Що важливо знати про День соборності (фото)

День соборності України — свято, приурочене до дня проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки 22 січня 1919 року. Офіційно свято відзначають з 1999 року. Історія Дня соборності – це історія політичної боротьби та зрад, єднання та самопожертви

Все те, що необхідно знати про День соборності, в матеріалі Politеka.

Запізніле об’єднання

Ще 18 жовтня 1918 р. львівська газета «Українське слово» опублікувала спільну заяву Володимира Винниченка, колишнього та майбутнього голови уряду УНР та галицького громадсько-політичного діяча Петра Дідушка. Автори зверталися до підавстрійських українців про підтримку соборницьких прагнень.

«Український Національний Союз (прим. – орган, з якого виникне майбутній український уряд Директорія) вважає цілком природним і необхідним залучення в один державний український організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу Української держави, як то: Східної Галичини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічної української Донщини, Чорноморії, Кубані», – йшлося в заяві.

Проте утворена 18 жовтня Українська Національна Рада в Галичині, після доволі гострих дискусій щодо негайного проголошення приєднання до Наддніпрянської України, виявила обережність. Інтелектуальна еліта боялася можливого придушення австріяками «сепаратистської» акції українців.

Довгих три місяці йшли перемовини. Сторона ніяк не могли домовитися про умови входження ЗУНР до складу УНР. А саме, про розподіл повноважень між владними органами обох держав.

Все ж, 1 грудня 1918 року представники державного Секретаріату ЗУНР та члени Директорії підписали у Фастові “Передвступний” договір про майбутнє об’єднання двох республік. Він став по суті першим і основним актом соборності та викликав схвалення українського народу. 3 січня 1919 року на першому засіданні Українська Народна Рада одностайно прийнята Ухвалу про злуку ЗУНР та УНР. Однак вже через місяць український уряд змушений буде вдруге тікати з Києва під натиском більшовиків і соборність українських земель залишиться лише мрією на довгі десятиліття.

22 січня – подвійне свято

22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя члени Центральної Ради підписали Четвертий універсал, яким проголосили Українську Народну Республіку суверенною та незалежною державою. А 1919 року в цей же день на Софіївській площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель. Урочиста церемонія злуки відбулася в присутності десятків тисяч киян. Подібні урочистості відбувалися й в інших найбільших містах країни.

«Віднині зливаються в одне віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є лише одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

Перша в історії українська держава УНР постала як незалежна рівно за рік перед цим. ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) була утворена в листопаді 1918 року.

Перше офіційне святкування Соборності

22 січня 1930-го вперше урочисто на офіційному рівні відзначили свято Соборності в Карпатській Україні (м. Хуст), яка на той час була у складі Чехословаччини. 21-м роком раніше, 21 січня 1919-го у Хусті на з’їзді «Всенародних зборів українців» закарпатці проголосували за приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві.

Це була найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини маніфестація місцевого населення за участю 30 тис. осіб, які з’їхалось до тодішньої столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

«Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Тисячі возів, роверів, авто заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах», – так про День соборності в Хусті згадував письменник Василь Ґренджи-Донський.

Спалений за Україну

В комуністичній Україні День соборності був поза законом. Ба більше, зі свідомості людей стиралася пам’ять про українську революцію та думка про існування окремої української нації. Так виховувалася людина нового типу – «радянський громадянин».

Але стерти з народної пам’яті спогади про прагнення українців до об’єднання та життя у власні державі навіть тоталітарному режиму було не під силу. В ніч на 21 січня 1978 року, напередодні дня Злуки, на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник з м. Калуш.

Він піднявся на Чернечу гору в Каневі вночі, маючи з собою дві каністри з бензином і запальничку. В цей день було сніжно та морозило – 15 градусів нижче нуля. Охорона музею Тараса Шевченка ховалася в теплі й Олексі ніхто не завадив втілити задумане.

Чотири рази обійшовши могилу Тараса Шевченка, він спустився до схилу гори, звідки видно Дніпро. Тут він розкидав більше тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Спалене тіло знайшли вранці.

Указом президента України Віктора Ющенка від 18 січня 2007 року «за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім’я незалежної України» Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно присвоїли звання Героя України.

Традиція “живих ланцюгів”

У 1990-у році західна преса вперше за 70 років писала не про «громадян СРСР» або «росіян» (термін, яким в часи “Холодної війни” називали навіть казахів та туркменів), а про українців. «Живий ланцюг» 1990-го року став символом єдності східних та західних українських земель і першим масовим виявом українцями свого прагнення до незалежності.

Понад три мільйони людей взялися за руки, з’єднавши Львів та Київ. Цей живий ланцюг був одним із наймасштабніших у світовій історії. Однак починався ланцюг в Івано-Франківську, що було зумовлено тією обставиною, що саме Івано-Франківськ (тодішній Станіслав) у 1919 році був столицею ЗУНР. Далі він простягався через Стрий, Львів, Рівне, Житомир та до Софіївської площі Києва.

В кінці 2000-х рр. традицію створення «живих ланцюгів» почали відроджувати. У 2008 — 2016 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об’єднували правий та лівий береги Дніпра. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.

Два Дні незалежності

Український інститут національної пам’яті пропонує на законодавчому рівні закріпити святкування двох Днів незалежності. До 24 серпня прирівняти 22 січня, як День соборності, і як День Першої незалежності. Історики наголошують на тому, що подібна практика святкування кількох днів незалежності існує в багатьох європейських державах.

Так, в Литві святами є День Держави 6 липня (в пам’ять 1253 р.), а також Дні відновлення державності та незалежності 16 лютого (1918) і 11 березня (1990). В Латвії святковими є День проголошення республіки 18 листопада (1918) та День декларації незалежності 4 травня (1990). В Естонії є День незалежності 24 лютого (1918) та день відновлення незалежності 21 серпня (1991). В Чехії святкують День державності 28 вересня (935), День незалежності Чехословаччини 28 жовтня (1918) і День відновлення незалежності 1 січня (1993).

“Ці країни, як і Україна, здобули або відновили свою незалежність внаслідок Першої світової війни, а потім втратили її у міжвоєнний час або після Другої світової війни, і знову відновили з падінням комуністичного режиму”, – зазначає Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.