Зворушливі історії матерів зниклих бійців АТО

Тисячі матерів України шукають своїх зниклих синів, які воювали на Донбасі

Розкладаючи карту України на столі, Олена Довгопола починає швидко вказувати на червоні мітки й кола, якими вона позначила місця, де побувала в пошуках свого сина Андрія, повідомляє Politeka з посиланням на Al-Jazeera.

«Я була тут, і тут. І в цьому маленькому місті. Я була всюди – як на боці сепаратистів, так і української армії», – говорить 59-річна жінка з відчаєм у голосі.

Син Довгополої, 31-річний Сергій, пропав у вересні 2014 року, відразу після місяця початку бойових дій на Донбасі. Служачи в українській армії, він зник під час запеклого бою з проросійськими сепаратистами.

Сергій один ыз тисячі людей – військових і цивільних осіб, які пропали безвісти під час війни на Донбасі. Більшість зникли в перші місяці війни. Всього внаслідок бойових дій на Сході України загинули близько 10 тисяч людей, а півтора мільйона стали вимушеними переселенцями.

Влада України офіційно заявила, що син Довгополої пропав безвісти, але через три місяці вони оголосили його загиблим. На доказ своїх тверджень представили останки зубів, які нібито належать Сергію. Олена відмовилася вірити експертизі, показавши журналісту Al-Jazeera виписки зі стоматологічних клінік про те, що останки зубів не належать її синові.

Олена вирішила сама шукати Андрія та побувала в різних куточках Донбасу. Вона шукала його в моргах, зверталася до лікарень, зустрічалася з цивільними особами, офіцерами української армії та сепаратистами.

Довгопола отримувала дзвінки від безлічі людей, які пропонували їй свою допомогу безоплатно або просили грошову винагороду. Незважаючи на те, що їй поки не вдалося знайти сина, вона вірить, що Андрій живий.

«Я знаю, що він живий. Одна людина сказала мені, що бачила мого Андрія в полоні у сепаратистів, це сталося після того, як влада оголосила, що він загинув», – розповідає вона.

Згідно з Червоним хрестом, 88% сімей, де є зниклі безвісти солдати, продовжують шукати своїх рідних. Більшість із них вважають, що влада не докладає  жодних зусиль для пошуку безвісти зниклих.

Серед цих людей Олена Судак, яка розшукує свого сина – бійця 40 батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області (батальйон «Кривбас», – прим. авт.) Руслана, який зник 30 серпня 2014 року в боях за Іловайськ.

Судак говорить повільно, вона втирає сльози майже після кожного речення.

«Подивіться на цей лист, який написали мої онуки, – жодна дитина не напише таке», – каже крізь сльози матір Руслана, показуючи листи його дітей: 6-річної Насті та 4-річного Дениса.

«Ми дуже любимо папу Руслана. Я і мій братик дуже сумуємо за ним. Кожного дня ми чекаємо, коли він повернеться додому. Ми хочемо бути завжди щасливими і ніколи знову не плакати. Тато, ми дуже любимо тебе», – написала в листі Настя.

«Діти щодня запитують у мене, коли повернеться їхній тато, і я повинна шукати його», – говорить плачучи матір Руслана.

Із сумними очима слухає її розповідь 33-річна Вікторія Маркіна, яка шукає свого чоловіка Андрія, який також служив в 40-му батальйоні. Вікторія вірить, що її чоловік живий. Після того як влада заявила про смерть Андрія, Вікторія бачила по телевізору свого чоловіка і сина Олени Судак на марші військовополонених у Донецьку. Хоча цьому репортажу вже два роки, обидві жінки вірять, що їхні чоловіки живі.

«Поки нам не дадуть їхні тіла, ми ніколи не повіримо, що їх немає серед живих. Ця війна, ця непотрібна війна повинна закінчитися, щоб наші рідні змогли повернутися додому»- підсумовує Олена Судак…