирії. Пауза в бомбардуваннях Алеппо продовжена лише на одну добу. Тим самим Путін дав зрозуміти, що тут його влаштовує лишень воєнна перемога і поки її не досягнуть, жодних конструктивних перемовин чекати не доводиться.

Путіну не потрібен жодний привід для вторгнення в Україну – Шехтман

Домогтися усього як в Україні, так і в Сирії Москва не може і погодившись на перемовини в Берліні дає зрозуміти – якщо в Україні якісь зрушення в майбутньому можливі, то в Сирії – їх немає.

Московський план цілком очевидний. Визнання особливої ​​ролі Росії на Близькому Сході відкриває шлях до реалізації виходу з міжнародної ізоляції та поетапного зняття санкцій.

З цього погляду Донбас можна в чомусь обміняти на Сирію. Навіть за незначні поступки в Україні Путіна захоче  обміняти на значно більші на Близькому Сході та в інших регіонах. Два дипломатичних глухих кути серйозно зв’язують руки російській дипломатії у відносинах з іншими країнами. Зокрема, активність у відносинах з Індією і Пакистаном, пошук вирішення проблеми Курильських островів з Японією значно нівелюється проблемами Москви із Заходом.

Позиція очікування

Можливі московські кроки щодо України та Сирії можуть бути реалізовані за двох умов.

По-перше. Ймовірність домовлень з новою американською адміністрацією. Надії, що Трамп буде новим Рузвельтом або Кеннеді, – дуже примарні. Із Клінтон усе зрозуміло вже на цьому етапі. Так чи інакше, але Путіну потрібно буде на щось погоджуватись і шукати порозуміння зі всіма.

По-друге. У Москві серйозно вважають, що вибори у Франції, а потім і в Німеччині суттєво змінять розташування сил усередині цих країн і призведуть до керівництва схильніших до компромісу політиків. На чому ґрунтуються такі уявлення, сказати складно. Поки вони є надіями a la Трамп.

Проте Путін зараз зайнятий військовим укріпленням у Сирії і має намір у цій країні піти настільки далеко, наскільки це взагалі можливо.

З цього погляду, йому поспішати нікуди. Якісь гроші в засіках залишилися і на весь майбутній рік їх вистачить. Поки Захід займатиметься виборами і проблемами мігрантів, Кремль спробує максимально зміцнитися і зайняти найвигідніші позиції. А там видно буде.

У цієї політики є і цілком очевидні мінуси. Поки що Олланд і Меркель при владі та цілком можуть виявити завзятість приблизно таку ж як і Путін. У цьому разі у кремлівського владики немає на руках старших козирних карт. Можна захопити Алеппо і тримати кораблі поблизу Тартус, але це не попередить подальше погіршення відносин.

Не випадково Меркель і Олланд після зустрічі з Путіним говорили про санкції. Питання не знято з порядку денного, хоча єдності європейців щодо нього поки немає.

Повертаючись до Донбасу слід мати на увазі, що політика Москви буде надзвичайно двоїстою. Перед загрозою санкцій імітуватиметься згода на другорядні деталі, але в іншому – триватиме політика збереження нинішньої ситуації до останньої можливості.

Якщо американці в Іраку зуміють відсікти північ країни від Ірану, то в Сирії ситуація зміниться і Путін буде схильніший щось зробити і на Донбасі.

Поки ж в умовах невизначеної ситуації він буде максимально вичікувати. Західні лідери не почали викручувати руки Порошенку і це теж змусило російського президента зробити хоч якісь жести примирення. Цим він поки що і обмежитися.

Юрій Райхель


Телетайп: чи є життя після «нормандського формату»?

Телетайп: синопсис четвертого сезону прямоефірного серіалу «слуга народу»

Телетайп: рейтинг влади падає, терміново пора політично дорослішати

Телетайп: наїстися політики до завороту мізків

Телетайп: теорія повітроплавання стосовно української політики

Телетайп: про володаря доль Володимира В’ятровича та кнопочку на тім’ячку

Телетайп: «колишніх» з їх схемами треба карати, а не наслідувати!

Телетайп: баланс між США і Китаєм – ключ до реального миру на Донбасі

Телетайп: невигадані сюжети для продовження серіалу «Слуга народу»

Телетайп: індульгенція Зеленському, ренегат Порошенка і Портнов як професор юридичного свавілля

Телетайп: «Слуга народу» нависає над країною, як колись КПРС

Телетайп: оглядини Зеленського в Європі, «непонятки» в Мінську і «ударні» метання Кличка

Телетайп: слідом за ситуаційною кімнатою Порошенко може поцупити і київське ППО?

Телетайп: екіпаж яхти «біда» набраний і готовий до кругосвітньої регати?

Телетайп: президент Зеленський в приймах у олігархічної системи

9 травня: історія проти істерії

Ціна 9 травня – вічна військова травма

Парад цинізму: як день скорботи перетворили на свято

Телетайп: зв’язка «Порошенко-Путін» проти президента Зеленського?

Показати ще