Віталій Бала про холодну війну з Росією та неоднозначну блокаду Донбасу (відео)

Які шанси України остаточно поставити крапку у трирічній війні із кремлівськими окупантами, яку державну стратегію маємо вибудовувати і в чому основні стратегічні прорахунки влади, Politeka Online розповів політолог, директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

– Зараз тривають перемовини з Міжнародним валютним фондом про надання чергового траншу. Які тут ключові ризики для України?

З другого боку, видаються дивними заклики до повернення довіри до банківської системи, коли самі депутати, навіть голова Національного банку України, чомусь не тримають гроші в українських фінустановах.

Також дивно очікувати притоку грошей до банків, коли на депозити зробили податки.

Не можемо за мільярд доларів, який лише допоможе частково позакривати деякі дірки в бюджеті, приймати рішення, негативні наслідки від яких відчуємо завтра-післязавтра або через багато років.

Міжнародний валютний фонд – це не благодійна організація. Вони надають кредити. Коли чуємо, що хтось від нас щось вимагає – це друга складова. Якщо беремо кредит в якомусь банку, то від нас вимагають документи, які засвідчують, що ми здатні ці гроші повернути. Ми ж не говоримо: «Іди продай свою машину, ці гроші поклади в сейф у мене в банку – я знатиму, що ти здатен повернути кредит».

Треба йти і розповідати, що маєш такий-то дохід. Так само і з МВФ – усе, що ми запропонували, й умовило Міжнародний валютний фонд надати нам цей кредит.

Дивно і соромно постійно слухати від представників влади, що від нас щось вимагають. Це ми пропонуємо механізм повернення кредиту.

– Зокрема, щодо питання підвищення пенсійного віку?

– Так. У нас 10,5 млн працівників, 13 млн пенсіонерів офіційно. Якщо підвищимо вік, то в нас поменшає пенсіонерів і ніби побільшає працівників. У такий спосіб нібито додаються якісь гроші, за допомогою яких можемо повернути цей кредит.

– З газом така ж “схема” діє?

– Безперечно. У нас ціна зараз майже 7 тис. грн – більше, ніж $200. Окрім того, є спотові ціни газу, які бувають меншими за цю цифру. Яке значення має ціна українського видобутку, якщо населенню газ продають за європейськими цінами, але ми не маємо європейських зарплат?

Я дуже радий чути від влади, що це “по-європейськи”. Але нам у такому разі необхідні ще й європейські зарплати, пенсії, соціальне забезпечення тощо. Тоді питань немає. Платитимемо європейські ціни. Цей перекіс неправильний. Інтереси громадян мають бути в пріоритеті в цій ситуації.

– Чи буде подальше підвищення тарифів житлово-комунальних послуг?

– Уже не знаю, куди ще можна підвищувати. Нумо запитаймо у фахівців із газової сфери. Адже наші приватні газовидобувні компанії за високими цінами продають вітчизняний газ за кордон. Мета – щоб заробляти гроші.

Газ – це ж як повітря. Ми його не бачимо. Мені розповідали фахівці, що хтось нібито видобував газ, записував, що у трубу нібито щось подало, а насправді нічого не робилось. Усі ці оборудки є достатньо прибутковими. Тому треба розібратися, чи справді той газ українського видобутку надходить громадянам, перш ніж ціну підвищувати.

Другий момент – а куди цей газ іде? Якщо наведуть лад у цій галузі – буде розуміння. Основне – маємо чітко усвідомлювати складову утворення тарифу. На 200% переконаний – те, що називають економічним обґрунтуванням, не відповідає дійсності. Зокрема, й те, що називають ринком газу.

– Чому?

– Усі ці розмови про ринок, який формує ціну, про економічну доцільність – окозамилювання. Будь-який читач може в інтернеті подивитися, як різняться ціни в Угорщині, Німеччині, Франції, Іспанії, Португалії. Якщо ринок існував би, напевно, це було приблизно так само, як із ціною на нафту чи на бензин.

– Виходить, що всі реформи в енергетичному секторі лишень нові схеми, щоб залатати дірки?

– Думаю, що це бачення влади як вирішити певні фінансові проблеми в бюджеті завдяки підвищенню тарифів. Це аксіома, яка не потребує жодного доказу. Коли економіка холодна (а у нас ще гірше, ніж холодна, тобто нічого не розвивається, є безробіття), тоді знижують податки, створюють умови відродження, зокрема, нові робочі місця. Тобто роблять усе можливе, аби економіка почала наповнюватися грошима і товаром.

І навпаки, коли все супер, усі отримують багато, купують великі квартири (якщо 61 кв. м, то вже податок на розкіш потрібно платити), машини – тоді податки підвищують, щоб не було перевантаження грошима. У такий спосіб економіку охолоджують.

– Це як у Франції?

– Так. А в нас економіка – холодна, а її ще більше охолоджують. Тобто замість зменшення податків маємо підвищення і збільшення їхньої кількості. Вигадують податки на що завгодно. Наприклад, на той же тютюн і алкоголь. Якщо ці податки збільшили, то це ще не означає, що ми всі одразу ж займемося спортом. Як у тому анекдоті, коли хлопчик питає: «Тато, ти тепер менше куритимеш і питимеш?», а у відповідь чує: «Ні, синку, ти тепер менше їстимеш».

Це умовне вирішення проблем сьогоднішнього дня, проте породжує серйозні майбутні наслідки, які невідомо як вирішуватимуть.

– Маємо охолодження і в енергетиці. Йдеться про вугілля. Дует Гройсман-Насалик запевняє, що альтернативи донбаському вугіллю немає. Що це – економіка чи політика?

– Насправді це також комплексне питання. Тут немає лінійного визначення. Якщо ми так залежні, то блокада, недопущення антрацитового вугілля на наші ТЕС, безумовно, матиме негативні наслідки. Виникає питання – чи виправдане блокування?

Сьогодні однозначної відповіді немає. З другого боку, чуючи від уряду, що немає альтернативи, виникають інші прості питання: невже ми стали заручниками отих окупованих територій, невже публічно це визнаємо, тим самим засвідчуючи власну безсилість.

Якщо уявити, що вони не захочуть продавати вугілля Україні і заблокують торгівлю, що нам робити далі? Дуже добре, що це питання порушено. Це дає можливість тепер зачухатися і вирішувати проблему.

Навіть якщо в Австралії не можна купити, чи в Південній Африці, треба шукати інші варіанти. Можна перейти на газову групу цього вугілля або на інші. У той чи інший спосіб це питання вирішать. Єдине –  порадив би не говорити публічно, що в нас немає альтернативи. Ніколи не вживайте словосполучення «непопулярні реформи», бо воно несе негатив і суспільство сприймає це погано.

Адже реформи мають робити життя кращим. Натомість, сприймаємо їх як погіршення. Колись говорили, що в нас армії немає, лише якихось п’ять тисяч. Ворог це сприймав як заклик до нападу. Так само і тут – твердження про відсутність альтернативи можуть використати для тиску на нас, щоб у той чи інший спосіб до чогось змусити. У сфері комунікації необхідно десять разів подумати, перш ніж щось казати.

– Чи ми можемо вирішити ситуацію з окупованими територіями невдовзі?

– Нічого нового у світовій історії немає. Усі зміни в Європі чи у світі відбувалися після якоїсь війни. Були столітні війни, тридцятилітні тощо. Цілком мінявся політичний ландшафт. Ніхто нічого нового не вигадав. Є три варіанти виходу з війни.

Перший – капітуляція, тобто підписання миру. Його можна досягти в разі капітуляції і в разі перемоги. У нас поділили деякі політичні сили на «партії війни» та «партії миру». Це все міфи.

Якби «Народний фронт» справді був «партією війни», то в нас питання вирішувалися б зовсім інакше. Можливо, навіть не було би Донбасу. Свого часу запровадили б військовий стан. Називали б війну війною, оголосили б агресора, розірвали б дипломатичні відносини із РФ. Мали б на сьогодні геть іншу картину – значно кращу.

Так само і «партія миру», умовно кажучи, тобто «Опоблок» – це партія капітуляції. Якщо вони промоутери російського плану встановлення миру, то це капітуляція, адже це шкодить національним інтересам.

Третій шлях – замороження, ні туди, ні сюди. Свого часу один із найвидатніших політиків – екс-прем’єр-міністр Франції П’єр Месмер дав розкішне визначення холодної війни – «ні миру, ні війни». А після її закінчення – «мир і війна водночас». Адже почалися регіональні конфлікти. Так і в нас зараз –  мир і війна водночас.

У кращому разі, якщо Мінські домовленості на 100% виконуватимуть, перейдемо до ситуацій «ні миру, ні війни». Це проблема.

«Мінський формат» вирішує питання лише зупинення активних військових дій. Він не веде до миру. Тому потребуємо варіанта підписання миру. Воно може бути лише з Росією.

Не можемо його підписувати з маріонетками. Наприклад, ви йдете вулицею – тут біжить злий собака без намордника і хоче вас укусити. Ви ж не почнете із ним домовлятися? Ви почнете його лупити, а якщо маєте зброю – просто пристрелите. Або ж звернетеся до хазяїна і скажете: «Слухай, дурнику, забери свого собаку. Чому він гуляє без намордника?». Інших варіантів немає – інакше вас покусають. Так само і з домовленостями щодо Донбасу.

– Тобто нам треба сідати за стіл перемовин виключно з Путіним?

– Треба змусити Росію сісти за стіл перемовин. Це має відбуватися не в форматі тет-а-тет, а за присутності представників Європейського Союзу, можливо, й наших сусідів.

Тобто це не означає, що треба відмовлятися від «мінського формату». Він насправді зараз грає у плюс Україні. Росія дуже хоче вискочити за межі «мінського формату», бо до нього прив’язані певні санкції, достатньо болючі.

Необхідно вийти на вищий рівень. Це як у ситуації, коли заходимо на перший поверх, але знаємо, що тут можна лише роздягнутися і помити руки, а добре поїсти – на другому. Якщо зголодніємо, то підемо на другий.

Так само і тут – варто піднятися на вищий рівень, щоб вирішувати питання не з собакою, а з хазяїном. Є багато прикладів, коли собаки в якомусь селі вже покусали людей. Хазяйка не зізнається. Каже, що це не її. Тварини вибігають, їх не можна зловити. Ніяк не зрозуміти, що насправді там відбувається. Приблизно така сама ситуація в нас нині.

 – Як змусити агресора відповісти за свої дії?

– Є два варіанти. Маємо ставати успішною країною. Усі заяви про реформи, зміни мають виконуватись. Чим сильнішою ставатиме Україна, тим менше Росія сподіватиметься на силове вирішення, розповсюдження, провокації тощо. Супротивник розумітиме, що в будь-який момент можемо це питання закрити силою.

Потрібен економічний поступ. Щоб люди, які мешкають на тій території, бачили, що краще жити у складі України. Коли чую всі ті завивання, що на Донбасі мешкають наші громадяни,  намагаюся пояснити: коли триває війна, то питання справедливості – на другому місці. На першому – інтереси держави. І так було завжди. Я взагалі виступав за політичний і економічний карантин окупованих територій – вірус має вмерти там сам, щоб нікуди не просочився.

Усі зусилля мають бути покладені на створення нових робочих місць, розбудову нових дитячих садочків, шкіл, забезпечення переселенців житлом. Не розумію, чому це не зробили.

На думку колишньої радниці ООН, лише через десять років можна проводити на окупованій території вибори. Має відбутися процес, як свого часу в Німеччині, – денацифікації.

Це питання не має лінійного вирішення з однієї простої причини – свого часу пішли шляхом хибного за змістом поняттєвого ряду. Не називаємо речі своїми іменами. У результаті не можемо правильно діагностувати – приймати реальні рішення.

Для прикладу: не називаємо війну війною. А хто там усе відбудовуватиме? Формально на Донбасі нібито внутрішній конфлікт, бо ми ніде нічого не заявили. Якщо в 2014 році запровадили б військовий стан, розірвали б дипломатичні відносини із РФ тощо, то далі  абсолютно спокійно звернулися б до наших кредиторів: «Хлопці, у нас війна. Який кредит?». Тобто могли б вийти на рівень ухвалення рішення зі списання боргів. Узагалі мали б зараз зовсім інші гроші.

Щоб керувати країною, треба мати певну освіту, досвід і знання. Є дуже відомий вислів графа Отто фон Бісмарка, залізного канцлера, який після франко-прусської війни 1870-1871 рр. зібрав усі князівства, створивши прообраз Німеччини: «Політика – мистецтво можливого». Цим виразом послуговуються, коли щось зробили, аби показати, що інший варіант був неможливим.

Насправді ж там трошки не так. Це було інтерв’ю 1867 року в петербурзькій газеті. В оригіналі звучало так: «Політика – вчення можливого». А що таке вчення? Це знання і досвід. У нинішній ситуації стратегічні, деколи фатальні, помилки нам іще відгукнуться.

Чому розводимо руками і не знаємо, як це питання вирішувати? Це ефект матрьошки: невчасно прийняті рішення нагромаджують проблеми. А ми з вами бачимо лише верхню і її вирішуємо, не розуміючи, що це як із Чахликом Невмирущим – треба голку зламати, а не займатись чимось поверховим.

– Трамп заявив, що треба і Крим повернути Україні, і з Росією гарні відносини зберігати. Це як?

– Загалом перемога Трампа – позитив. Це дає можливість переформатувати підхід до проблеми – як у кращий, так і в гірший бік. Щоб не говорили в народі, але краще вже жахливий кінець, ніж жахіття без кінця. Новий порядок денний: сформулювати новий рівень діалогу, донести до президента, вирішити питання найближчими роками.

Росія свідомо започаткувала низку конфліктів, щоб через них сідати за стіл перемовин із головними країнами світу і домагатися як мінімум – повернення впливу на країни колишнього Радянського Союзу, а як максимум  – вийти на біполярний світ. Я вважаю, що це в них не вийде, бо є ще третій серйозний гравець – Китай. А йому це не сподобається.

Романія Горбач, Владислав Руденко