Больові точки: їхати куди чи залишатися де?

Тож є сенс розібратися. І почати з того, що українці виїжджали завжди.

Після війн — Північної (Полтавська битва), Першої і Другої світових. На початку ХХ століття — до Канади, Аргентини за землею. В царській імперії та Союзі українці перебиралися до Сибіру і на Далекий Схід. Після розпаду Союзу — по всьому світу, по Європі передовсім.

Основних спонукальних мотивів було лише два: втеча від переслідування і намацування кращого життя — багатшого і більш прогнозованого. Не повірите, але нічого не змінилося. І не зміниться.

Я навіть більше скажу. В рамках підготовки нового Суспільного договору ми аналізували, що є об’єднувальними цінностями для українців. Так-от, серед таких базових цінностей є можливість піднятися і переселитися з усім скарбом туди, куди хочеться. Розумієте, подібна мобільність для нас є неявною, але характерною національною рисою. На відміну, наприклад, від дуже осілих Японії чи Німеччини.

А хто виїжджає? І, головне, навіщо?

Працівники невисокої кваліфікації – на заробітки. Наших сезонних і обслуговувальних робітників у Італії, Іспанії, Португалії стільки, що скоро вони почнуть вимагати зробити українську мову офіційною. Та навіть якщо в Прикарпатті та на Закарпатті налагодити всілякі місцеві промисли і забезпечити нарешті ще з «совка» обіцяні робочі місця, то все одно повернуться максимум чверть. Бо мало що замінить кайф підкотити під колибу в рідному селі в модному вбранні на імпортному «Сеаті», що торохтить, немов «Таврія». І яка різниця, що євро на «Сеат» зароблені на зборі винограду, який анітрохи не кращий від винограду під Мукачевим.

А ці наші європейці забезпечують неабиякі надходження валюти в Україну. І нехай працюють, де хочуть.

Окрема категорія — ті, хто підробляє в Росії, особливо з західних областей. Так, володіння українською у них легко поєднується з роботою на агресора, але впевнений, що ненадовго. Гібридна логіка Кремля неминуче призведе до того, що в осяжному майбутньому українських заробітчан розчавлять разом із санкційним сиром і гусьми. У сенсі перекриють в’їзд, хоча в недоімперії може бути що завгодно…

Тож із цим напрямком міграції все вирішиться автоматом, в сенсі автоматично.

Іще є категорія тих, хто ховався від мобілізацій. Саме вона забезпечила стрибкоподібне зростання кількості людей, які покидають Україну після Революції гідності.

Не хочу засуджувати нікого: ані тих, хто втікав від безглуздого кривавого жаху перших місяців війни, ні тих, хто вважає їх боязкою сволотою. Зараз тему знято, багато тих, хто косив від призову, повернулося. Їх, зрозуміло, шукають правоохоронці, але ще більш формально і безуспішно, ніж корупціонерів у владі. Тож ні тим, ні іншим нічого особливо не загрожує.

Іще є категорія охочих зберегти кілька зароблених (або вкрадених) мільйонів. Ці виїжджають з ознайомлювальними вояжами, обирають і купують за кордоном нерухомість і бізнеси — дрібні та середні. Отримують посвідку на проживання або громадянство, але залишають українське про всяк випадок. А потім перебираються на зовсім — із дітьми, батьками, собачками і котиками разом із блохами.

І все ніби норм, але якось кострубато! Якось повільно і нудно. Та надто вже за законом. А тут саме в Україні кум зайшов на посаду і пропонує схему з таким підйомом і швидкістю, що Ілон Маск заздрісно топче ногами хвалені SpaceX і Hyperloop.

Загалом, переморгати нинішні непевні часи годиться. А потім адреналін українського авантюризму візьме своє. А тут іще продаж сільськогосподарської землі затівають, ой матінко…

Доки в Україні щось руйнується і будується, зникає і виникає, тут будуть можливості, нехай із ризиком, але вони багаторазово перевершують те, що здатний запропонувати усталений Захід. Для підприємливих людей — це алмазна жила.

Тому голосити про успішних українських бізнесменів, які начебто назавжди виїхали, як про непоправні втрати не варто — це лише для телешоу, та й то в дубовому виконанні членів Опоблоку, готових утекти хоч до Криму.

І залишаються лише дві категорії емігрантів, про яких варто задуматися і серйозно переживати.

Перша — це справді талановиті фахівці до тридцяти п’яти у сфері інформаційних технологій, мережевого банкінгу, віртуальної реальності, біотехнологій та інших напрямків, що визначають профіль XXI століття. Ось вони поїдуть і не повернуться, бо стануть там Сергіями Брінами, Василями Попадюками, Мілами Йовович та іншими володарями світових дум, бажань і гаманців.

Без особистостей, здатних думати і — головне — діяти нарівні, навіть обганяючи сучасні тенденції, Україна так і залишиться безглуздою і болючою проблемою для Європи на кшталт запаленої бородавки. З населенням замість нації, баригами замість влади та жебрацтвом замість заробляння.

Друга — нинішні школярі, які вже вільно володіють європейськими мовами і збираються навчатися за кордоном не тому, що їх батьки виганяють, а тому, що хочуть там жити. Працювати, заводити сім’ї, дітей, досягати успіху. Опинитися якнайдалі від не надто зрозумілих їм майданів, АТО, депутатського цинізму і виборів без вибору.

Але якщо створити умови, щоб перша категорія не захотіла їхати, то з’явиться шанс, що друга категорія захоче повернутися.

До речі, про українських вчених, що виїжджають, без п’яти хвилин володарів Нобелівки, яким до неї не вистачає лише принтера і півпачки чистого паперу, свідомо не згадую. Щоб залишити Україну, спочатку вони повинні в Україні з’явитися. А нахабні переписувачі чужих статей ученими не є. Тож це очевидно чергова історія про ховрахів, яких не видно, але вони, звичайно, в достатку.

Що необхідно.

Необхідно створювати оази здорового глузду, економічної та організаційної свободи. Якісь стартаперскі технопарки, де створені умови для самореалізації особистості на благо суспільства. Території внутрішньої еміграції й одночасно зародки майбутньої успішної та самобутньої України, які визначають перспективні тренди.

І є де.

Узяти, приміром, той же Південний машинобудівний завод, що вмирає, колишній флагман світового ракетобудування. Там територія понад 2 тис. га, потяги ходять. Величезні корпуси, побудовані в п’ятдесяті, опалити які здатний був лише «совок», що не шкодував грошей на воєнку. Частину цехів прямо зараз можна використовувати як знімальні павільйони для блокбастерів із «совкових» часів. Щось на кшталт «Чужий проти Термінатора в черзі за туалетним папером».

На жаль, доля промислового гіганта Південмашу не поодинока. На Чорноморському суднобудівному ситуація подібна. Десь тут, у Дніпрі, Миколаєві або схожих знакових місцях, і повинні створювати технопарки стартапів, якими ми хочемо вразити світ.

І в рамках реального місцевого самоврядування це зробити можна. Розробити концепцію, підготувати законопроект, захопити когось із влади або із зовнішніх кураторів. Не все ж нам вільні економічні зони Донецька майструвати, які в підсумку призводять до абсолютно невільних ОРДЛО.

Тому якщо виникла думка поїхати — їдьте! Просто пам’ятайте, коли захочеться повернутися, що більшість поверненців неминуче опиняться на допоміжних ролях. А банкуватимуть ті, у кого вистачило куражу і віри пробиватися тут, в Україні. Де можливо все, навіть локальна перемога розуму над жлобством.

Зрештою, ми ж пам’ятаємо, що навіть біблійний вихід і розсіяння євреїв по світу все одно призвело до створення сильної і самобутньої держави Ізраїль. А українці — такі за духом, лише чуби замість пейсів і сало люблять.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka