Козацтво як феномен української самоідентифікації

Просвітницький простір «Трансформер» та ГДІП Медіа-центр запрошують Вас на відкриття виставки, що присвячена українському козацтву, зокрема образу козака в образотворчому мистецтві 1960-1970 років.

Дванадцять картин трьох художників – символічні числа! – по-своєму представляють дух та ідею козацтва, як добре всім знайомого втілення шляхетності, оптимізму, волі, та й самої ідеї українства. Козацтво – це спільнота, елітна не за багатством, а за духом; членство у ній доступне для кожної, найпересічнішої людини. Безперечно, це – найважливіше. У складі виставки ми бачимо живописні твори, виконані Романом Кириченком, Віктором Бистряковим та Мойсеєм Гатманом. Всі представлені картини за технікою виконання можна поділити на дві групи: монументальні олійні полотна – та більш камерні на вигляд твори, виконані гуашшю на картоні. Варте пильної уваги, що втілення спільної ідеї, котра об’єднує картини виставки також має два варіанти. І цікаво, що ці варіанти з технікою виконання в картин в основному збігаються, а ще цікавіше – що збігаються таки не всюди… Це ми зараз і побачимо.

Отже, для початку зазначимо, що формат картин здебільшого корелює з їх ідеєю – чи пак зі способом її втілення (бо ж ідея – спільна). Адже можемо завважити, що більш значні за розміром та взагалі більш “монументальні” на вигляд картини відображають ментальність козацтва як стану – тимчасом як менших та більш стилізованих (в бік спрощення) картин удостоєні окремі особистості – ватажки козацтва. Не можна відразу ж не відзначити, що згадане спрощення в стилістиці цих картин відсилає до традицій наївнішого народного мистецтва – цим ніби натякаючи на тісну пов’язаність усіх цих ватажків з народом. Недарма серед них ми не бачимо видатних політиків – гетьманів, а саме ватажків повстань та демократично обраних кошових Війська Запорозького Низового: Іван Сірко, Павло Бут (Павлюк), Семерій (Северин) Наливайко, Максим Залізняк, Хоча, якщо вже сікатися, то є й певні виключення: Максим Залізняк був обраний посталими гайдамаками саме Гетьманом, видавав універсали, як правитель відтвореної Козацької Держави – але ж був поставлений безпосередньо народом! А полковник Гетьманату Іван Богун – був без перебільшення народним героєм: його слава поміж люди не мала ажніякого стосунку до займаної ним офіційної посади.

Тому ми бачимо, що у всіх заслугах та звитягах козацьких ватажків – криється беззаперечна заслуга й усіх простих людей, які їх привели до влади. А тому вони й утілюють не тільки і не стільки власну – а й народну велич: кожної окремо взятої особистості “Нації Козаків”, як нас називали іноземці. Цю стратегію обрали Віктор Бистряков та Роман Кириченко. Не на шкоду власній творчій індивідуальності вони творять немов ув одному ключі: аж видається, що своєрідна стилістика, до якої належать їхні твори, є не просто примхою одного креативного оригінала – а, так би мовити обумовлена самою еволюцією мистецтва…Хоч кириченків “Самійло Кішка”, хоч бистряковів “Павло Бут” – вони немовби виявляються братами не тільки за належністю до однієї воїнської родини – Славного Війська Запорозького, а й за “стилевою належністю” тих своїх іпостасей, у яких постали на картинах з ласки наших креативних мистців…

А ось Мойсей Гатман розкриває внутрішній світ козака дещо інакше. Він іде шляхом давнішої класики – ближче до традицій монументального станкового живопису “романтичної” доби. Його колеги, як ми щойно бачили, показують сутність козака через конкретні, здебільшого доволі відомих особистостей. Тимчасом на значних олійних полотнах ми бачимо сцени побуту з життя запорожців, причому різноманітно подані: серед голого степу – і на обжитій Січі, в гурті – та віч-на-віч, і навіть наодинці із самим собою. Останнє вже ніби перегукується із портретами окремих ватажків козацтва. Вони недарма зображені поодинці: всякий ватаг якоюсь мірою – самотній, оскільки лише одноосібно може здійснювати владу та нести відповідальність за прийняті рішення. Проте козак, що зображений на повен зріст із оголеною шаблею – котрий втілює, звичайно ж, цього разу не конкретну особистість, а радше ціле козацтво – також ніби несе на собі печатку тої самої самотности: адже кожен козак водночас був сам собі вождем і паном – а відтак ніс і відповідальність, котра зумовлювала його велич, як особистості. Тим-то все єство нашого героя й виражає явну готовність до усього: журою тут і не пахне!

Останню, між іншим, розганяють запорожці грою на кобзі, для певности ефекту зібравшися до гурту: адже, особистість особистістю – а, як відомо, один у полі не воїн! Ця картина відкрито простистоїть “самотності” більшості козаків, нагадуючи, що навіть ця обставина, як її не розумій – часто є відносною. Як видно, всякий, навіть “середньостатистичний” козак – з усім може дати собі раду, бо є ажніяк не членом знеособленої маси, а якраз навпаки. Ці якості, нині доступні для всякого громадянина, козаки якийсь час вигартóвували в межах свого стану. Але мабуть, психологію цілого стану важче пізнати, аніж окрему особистість.

Чи не тому Автори представлених картин із одного боку – ніби намагаються полегшити глядачеві цей процес пізнання – але й водночас призволяють замислитися: бо, з одного боку, реалістично – цебто гранично ясно та чітко намагаються вималювати побут пересічного козака, майже не лишаючи зайвих двозначностей, здатних заплутати думку ще не звичного спостерігача. Зате символізм та деяка схематичність, із якою зображені особистості – козацькі ватажки – запрошує глядача доповнити недоказане нарочито спрощеною стилізацією – як завжди у подібних випадках, ніби надаючи йому також слово. Схематичність, однак, не перетинає межі дозволеного, перетворюючи осмислену ідею на безлику абстракцію. Тим-то у глядача при погляді на ці картини й не зникає відчуття правдивості: навпаки, великі воїни минулого – здавалося б, недосяжні для простого громадянина! – показуються перед ним у всій своїй простоті, ніби показуючи: ми, мовляв, такі самі прості люди! Як ми змогли – то чому б тобі не вдатися? В цьому контексті цікаво, що Богдан Хмельницький – ватаг, який не потребує представлення! – виписаний олією на великому полотні реалістично, без претензії на спрощення (хоча й також у парадній, а отже – дещо символічній, “іконографічній” позі). Насправді-бо з-поміж усіх вождів, він представляє не тільки та не стільки себе самого – як саме козацтво. Адже недарма й його характер, якого відзначали сучасники – був близьким та зрозумілим пересічним козакам.

Виставка представляє козацтво ніби з двох боків для читача, дозволяючи йому обрати той шлях пізнання незвичайного феномену, який йому особисто до душі. Японська мудрість каже, що шлях до Істини – як на вершину гори Фуджі: різні шляхти ведуть до неї – але всі, урешті-решт, сходяться в одному. Наші ж шляхи до пізнання своєї ідентичності, не тільки ведуть до спільної Істини – а ще й дорогою раз-по-раз перетинаються, немов генетичний код ДНК-спіралі.

Сергій Бригадир, куратор просвітницького центру «Трансформер»