Волкер, Меттіс та День Незалежності: як Росію загнали в дипломатичну пастку

На початку останньої декади серпня пройшла зустріч спеціальних представників Росії та США Владислава Суркова і Курта Волкера, потім був військовий парад у Києві та переговори українського керівництва з міністром оборони Америки Джеймсом Меттісом.

Політичний процес отримав прискорення. Втім, не лише в Україні, а також і на Близькому Сході, тут слід згадати зустріч президента Росії Володимира Путіна та прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, і в Північній Африці. Це відбувається в світлі кризи через чергові ракетні випробування Північної Кореї.

Незважаючи на значну географічну віддаленість цих подій, вони зав’язують міжнародні відносини в тугі вузли, кожен з яких неможливо розв’язати окремо.

Активізація участі США в українському питанні та вирішенні конфлікту на Донбасі надає процесу додаткової динаміки. Ще не зовсім зрозуміло, як це вплине на «нормандський процес», але справа точно зрушила з мертвої точки.

Парад символів та розстановки сил

Немає нічого дивного в тому, що військовий парад у Києві та участь у ньому військових із країн НАТО, Грузії та Молдови викликав вибух люті в Москві. Коментарі на федеральних російських каналах витримані в дусі того, що тепер Україна остаточно перейшла під зовнішнє управління і втратила свою незалежність.

Дивуватися такій реакції не доводиться. Парад став символом навіть не остаточного розриву Києва з Москвою, це сталося значно раніше, а підтримки євроатлантичних прагнень України. Можна скільки завгодно іронізувати над тим, що нас у НАТО та ЄС не чекають. Але це походить від усвідомлення цілковитого провалу московського агресивного курсу. Не хотіли пускати Київ до Альянсу та Євросоюзу, анексували Крим і розв’язали агресію на Донбасі – й ось страшний сон російських генералів і адміралів стає дійсністю: натовці в Україні серйозно і надовго. І це не лише символ на параді, а й незмінність політичного курсу.

Однак політичне значення події не лише в цьому. Почнемо з певної периферії — з країн, що не входять до Альянсу: Грузії та Молдови. Геополітично і військово-стратегічно їхнє випадання з московської орбіти має для нас важливе значення, оскільки слугує показником загального провалу спроб Кремля закріпити пострадянський простір як зону своїх інтересів. Що не менш важливо – світ не визнає пріоритетне право Росії на цей самий простір.

Хоча в Москві не загострюють увагу на участі Грузії та Молдови в київському параді, це не означає, що там не розуміють ситуації. Передовсім це стосується Молдови, оскільки яскраво виражений прозахідний курс Кишинева відбивається на становищі Придністров’я. Москва відчуває дедалі більші труднощі з підтриманням цього сепаратистського і проросійського анклаву. Не випадково заявку Молдови до секретаріату ООН про винесення на Генеральну асамблею питання про виведення російських військ із Придністров’я синхронізовано з київським дефіле. Вчинок Молдови викликав у російській столиці не менше роздратування, ніж український парад, хоч і не таке гучне.

Після провалу в Україні та Молдові, Росія повністю відрізана від Балкан, і це означає, що її витісняють із найважливішого європейського регіону. Такого з російською політикою не було ні за царя, ні за СРСР.

Із Грузією у Москви справи не кращі. Надій на проросійський поворот Тбілісі тепер не більше, ніж на Київ. Це кардинально змінює ситуацію на Південному Кавказі. Також не все гладко у відносинах Москви та Єревану.

У Єревані чудово розуміють, що прозахідна позиція Грузії створює для нього більший простір для маневру і переговорів із Москвою. Відповідно, для Білокам’яної такий простір звужується. Тож щодо Грузії та Молдови символізм київського параду має цілком певну політичну складову, значення якої стане зрозумілим у найближчому майбутньому.

Цікаво прозвучало пояснення причин відсутності на київському параді військових підрозділів Німеччини та Франції. Нібито Берлін і Париж виявили обережність і не стали додатково загострювати ситуацію напередодні переговорів у «нормандському форматі». Виходить, що якщо не планували б переговори, то підрозділи бундесверу та французької армії також крокували б Хрещатиком. Не надто позитивне для Москви формулювання.

Іншої можливості у Москви не буде

Якщо говорити про політичну частину подій 24 серпня, то ключовим були переговори з міністром оборони США Джеймсом Меттісом. У Росії особливо наполягали на тому, що він не підтвердив постачання Україні оборонного озброєння.

Із другого боку, було б дивно цього очікувати одразу після завершення переговорів Суркова та Волкера. Технічно вони мали попередній характер, їх буде продовжено. Як й інші, зокрема в «нормандському форматі». Заяви про постачання зброї означали б їхній зрив, а цього ніхто не хотів. Нетерпіння Києва зрозуміле, але є речі й важливіші.

Водночас цілком очевидно, що приїзд Меттіса до Києва не зводиться до нехай і важливого, але лише символу. Триває робота з узгодження умов і параметрів постачання важкого озброєння, а також його використання. Не менш важливий і процес навчання українських армійців ефективного володіння такою зброєю. Це не такі прості питання, як може здатися на перший погляд. Йдеться про складне і досить дороге озброєння, і тут дрібниць не буває.

Візит та переговори Меттіса мали й політичне навантаження. Москві дали однозначні сигнали.

По-перше. Питання постачань важкого озброєння Україні в технічному сенсі відпрацьоване, їх можуть розпочати будь-якого моменту. Все, як то кажуть, на столі у президента Дональда Трампа, залишився лише розчерк його пера.

По-друге. Остаточне рішення щодо постачань буде ухвалено залежно від позиції Москви щодо дотримання перемир’я на Донбасі. Якщо Кремль проявить готовність до серйозних переговорів і змусить своїх маріонеток у «ДНР\ЛНР» дотримуватися припинення вогню, то з постачанням зброї почекають. До того ж така конструктивна поведінка створить умови для обговорення інших проблем із врегулювання донбаського конфлікту.

По-третє. Якщо Москва продовжуватиме ігри на кшталт «настамнет», а стрілянина на лінії розмежування триватиме, то справа не обмежиться лише постачанням озброєнь Україні. Закон США щодо санкцій набув чинності, він передбачає широкий спектр заходів економічного і фінансового характеру.

По-четверте. Ситуація в Україні не має жодного зв’язку з переговорами щодо Сирії, Вашингтон не пов’язуватиме їх, хоч як Москві цього хотілося б.

«Хоча Росія і не зізнається в цьому, але ми знаємо, що вона прагне перекреслити міжнародні кордони за допомогою сили, ведучи підривну діяльність проти суверенних і вільних держав Європи», – прозвучало в заяві Меттіса, і це підводить остаточну риску під московськими розрахунками.

Зрештою, київський парад і подальші переговори означають безсумнівний, хоч і проміжний, дипломатичний успіх української дипломатії. Звичайно, основну роль тут відіграє зрушення в політиці США не лише в українському питанні.

Спроби Росії відродити біполярний світ із демонстрацією своєї агресивності нарешті переконали Захід у необхідності не лише відсічі, а й можливості домовитися з Кремлем лише з позиції сили. Іншої мови там не розуміють, усі інші форми вважають слабкістю.

Неприйняття своєї агресивної політики Москва отримала і ще з одного дуже серйозного джерела. У російській пресі про це мало писали, а от, зокрема, в Європі візит державного секретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліна до Москви привернув пильну увагу.

Політичний оглядач впливової німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) Даніель Деклерс зупинився на підсумках візиту фактичного міністра закордонних справ Ватикану. «Серед безлічі приправлених ввічливістю гладких фраз, якими рясніли переговори держсекретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліна з державним і церковним керівництвом Росії, привертають увагу два висловлювання. Насамперед – вимога до Москви від другої людини у ватиканській ієрархії дотримуватися норм міжнародного права, – пише оглядач. – По суті, вона є свідченням неприйняття анексії Криму та гібридної війни, яку Путін веде на сході України проти київської влади».

Друге зауваження оглядача FAZ пов’язане з Венесуелою і безпосереднього стосунку до України не має, але зображує загальне ставлення до російської політики: «Справді, Росія є другим після Китаю найбільшим кредитором Венесуели. І без мільярдів, які закачує нафтовий концерн «Роснефть» у цю південноамериканську країну, дні президентства Мадуро давно добігли б кінця».

Цікава зв’язка, яку зробив Ватикан між діями Москви в Україні та Венесуелі, тоді як головною темою переговорів кардинала Пароліна була підготовка візиту Папи Римського Франциска до Росії. У Кремлі приписували собі в актив обережну позицію Ватикану і неоднозначність висловлювань щодо конфлікту на Донбасі, незважаючи на заклики Української греко-католицької церкви зробити чіткий вибір. Тепер і це в Москві втратили. Ватикан твердо став на позицію територіальної цілісності України.

Не слід очікувати, що Москва швидко зважиться на видимі дії з деескалації на Донбасі. До останнього там тягнутимуть час, оскільки до президентських виборів у березні наступного року Кремль жодних рухів робити не хоче.

Залишається питання: скільки часу Захід виділив Москві для реалізації її останнього шансу. Схоже, що довго чекати на відповідь не доведеться.

Юрій Райхель